Наприкінці 1947 р. Державні збори, контрольовані комуністами, прийняли закон про націоналізацію банків. У квітні 1948 р. націоналізовано всі підприємства, на яких працювало більш як 100 робітників. Відтак в Угорщині було відкрито шлях для насадження тоталітарної системи і встановлення диктатури від імені пролетаріату.

Становище угорців у сусідніх країнах. Паризька мирна конференція

Зовнішня політика Угорщини контролювалася СКК, очолюваною маршалом К. Воро-шиловим. У листопаді 1945 p., згідно з рішеннями Потсдамської конференції, розпочато виселення до Німеччини угорських німців. У складному становищі опинилися й угорці, що мешкали в сусідніх країнах. У Трансільванії гвардійці румунського націоналіста Маніу влаштували криваву різанину угорського населення і лише завдяки втручанню радянських військ вдалося зупинити це кровопролиття. Із Закарпаття та суміжних з ним районів на "триденні відбудовчі роботи" до внутрішніх районів СРСР було вивезено близько 40 тис. дорослих чоловіків-угорців, більша частина яких так і не повернулися до рідних домівок.

У Чехословаччині угорське населення було позбавлене громадянства, закрито національні школи, заборонено угорську пресу, люди похилого віку залишилися без засобів існування. У населених пунктах зі змішаним населенням заборонялося розмовляти угорською мовою. Прага розраховувала, що учасники Потсдамської конференції ухвалять рішення про однобічне й цілковите виселення угорців із Словаччини, однак ці заміри не були підтримані західними країнами. У лютому 1945 р. обидві країни все ж досягли домовленості про обмін населенням, згідно з якою було встановлено однакову квоту добровільного переселення словаків з Угорщини й угорців зі Словаччини. До початку 1949 р. 80 тис. словаків повернулися на свою етнічну батьківщину, а в Угорщину було переселено 76,5 тис. етнічних угорців. Такі масштаби переселення не задовольнили уряд Чехословаччини, і він спочатку депортував 42 тис. угорців у Судетську область, а в червні 1946 р. провів так звану "ресловакізацію" — кожен угорець міг повернути собі громадянство за умови визнання себе словаком. Улітку 1946 р. близько 411 тис. угорців були змушені пристати на цю пропозицію (327 тис. із них отримали словацьке громадянство). Проте чехословацький уряд продовжував вимагати виселення з країни ще 200 тис. угорців.

Угорці, хоча й усвідомлювали провину уряду своєї країни за вступ у війну, все ж не могли визнати себе "злочинною нацією", як це намагалися стверджувати правителі деяких сусідніх країн. Від Паризької мирної конференції угорці очікували справедливого вирішення національного питання, проте делегація Угорщини не була допущена до участі в мирних переговорах і навіть до обговорення економічних зобов'язань країни. Інтереси Угорщини представляла радянська делегація, якій, з урахуванням поділу між союзними державами сфер і зон впливу, при обговоренні всіх пов'язаних з Угорщиною питань належало вирішальне слово.

На конференції угорські територіальні претензії до Румунії, схвалені США й Великобританією, не були підтримані В. Молотовим, і тому 102 тис. кв. км угорської території відійшли до Румунії. Радянська делегація наполягала на кордонах 1937 p., унаслідок чого було досягнуто домовленості про відновлення тріанонських кордонів Угорщини з незначними змінами: на прохання Чехословаччини їй додатково передано 43 тис. кв. км угорської території. Відтак чехословацькі кордони навпроти Братислави пролягли уздовж правого берега Дунаю. У мирному договорі, укладеному 10 лютого 1947 р. в Парижі, не йшлося про захист прав і свобод національних меншин, деякі його статті виявилися для угорців ще важчими, аніж після Тріанону. Була відхилена також пропозиція США про економічну допомогу республіці у вигляді скорочення суми репарацій з 300 до 200 млн. доларів.

У вересні 1947 р. в Угорщині припинила свою діяльність СКК і країна теоретично відновила свій суверенітет. Однак на території республіки залишилися підрозділи Червоної Армії, що мотивувалося необхідністю підтримання транспортного сполучення з радянською окупаційною зоною в Австрії. Така ситуація через радянсько-американське протистояння законсервувалася на довгі роки. Після створення у 1955 р. ОВД і вступу до неї Угорщини присутність радянських військ була поставлена на договірну основу. Вона стала визначальним чинником як зовнішньої політики, так і внутрішнього життя країни.

Становлення однопартійної тоталітарної держави

У лютому 1949 р. за ініціативою комуністів створено Народний фронт незалежності (НФН). До нього увійшли лише ті політичні партії, які визнавали провідну роль УПТ, виступали за побудову соціалізму й зобов'язувалися виконувати всі рішення Центральної Ради фронту на чолі з М. Ракоші. У подальшому політичне суперництво втратило сенс, а вибори стали формальними, оскільки механізм захисту політичних прав громадян був відсутнім. Політичне керівництво фактично цілковито підпорядковувалося ракошистським лідерам УПТ. Парламентські мандати заздалегідь розподілялись, вибори відбувалися за "єдиним списком". Окремі партії чи політики більше не мали можливості виборювати місця в парламенті. Угорський парламентаризм перебував у стані агонії.

Після травневих 1949 p. виборів до парламенту, що пройшли за новою схемою й принесли перемогу спискові кандидатів НФН, фронт припинив своє існування. Водночас було зліквідовано або деформовано системи економічного й соціального захисту населення. У 1949 р. парламент прийняв новий основний закон Угорської Народної Республіки, яка проголошувалася "державою робітників і трудових селян". Замість посади президента (3. Тілді ще в липні 1948 р. взято під домашній арешт) було запроваджено колегіальний орган — Верховну Раду. Фактично ж державне керівництво перейшло під цілковитий контроль вищих керманичів УПТ — М. Ракоші, Е. Гере, М. Фаркаша та Й. Реваї.

У країні посилилися репресії, ініційовані комуністами ще в 1948 р. Після знищення демократичної опозиції розпочалися масові переслідування, фальсифіковані судові процеси, інтернування, виселення, експропріація власності й позбавлення прав. їх жертвами були священики, селяни, колишні соціал-демократи й навіть комуністи, які залишалися в підпіллі в роки війни. Найбільш гучним показовим процесом була справа Ласло Райка — колишнього секретаря компартії в підпіллі, а потім міністра внутрішніх справ Угорщини. Його оголосили югославським шпигуном, заарештували в 1949 р. й розстріляли разом з 19 іншими соратниками. Наступного року були страчені колишні лідери соціал-демократів — А. Сакашич і Д. Марошан. У катівнях побував ще один секретар УПТ — Я нош Кадар. Загалом у період ракошизму (1949—1956) у країні зазнали репресій більш як 100 тис. чоловік. Відтак, до 1949 р. в Угорщині в основному завершено формування тоталітарної комуністичної системи.

У 1950 р. було ліквідовано традиційне для Угорщини місцеве самоврядування й запроваджено систему Рад. Генеральний секретар партії М. Ракоші обійняв також посаду прем'єр-міністра. У ході завершального етапу націоналізації всі підприємства, на яких було задіяно більш як 10 працівників, перейшли у власність держави. Насильницька колективізація на селі вдарила не лише по заможних селянах, а й середняках, більшість із яких розорилися. Доходи від сільського господарства й легкої промисловості направлялися на форсований розвиток важкої індустрії та озброєння. Марнославні плани Ракоші перетворити Угорщину, яка не мала достатніх природних ресурсів, на країну заліза й сталі, призвели до розладу економіки, погіршення соціального становища трудящих, голоду й дефіциту най необхіднішого.

Ракоші намагався вирішити проблему шляхом адміністрування. Жорсткі економічні й поліцейські заходи супроводжувалися дріб'язковою регламентацією й тотальним контролем за всім населенням з боку органів держбезпеки. До середини 50-х років через ракошистські табори пройшла кожна третя угорська родина. Це, природно, викликало не лише жах, а й обурення, призвело до зростання загальнонародного невдоволення.

Література

1. Желицки Б. Й Венгерская осень 1956 г. в донесениях западных дипломатов из Будапешта и Москвы // Конфликты в послевоенном развитии восточно-европейских стран. Москва, 1997.

2. Желицки Б. Й. Обший кризис "реального социализма" и демократические преобразования в Венгрии // Вопросы истории. 2000. N& 6.

3. Желицки Б. Й. Трагическая судьба Ласло Райка. Венгрия 1949 г. // Новая и новейшая история. 2001. №2-3.

4. Корнай Я. Макростабилизация в Венгрии: политэко-номический взгляд // МЭМО. 1999. № 2, 3.

5. Кыров А. М. Советская карательная акция в Венгрии (Хроника событий 1956 г. по материалам военного архива) // Конфликты в послевоенном развитии восточноевропейских стран. Москва, 1997.

6. Стыкалин А. С, Отехова Е. Д. Венгерские события 1956 года и позиция руководства СССР (по материалам ЦХСД) // Славяноведение. 1994. № 3.

7. Постреволюционная Восточная Европа: экономические ориентиры и политические коллизии. Москва, 1995.