СЛОВАЦЬКА РЕСПУБЛІКА

План

1. Суспільно-політичні процеси

2. Соціально-економічний розвиток

3. Зовнішня політика

4. Література

Суспільно-політичні процеси

Словацька Республіка з'явилася на карті Європи 1 січня 1993 р. й невдовзі була визнана більшістю країн світу. її населення становило 5,4 млн. чоловік. Окрім словаків, у країні мешкає близько 600 тис. угорців, 200 тис. чехів, 15 тис. українців та ін. Згідно з конституцією Словаччина — парламентська республіка. Законодавча влада належить Національній Раді (150 членів), а виконавча — президентові й уряду, відповідальними перед парламентом. Відповідно до Основного закону республіки політичні партії, як і церква, відділені від держави. Державну атрибутику Словаччини завершило обрання в лютому 1993 р. першого президента країни, яким став колишній голова Федеральних зборів ЧСФР М. Ковач. Уряд очолював лідер Руху за демократичну Словаччину (РЗДС) В. Меч'яр, призначений на цю посаду у 1992 р. Утім, між президентом і главою уряду виникли гострі суперечності щодо шляхів реалізації і темпів економічних реформ, методів приватизації та ін.

На початку 1994 р. об'єднана опозиція за підтримки президента висловила недовіру урядові В. Меч'яра. Проте й новий кабінет Й. Моравчика проіснував близько 10 місяців і пішов у відставку після перемоги на парламентських виборах РЗДС (35 % голосів). У січні 1995 р. новосформований уряд знову очолив В. Меч'яр, який підпорядкував собі силові структури, запровадив контроль над державними засобами масової інформації й продовжив конфронтацію з президентом В. Ковачем. Зрештою, правлячий РЗДС продемонстрував очевидне небажання, як і невміння співпрацювати зі

своїми партнерами по коаліції — Словацькою національною партією (СНП) та Об'єднанням робітників Словаччини (ОРС). Партнери не отримували важливих посад в уряді, їх думка часто взагалі не бралася до уваги. Не кращим чином поводився уряд, коли йшлося про дотримання конституційних прав громадян, свободу інформації, боротьбу з корупцією й організованою злочинністю. Рік за роком виборці поступово розчаровувались у здатності РЗДС і його лідера реалізувати свої обіцянки не тільки забезпечити національну незалежність Словаччини (що, зрештою, вдалося), а й інкорпорувати свій народ у європейську спільноту, гарантувати йому демократичні свободи й процвітання (що так і залишилося обіцянкою).

Досить гострою у Словаччині залишалась проблема угорської меншини, що мешкає у південних районах країни. Угорці мали матеріальну й політичну підтримку Будапешта й домагалися культурно-мовної автономії та місцевого самоврядування. Офіційна влада у Братиславі відмовилась піти на поступки, заявляючи, що словаків у краї мешкає майже удвічі більше, аніж угорців. Прийнятий у 1995 р. Закон про словацьку мову як державну, істотно обмежував права угорської меншини. Це, безперечно, загострило стосунки між Словаччиною і Угорщиною. До цього додалися суперечки між обома сусідами щодо використання гідрокомплексу на Дунаї. Угорщина заявляла, що гребля в районі Габчикова порушує екологічний баланс і завдає збитків її економіці. В 1997 р. Міжнародний суд у Гаазі не підтримав вимоги угорців про демонтаж греблі й рекомендував обом країнам домовитися про спільне використання гідрокомплексу або ж про розподіл прибутків від його функціонування. Відродження уніатської церкви в південних районах Словаччини призвело до зіткнень з римо-католицькою церквою, що претендувала на роль національної.

Втрата В. Меч'яром підтримки в суспільстві, а також звинувачення Заходу на його адресу в "недостатньому демократизмі", змусили прем'єра піти у відставку у вересні 1998 p., хоча керований ним РЗДС здобув тоді перемогу (27 % голосів) на чергових парламентських виборах. Новий уряд країни сформував М. Дзуринда — лідер Словацької демократичної коаліції. Зусилля цього кабінету було спрямовано на завершення економічної трансформації, забезпечення соціальних гарантій громадян, посилення боротьби з організованою злочинністю й корупцією в державному апараті, повернення країни на шлях до Заходу.

Незмінність курсу просування країни до західної демократії засвідчила перемога на президентських виборах 1999 р. лідера Партії громадянського порозуміння Р. Шустера. Вибори вперше відбувалися не в стінах парламенту, а шляхом всенародного голосування. Перемога Шустера над В. Меч'я-ром стала можливою лише завдяки підтримці правих, лівих і національних партій та коаліцій. В особі нового глави Словацької Республіки, німця за походженням символічно поєдналися комуністичне минуле, трансформаційне сучасне й орієнтація на Європу і НАТО.

Своєрідним політичним підсумком перших десяти років незалежного розвитку стали парламентські вибори у вересні 2002 р. Багато хто у Словаччині називав їх історичними, адже в разі повернення до влади екс-прем'єра В. Меч'яра шанси Братислави на вступ до Євросоюзу й НАТО ставали примарними. Відносну більшість голосів (20 %) здобув РЗДС В. Меч'яра, на другому місці (15 %) опинилася Словацька християнсько-демократична унія прем'єра М. Дзуринди. Уперше в новітній словацькій історії до парламенту пройшла компартія (6 %). На третьому місці у списку переможців — партійне об'єднання "Напрямок", що критикувало уряд і піддавало сумніву доцільність вступу країни до ЄС. Парламентське представництво здобула також Угорська коаліція, яка репрезентує інтереси угорського народу Словаччини. При такому розкладі політичних сил єдиним легальним гарантом внутрішньої стабільності та найпалкішим прихильником Євросоюзу й НАТО залишався президент Словаччини Р. Шустер.

Соціально-економічний розвиток

Становлення Словаччини як суверенної країни відбувалося за умов економічних перетворень, розпочатих ще в ЧСР. Крім загальних труднощів, характерних для країн ЦПСЄ, особливо болючими виявились однобічна спеціалізація словацької промисловості на первинну переробку сировини й надмірна концентрація підприємств військової галузі, що після різкого обмеження виробництва без відповідної підготовки конверсійних технологій призвело до втрати країною багатьох ринків збуту й важких наслідків у сфері зайнятості населення. Уже в 1993 р. рівень безробіття у країні становив 11 %, а в наступному році — 18 %. Виробництво продукції сільського господарства також знизилося на 7 %. Доходи половини населення країни на середину 90-х років не перевищували прожиткового мінімуму. У 1992—1993 pp. інфляція зросла майже втроє.

Як і в сусідній Чехії, мала приватизація у Словаччині проводилася прискореними темпами. При цьому підприємства іноді спеціально доводилися до банкрутства, з тим, щоб придбати їх за безцінь. У 1994 р. в роздрібній торгівлі приватний сектор становив уже 86 %. Велика приватизація здійснювалася на другому етапі, проте, на відміну від чеської, переважно через аукціони і конкурси для управлінського апарату та працівників підприємств, що приватизувалися. Купонна приватизація слугувала лише додатковим засобом і невдовзі була припинена, оскільки влада побоювалася, що купони можуть бути скуплені іноземцями. Утім, у 1997 р. 65 % ВВП було створено недержавними підприємствами.

1994 р. став переломним у розвитку економіки: почалося зростання ВВП (в середньому на 5—6 % у рік), знизилася інфляція (6 % у 1997 p.), покращився інвестиційний клімат, середньомісячна заробітна плата в 1996 р. становила 280 доларів. Поступово стабілізувалося становище у сільськогосподарському виробництві. На зміну сільськогосподарським кооперативам соціалістичної доби прийшли кооперативи власників, які на середину 90-х років виробляли більшу частину сільськогосподарської товарної продукції. На підтримку аграрного сектора держава виділяла значні бюджетні кошти. Структурна перебудова промисловості відбувалася переважно за рахунок внутрішніх резервів, обсяг іноземних інвестицій в національну економіку залишався незначним.

У 2002 р. економічна ситуація у Словаччині остаточно стабілізувалася. Обсяг ВВП становив 60 млрд. дол., тобто в середньому 11 тис. дол. на одну людину. Це більше, аніж у Польщі, хоча й дещо менше, ніж у Чехії. Утім, чимало гострих соціально-економічних проблем все ще чекали свого вирішення. Необхідно, зокрема, завершити економічну трансформацію й адміністративну реформу, поліпшити ситуацію у сфері освіти й охорони здоров'я. Значним залишався рівень безробіття — 17,2 % працездатного населення. Вирішення цих проблем наблизить Словаччину до членства у Євросоюзі й НАТО.

Зовнішня політика

Новостворена Словацька Республіка відразу ж стала членом ООН, Ради Європи, Више-градської четвірки, здобула статус асоційованого члена ЄС. Утім, зовнішня політика країни до 1998 р. значною мірою була зорієнтована на Росію. Обидві країни підписали низку міждержавних угод, у тому числі й у військовій галузі та сфері безпеки. Словацький прем'єр В. Меч'яр не мав підтримки ані в європейських країнах, ані за океаном (держсекретар США М. Олбрайт назвала Словаччину "чорною діркою в Європі"). Хоча керівництво республіки офіційно підтримувало рішення щодо розширення НАТО і Словаччина навіть брала участь у програмі НАТО "Партнерство заради миру", вона не стала членом альянсу в 1999 p., як деякі її сусіди. Лише наприкінці 1998 р. відбулася корекція зовнішньополітичного курсу. На саміті НАТО у Празі (листопад 2002 р.) Словаччина дістала офіційне запрошення на вступ до альянсу у 2004 р. Тоді ж країна мала стати членом Євросоюзу. Головні торговельні партнери республіки — Німеччина, Росія, Чехія.

Наявність спільних кордонів (майже 100 км), історичні та культурні зв'язки між словацьким і українським народами, відсутність будь-яких взаємних територіальних претензій, а також існування української меншини у Словаччині (близько 15 тис. чоловік) та словацької в Україні — все це відкривало широкі можливості для всебічної взаємовигідної співпраці між Україною і Словаччиною. У червні 1993