Стосунки між країнами соціалістичної співдружності

План

1. Стосунки між країнами соціалістичної співдружності

2. Крах колоніальної системи

3. Становлення та розвиток інтеграційних процесів

4. Література

Стосунки між країнами соціалістичної співдружності

Відносини між СРСР і соціалістичними країнами ЦПСЄ були далеко не безхмарними та зразковими, як їх подавала радянська історіографія. За умов жорсткої тоталітарної системи вони були позбавлені тих демократичних начал і принципів, які могли б сприяти розвиткові рівноправності та взаємовигідного співробітництва. Довгі роки відносини між СРСР і так званими країнами народної демократії базувалися на засадах нерівності і жорсткого контролю з боку "старшого брата", прикривались відомими зовнішньополітичними кліше: "корінні інтереси робітників і селян", "світова соціалістична революція" тощо. Проте виявилося, що корінні інтереси всіх найкраще розуміла перша у світі країна робітників та селян. Десь у середині 50-х років утвердилась нова ідіома: "корінні інтереси соціалізму". Неминуча світова соціалістична революція відходила в небуття, однак світ безкомпромісно продовжував ділитися на своїх і чужих.

У цілому ж відносини між "братніми країнами" розвивались у рамках "обмеженого суверенітету" соціалістичних країн ЦПСЄ, регулюючими чинниками якого стали ідея "радяноцентризму" та "доктрина Брежнєва". Хто обійме вищу державно-партійну посаду у Празі, Варшаві та інших столицях співдружності, залежало від згоди кремлівського керівництва. За таких умов дедалі очевиднішою ставала штучність нав'язаної СРСР системи командно-адміністративного тоталітаризму. Навіть створені спільні організації типу Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) були зліпками, структурами, збудованими за тією ж жорсткою вертикальною схемою, тоталітарними організаціями. Командно-планові економічні стосунки між СРСР і країнами ЦПСЄ могли реалізовуватися більш-менш успішно лише на етапі екстенсивного розвитку. Із завершенням втягнення у процес виробництва всіх ресурсів та резервів вичерпалися й "успіхи". Спроби соціалістичних країн перейти до інтенсифікації у рамках державної власності та планової економіки зазнали невдачі. Виявилося, що інтенсифікація і командно-адміністративна система — антиподи. Внаслідок цього уже в 50—60-х роках почалася серйозна криза тоталітарної системи. Масові виступи проти насадження сталінської моделі соціалізму відбулися в НДР (1953), Угорщині (1956), Чехо-словаччині (1968). Керівництвом СРСР ці події сприймалися як замах на ідеї соціалізму та комунізму. Проти союзників — "молодших братів" — було застосовано силу. В ім'я "корінних інтересів соціалізму" потоплене в крові народне повстання в Угорщині. Спроба Чехословаччини вийти з системи командно-адміністративного соціалізму в 1968 р. закінчилася вступом десятків дивізій військ Варшавського договору на територію країни. Політика "радяноцентризму" залишалася основоположною для радянського керівництва щодо країн народної демократії. Усяке відхилення вліво чи вправо від накресленої радянським керівництвом схеми будівництва соціалізму негайно каралося. Так здійснювалася на практиці "доктрина Брежнєва", суть якої полягала у спільному захисті соціалізму скрізь, де тільки виникала загроза його "завоюванням", і всіма засобами, включаючи також військову інтервенцію. Прерогатива визначати ступінь такої загрози і спосіб її усунення залишалися за радянським

керівництвом. Політика СРСР щодо країн Центральної та Південно-Східної Європи була однією з основних причин загострення відносин між Сходом і Заходом.

Що ж до економічних відносин, то тут встановився своєрідний поділ праці. Радянський Союз поставляв сировину (93 % всіх поставок СРСР до соціалістичних країн становили сировина та напівфабрикати), європейські соціалістичні країни —- готову продукцію. Для обслуговування багатосторонніх торговельно-економічних зв'язків у 1963 р. було запроваджено так званий перевідний карбованець, який в конкретно-предметній формі не існував, а використовувався для безготівкових розрахунків шляхом взаємозарахувань. Така система не сприяла розвиткові економічних і торговельних зв'язків. На міжнародній арені, зокрема в ООН, світ стикався з погодженою, одностайною політикою країн радянського блоку.

Крах колоніальної системи

У другій половині 50-х років поглибився процес краху колоніальної системи. Колись могутні колоніальні імперії — Британська, Французька — в 60-х роках зійшли з історичної арени. У 1956—1974 pp. від колоніалізму звільнилося 250 млн чол., утворилося 50 нових держав. Станом на 1970 р. площа колоній становила лише 4 % суші. На цій території проживало близько 1 % населення земної кулі. У цілому, процес деколонізації пройшов три етапи. На першому етапі (1945—1955) звільнилися від колоніалізму і стали на шлях незалежності насамперед країни Азії — Індія, Пакистан, Цейлон, Бірма, В'єтнам, Індонезія, Сірія, Ліван тощо. На другому етапі (друга половина 50-х — перша половина 60-х років) відбулося становлення незалежних країн Північної та Тропічної Африки (Марокко, Туніс, Алжир, Кенія, Камерун, Конго, Малі, Руанда, Уганда, Нігерія, Танганьїка, Занзібар та ін.). 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. У ній виражалася позиція світового загалу щодо вирішення проблеми деколонізації. Переважна більшість народів здобула незалежність мирним шляхом. Проте не обійшлося й без тривалих кривавих війн (Алжир, В'єтнам, Малайя). На третьому етапі деколонізації (1975—1990) здобули незалежність країни африканського Півдня (Ангола, Мозамбік, Зімбабве, Намібія).

Причини краху колоніальної системи крилися в метаморфозах капіталістичного суспільства як такого. Після Другої світової війни виявилася цікава закономірність. Країни, позбавлені колоній (Німеччина, Японія, Італія, а також США, які ніколи не були колоніальною країною у класичному розумінні цього слова) розвивалися набагато швидше, аніж країни, що володіли значними територіями в Азії та Африці (Велика Британія, Франція, Португалія, Голландія). Виявилося, що не обов'язково володіти територіями з багатими покладами корисних копалин, а досить лише, використовуючи багатий науковий і виробничий потенціал, виробляти потрібні всім товари, і проблема забезпечення сировиною буде вирішена: її просто і дешево можна купити у тих, кому потрібні високоякісні товари. Розвиток продуктивних сил, науково-технічна революція у промисловості, "зелена революція" у сільському господарстві, поява новітніх галузей, що визначають обличчя сучасного світу, прискорили розвал колоніальної системи. Зрештою виграв той, хто скоріше позбувся своїх колоній. Хоча не варто применшувати значення таких чинників, як зростання національної свідомості пригноблених народів, розвиток продуктивних сил у самих колоніях, прагнення людей до національно-державної само-визначеності. Крахові колоніалізму сприяли також процес демократизації світового співтовариства в повоєнний час і навіть певною мірою протиборство двох систем і їх боротьба за вплив у колоніях.

Що ж до колоніальних ринків збуту, яким так багато уваги приділяла радянська історіографія, то слід зауважити, що вони ніколи не були місткими. Ринки стають такими там, де зростають добробут і життєвий рівень населення. Інша річ, що деякі колишні колонії, а нині незалежні держави, особливо ті з них, які вирішили скористатися соціалістичною ідеєю, опинилися у ще трагічнішому становищі, аніж за колоніальних часів (Гана, Гвінея, Мозамбік, Ефіопія та ін.). І навпаки, ті країни, які, спираючись на допомогу Заходу, пішли шляхом ринкової економіки, економічної та політичної демократії, добилися разючих успіхів у створенні сучасного виробництва та зростанні рівня життя своїх громадян (Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань, Єгипет та ін.).

Становлення та розвиток інтеграційних процесів

Новим явищем післявоєнного економічного та політичного життя стали інтеграційні процеси. Саме слово інтеграція означає зближення, зрощення, з'єднання. Тенденції до економічної інтеграції намітилися ще з початку XIX століття. Зростання продуктивних сил та поява нових технологій після Першої світової війни поставили питання про практичну реалізацію ідеї інтеграції, насамперед у Європі. Однак лише після Другої світової війни вона набула конкретних форм і почала втілюватися в життя, чому сприяли як політичні, так і економічні чинники. Важливу роль у цьому відіграло, зокрема, франко-німецьке примирення, що стало надійною політичною віссю нової Європи.

Першою віхою на шляху до європейської інтеграції було утворення в 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі, членами якого стали Італія, Франція, ФРН та країни Бенілюксу. В 1957 р. ці ж країни підписали договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС або "Спільний ринок", з 1992 р. — Європейський Союз (ЄС)). Пізніше до ЄЕС увійшли також Велика Британія, Данія, Ірландія (1973), Греція (1981), Португалія й Іспанія (1986), Австрія, Швеція та Фінляндія (1995). Мета організації — поступове усунення всіх обмежень між країнами-учасницями щодо вільного пересування осіб, капіталів, послуг. Передбачалося також зближення законодавчих норм країн-учасниць, уніфікація податкових систем. Однією з головних причин активізації інтеграційних процесів була необхідність поглиблення міжнародного поділу праці. Важливими чинниками, що сприяли розвитку економічної інтеграції, були досягнення науково-технічної революції, становлення та зміцнення прав людини як державного й суспільного пріоритету. Європейська економічна інтеграція не була породженням суб'єктивної волі якоїсь однієї особи чи групи осіб (де Голля, Аденауера та ін.). Інтеграційний процес починається там, де постають певні об'єктивні умови. У Західній Європі були готовність партнерів до багатостороннього співробітництва, високий рівень виробництва, добре відпрацьована система економічної свободи та вільного підприємництва, а демократія стала нормою усіх сфер життя. Водночас ринкова свобода великого економічного простору може реалізовуватися на принципах, вільних від будь-яких політичних амбіцій та прагнень. Непорушним законом інтеграції є повага до національно-державних інтересів кожної країни-учасниці. Без цих складових всяка інтеграція виявилася б фікцією. Крім усього іншого, європейська інтеграція викликана переливанням через національні