Економічне та політичне становище Німеччини після поразки у Другій світовій війні

План

1. Економічне та політичне становище Німеччини після поразки у Другій світовій війні

2. Формування партійно-політичної структури

3. Розкол Німеччини

4. Реформи 1948 р.

5. Процес державотворення у Німеччині

6. Література

Німеччина — велика європейська держава з високорозвинутою промисловістю та ефективним сільським господарством. На сучасному етапі вона відіграє важливу роль у формуванні політичного клімату та стосунків між країнами Європи. Післявоєнний шлях Німеччини показовий тим, що дає можливість в межах народу однієї ментальності провести порівняльні паралелі щодо життєвості і прогресивності суспільних систем, що кинули історичний виклик одна одній.

Економічне та політичне становище Німеччини після поразки у Другій світовій війні

Принципові основи союзницького контролю і міжнародного правового статусу переможеної Німеччини були закладені на Кримській (4— 11 лютого 1945 р.) та Потсдамській (26 липня — З серпня 1945 р.) конференціях керівників урядів СРСР, США та Англії. Союзники урочисто заявили, що їхня мета — "знищення німецького мілітаризму й нацизму і створення гарантії того, що Німеччина ніколи не буде спроможна порушити мир в усьому світі", що німецькому народові буде надана можливість "здійснити реконструкцію на демократичній і мирній основі". Так були закладені основи політики чотирьох "Д": демократизації, демілітаризації, декартелізації, денацифікації — викорінення фашизму в німецькому суспільстві, здійснення глибоких демократичних перетворень. Водночас союзники домовилися про кордони майбутньої Німеччини — демократичної та миролюбної, з якою після реалізації наміченої програми передбачалося підписати мирний договір. Слід зауважити, що на Потсдамській конференції не ставилося питання суспільного розвитку: демократія чи народна демократія.

До складу західних зон увійшли найбільш розвинуті райони з населенням 43,4 млн. чол. До війни тут зосереджувалося 62 % всіх потужностей німецької промисловості, 82 % видобутку кам'яного вугілля, 90 % виробництва металургійної продукції. На Сході Німеччини — в радянській зоні окупації — переважало електротехнічне машинобудування, оптична та хімічна промисловість, поліграфія тощо.

Новий етап в історії Німеччини починався в неймовірно важких умовах. Німеччина втратила майже чверть території, якою володіла до 1938 р. Найбільші культурні та промислові центри лежали в руїнах. Транспорт, зв'язок не працювали. Із 57 мостів над Рейном, Везером та Майном уцілів лише один. Все завмерло без електроенергії та сировини. Скрізь панував хаос. Люди залишали свої домівки в пошуках засобів проживання. Багато хто з них узагалі залишився без даху над головою. Психологічний шок — апатія, озлобленість, відраза до політики, внутрішня спустошеність — характерні ознаки німецького суспільства того часу. Були й такі, хто продовжував сповідувати націонал-соціалізм. До кінця І 946 р. у країні вироблялася лише 1/3 довоєнної продукції. Проте сама ситуація та напрями розвитку Німеччини багато в чому залежали від політики союзників.

Усупереч потсдамським домовленостям, на другу половину 1946 р. чітко визначилися два підходи до німецького питання — західний і східний: демократичний і тоталітарний. Програма Заходу, де лідером виступали США, мала на меті повернути німцям духовні цінності, поховані під ідеологічним щебенем поваленого рейху, викорінити мілітаристські та націоналістичні вияви в громадському житті. Захід готовий був надати допомогу, але залишав можливість німцям самим працювати і перебудовувати своє життя. Командувач американськими військами в Німеччині генерал Д. Ейзенхауер у жовтні 1945 р. звернувся до німців зі словами: "Моральне, духовне і матеріальне відродження Німеччини повинно прийти з самого народу. Ми допоможемо німцям у цьому відродженні, але робити за них роботу ні в якому разі не будемо. Німецький народ повинен зрозуміти, щоб пережити цю

важку зиму, він повинен звільнитися від того старого духу, яким був охоплений дванадцять років. Німеччина повинна стати країною мирних працівників, в якій окрема людина готова реалізувати свої здібності, — або в Німеччини не буде майбутнього". Тоді німців ніхто не розглядав як жертву режиму. Німці, нагадував німецький філософ К. Ясперс у книзі "Питання про війну", несуть політичну відповідальність за режим, за діяння режиму, за фюрера, за беззастережне підкорення авантюристу. Ясперс вважав, що суспільство, яке усвідомлює свою відповідальність, пробуджується до політичної свободи. "Благо поразки" полягало в алергії до мілітаризму, до військових, армії, маршируючих колон. У післявоєнній Німеччині до влади прийшли нові політики — К. Аденayeр, Т. Хейс, К. Шумахер, Л. Ерхард, В. Брандт — нічим не пов'язані з попереднім режимом. Вони багато зробили, щоб спрямувати Західну Німеччину по демократичному шляху, ввести її в західноєвропейське суспільне русло. А тому немає нічого дивного в тому, що в економіку поверталися відомі німецькі підприємці та фінансисти: Абс, Стінес-молодший, Дінкельбах, Цанген, Ханіель, Пенсген та ін. Однак декартелізація все ж здійснювалася і досить масштабно, всупереч твердженням радянської історіографії. Так, відома Фарбеніндустрі" була поділена на п'ять самостійних компаній.

У фінансовій галузі вижили і набували сили "Дойче банк", "Дрездиер банк", "Коммерц-банк" та ін.

Тим часом у радянській (східній) зоні відбувалася повно-масштабна підготовка до насадження тоталітаризму лівого толку (націоналізація промисловості, поступове вихолощення політичного плюралізму, аграрна реформа з прицілом на загальну колективізацію тощо).

Формування партійно-політичної структури

Те, що для всієї Німеччини об'єктивною тенденцією був демократичний розвиток, як єдино рятівний для німецької нації, свідчила післявоєнна активізація партійно-політичного життя.

Основною центристською партією Західної Німеччини (а на Сході — в перші післявоєнні роки) став Християнсько-демократичний союз (ХДС), що утворився в 1946 р. Він представляв інтереси великих підприємців, середнього класу (чиновники, заможні селяни, ремісники). Серед членів партії було чимало віруючих робітників — католиків і протестантів. ХДС — партія економічної та політичної демократії. її головною програмною установкою був курс на соціальну ринкову економіку. В /Членській програмі ХДС 1947 р. навіть критикувався капіталізм, що скоріше було даниною післявоєнному часові. Першим лідером ХДС був Конрад Аденауер. Незмінним союзником ХДС став Християнсько-соціальний союз (ХСС, Баварія).

У 1948 р. конституювала себе Вільна демократична партія (ВДП, лідер Теодор Хейс). У її складі — підприємці, інженери, колишні офіцери вермахту. Кредо партії — приватна власність та вільна конкуренція.

У 1946 р. відновила свою діяльність Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН, лідер Курт Шумахер). Соціал-демократи оголосили компартію ворогом №1. Згідно з концепцією післявоєнних соціал-демократів, капіталізм у Німеччині зазнав краху разом із фашизмом, і на порядку денному стоїть питання про перехід до соціалізму без класової боротьби та без комуністів через виборчу систему, через синтез робітничого класу з надкласовою державою. Пропонувалося одержавлення ряду галузей, обмеження землеволодіння. Фактично партія обстоювала демократичну парламентську республіку. Водночас вона не визнавала потсдамських рішень і колективної вини за війну та злочини фашизму.

Що ж до КПН, то порівняно з періодом до 1933 р. її роль та вплив зменшилися. Німецькі солдати - комуністи, що воювали на Східному фронті, на власні очі побачили плоди діяльності комуністів у СРСР і добре усвідомили, до чого веде комуністичний режим. Попервах політичні партії бурхливо виникали і на сході Німеччини: ХДС, Ліберально-демократична партія (ЛДП), СДПН, Селянська демократична партія та Національно-демократична партія. Проте уже в 1946 р. компартія східної Німеччини, котра після "об'єднання" з СДПН проголосила себе Соціалістичною єдиною партією Німеччини (СЄПН), підім'яла під себе всі інші партії, що входили до так званого антифашистсько-демократичного блоку, перетворивши їх на інтер'єр "соціалістичної демократії". Визнавши керівну роль всемогутньої державно-номенклатурної партії, — СЄПН — ХДС, ЛДП, Селянська демократична партія та інші стали зручним камуфляжем тоталітаризму.

Розкол Німеччини

Якщо на Заході Німеччини США, Англія та .Франція надали німцям реальну підтримку в розбудові демократії, то на Сході, де порядкувала Радянська військова адміністрація в Німеччині (СВАГ), відбувалися соціалістичні перетворення. Тим самим було започатковано розкол Німеччини. Одні не хотіли бачити її соціалістичною, інші демократичною. За такої ситуації ідея єдиної Німеччини, проголошена в Ялті та Потсдамі лідерами антигітлерівської коаліції, була надовго похована.

Розкол став наслідком наростання протиборства між світовою демократією і світовим тоталітаризмом. Конкретні дії — створення Бізони (1946), Тризонії (1948), "план Маршалла", грошова та господарська реформа (1948) — не вплинули істотно на те, бути чи не бути розколу. Навряд чи було б справедливо провину за розкол Німеччини звалювати на ту чи іншу сторону. У світі, роз'єднаному протиборством, небезпекою війни, наступом комунізму і протидією цьому демократії, об'єднаній Німеччині місця не було. Саме через неї майже півстоліття пролягала лінія найбільш жорсткого протиборства між двома суспільними системами. Саме в Німеччині на десятки років встановився фронт нестійкої рівноваги. Необачний тиск з будь-якого боку міг призвести до глобальної катастрофи, зупинити яку ніхто і ніколи не зумів би.

Для післявоєнних німців, денний раціон яких у середньому не перевищував 1000 калорій, головним було вижити. І в Німеччині глибоко помилялися ті, хто вважав, що шлях до забезпеченого життя лежить через соціальний експеримент — соціалізм.

Західні німці, керуючись здоровим глуздом, обрали засобом створення матеріальних благ систему загальної заінтересованості. Німеччина відроджувалась після