У жовтні 1992 р. була розпочата чекова (ваучерна) приватизація, яка помітно прискорилася протягом другого року реформ. Наприкінці 1993 р. малою приватизацією було охоплено майже 70 % підприємств торгівлі, громадського харчування та побутового обслуговування. Трансформувалася й державна форма власності на виробництві: восени 1993 р. у приватній і змішаній формах власності перебувало понад 1/3 великих і середніх підприємств, переважно легкої і харчової промисловості, а також промисловості будівельних матеріалів, що випускали близько 40 % продукції. Проте засилля старої компартійної номенклатури в органах влади перетворювало процес реструктуризації власності на кримінальну "прихватизацію" й тим самим позбавляло його економічного ефекту. Загалом, на початку 1994 р. в недержавному секторі економіки було зайнято майже 40 % працюючих. У 1993 р. були утворені нові інституційні структури — інвестиційні фонди й корпорації, почав розвиватися фондовий ринок, проведено грошову реформу, що мала конфіскаційний характер і була покликана сформувати суто російський фінансовий простір.

Підсумки економічних реформ 1992—1993 pp. виявились суперечливими. З одного боку, почали формуватися ринкові відносини й відбувалася структурна перебудова в економіці, а з іншого — загал важко сприймав нововведення, зростала соціальна напруженість у суспільстві, розвалювались цілі галузі промисловості (передусім у воєнно-промисловому комплексі), нищівного удару зазнала бюджетна сфера (наука, культура, освіта, медицина та ін.), збільшувалося майнове розшарування. Падіння виробництва й економічний спад першого етапу реформ були зумовлені незрілістю російської демократії та номенклатурною приватизацією, неготовністю загалу до нормальних ринкових відносин і низькою культурою підприємництва, розривом економічних зв'язків з колишніми радянськими республіками, компенсувати які своїм виходом на світовий ринок Росія не змогла, послабленням позицій реформаторів в уряді тощо. Усе це зрештою викликало шалений опір реформі з боку прокомуністично налаштованого парламенту, регіональних і галузевих структур. Невдачі ринкових перетворень посилювались конфронтацією між органами виконавчої і законодавчої влади. Після вереснево-жовтневих подій і прийняття конституції 1993 р. було здійснено коректування курсу соціально-економічних перетворень — створення ринкової економіки й будівництво громадянського суспільства почали проводитись поетапно і поступово.

Найважливішими завданнями у розвитку соціально-економічної сфери Росії середини і другої половини 90-х років залишалися боротьба з падінням промислового виробництва й ростом цін, підтримання прожиткового мінімуму, вирівнювання доходів різних соціальних груп, зменшення бюджетного дефіциту, вирішення проблем зі сплатою податків та виплатою зарплат бюджетникам. Однак непослідовність і половинчастість реформ уряду В. Чорномирдіна, який намагався поєднувати зміцнення ролі держави з розвитком ринкових відносин, завадили виведенню російської економіки на нові рубежі. Фінансова катастрофа 11 жовтня 1994 р. ("чорний вівторок"), коли сталося різке падіння курсу рубля, призвели до втрати можливостей фінансової стабілізації. Непередбачу-ваність інфляції змінилася хронічною невиплатою зарплат, пенсій, посиленням соціальної напруженості в країні. Унаслідок низької платоспроможності потенціального споживача й конкуренції з боку якісніших імпортних товарів тривав процес падіння виробництва. Так, у 1994 р. обсяг промислового виробництва порівняно з попереднім роком скоротився на 12 % і становив менше половини рівня 1989 р. Найбільших втрат криза завдала галузям обробної промисловості, дещо менших — паливно-енергетичному комплексу. Промислове виробництво в Росії набувало дедалі більш окреслену сировинну й енергетичну орієнтацію. Лише в серпні 1997 р. було прийнято закон "Про приватизацію державного майна".

Більш динамічно розвивалася банківська система. Влітку 1999 р. у країні функціонувало вже більш як 2,5 тис. комерційних банків. Проте в серпні — вересні відбувся крах московського ринку міжбанківських кредитів, що став найбільшим потрясінням фінансового ринку епохи реформ. Криза була швидко подолана, а банкіри почали дедалі більше впливати на внутрішньополітичний курс уряду, надавши державі величезні кредити під заставу пакетів акцій великих підприємств, що перебували у федеральній власності.

Важливими інструментами соціальної політики були ліквідація заборгованості по заробітній платі та пенсіях, а в бюджетній сфері — підвищення розміру мінімальної заробітної плати. Проте їх ефективному застосуванню перешкоджало вимивання російських капіталів за кордон, тоді як іноземні інвестиції спрямовувалися виключно на видобуток енергоносіїв і модернізацію засобів зв'язку в Росії. На високому рівні залишалося безробіття — близько 10 млн. чоловік з урахуванням прихованого безробіття. З 1997 р. почала здійснюватись житлово-комунальна реформа, розрахована на період до 2003 p., метою якої було переведення населення на стовідсоткову оплату комунальних платежів.

У структурі російського експорту перше місце посідали газ і нафта (40 %). Для врятування вітчизняного виробника здійснювалось обмеження імпорту шляхом встановлення митних тарифів та акцизів. Відносна фінансова стабілізація протягом 1997 р. (0,4 % приросту ВВП) дала можливість з 1 січня 1998 р. провести деномінацію рубля в масштабі 1000:1. За прогнозами прем'єра В. Чорномирдіна, 1998 р. мав стати для Росії першим роком економічного зростання. Однак світова економічна криза й падіння цін на нафту поставили бюджет-98 повністю за межу реальності. Ситуація в економіці почала погіршуватися. Всього за кілька місяців вичерпалися надходження від нафтових компаній, які не могли більше виступати "дійною коровою" бюджету, навіть більше, самі виступали в ролі прохачів різного роду пільг і преференцій, насамперед податкових. Якщо в січні приріст промислового виробництва становив 1,5 %, то в травні 1998 р. розпочався спад, який досяг апогею у липні (— 9,4 %). Такого падіння не було з грудня 1994 р. Урешті-решт розходження між продекларованими цілями й наступним хаосом в економіці спричинили відставку уряду. Уряд Є. Примакова

виявився неспроможним застосувати ринкові рецепти для лікування економіки.

Новий прем'єр С. Кирієнко змінив акценти в економічній політиці й цілком логічно зробив ставку на стабілізацію фінансових ринків й розв'язання бюджетної кризи. Однак ані програма збільшення доходів, ані програма скорочення витрат серйозних результатів не дали, оскільки економіка вже набула стійку інерцію падіння. Росія стояла на порозі фінансової кризи. 17 серпня 1998 р. рішенням уряду й Центробанку було оголошено дефолт (на 90 днів призупинено виконання зобов'язань перед нерезидентами). Росія виявилась неплатоспроможною по своїх міжнародних фінансових зобов'язаннях. Водночас вводився новий валютний коридор (6—9,5 % руб./дол.), заборонено "короткі" операції для нерезидентів, припинено купівлю-продаж державних короткотермінових зобов'язань (Д КЗ) та їх переоформлення на більш "довгі" папери. Лише за один день рубль був девальвований на 22 %. Фінансова система країни, основана на піраміді ДКЗ, завалилася, як картковий будиночок. Парламент, який кілька днів займав вичікувальну позицію, 21 серпня почав вимагати відставки прем'єра-технократа. Разом з Кирієнком пішла з авансцени й значна частина єдиного в політичній історії нової Росії уряду, що намагався захищати інтереси середнього класу. У березні 1999 р. припинилося падіння промислового виробництва, що тривало з травня попереднього року. Найбільший приріст було зафіксовано в хімічній індустрії, згодом позитивні показники стали характерними для більшості галузей, навіть для тих, де хронічний спад спостерігався протягом кількох років, — в електротехніці, легкій промисловості й галузі переробки сільськогосподарської продукції. Економічне зростання у

р. становило 1 %, і дана тенденція збереглась також у

р. Це зумовлювалося суто кон'юнктурними чинниками: різким стрибком світових цін на нафту і газ, що збільшило податкові надходження до бюджету й доходи експортерів; зниженням курсу рубля, що сприяло збільшенню виробництва вітчизняних товарів і витісненню імпортних. Проте ці успіхи не вирішували основних проблем російської економіки: поповнення бюджету, проведення корпоративних і структурних реформ, залучення іноземних інвестицій.

Література

1. Десять лет, которые потрясли...: 1991—2001. Москва, 2002.

2. Иванов И. С. Новая российская дипломатия: десять лет внешней политики страны. Москва, 2001.

3. История России в новейшее время, 1994—2001: Учеб. пособие. Москва, 2001.

4. Козик В. Кремль и НАТО: Перспективы взаимодействия // Международная жизнь. 2000. № 4.

5. Луков В. Б. Россия в "большой восьмерке"; 1992— 2001 гг.: Учеб. пособие. Москва, 2001.

6. Манилов В. О военной доктрине России // Международная жизнь. 2000. № 5.

7. Медведев Л А. Время Путина?: Россия на рубеже веков. Москва; Харьков, 2002.

8. Россия—Украина. 1990—2000: Документы и материалы: В 2 кн. Москва, 2001.

9. Селезнев Г. К. Политическая история современной России: 1991-2001. Москва, 2001.

10. Согрин В. В. Политическая история современной России: 1985—2001. От Горбачева до Путина. Москва, 2001.