Повідомлення про прибуття вищого партійно-державного керівництва СРСР і рух радянських військ до Варшави викликали обурення у країні, особливо в столиці. Містом прокотилась хвиля масових демонстрацій і мітингів під антирадянськими гаслами. За такої напруженої обстановки в Бельведерському палаці протягом доби відбувалися радянсько-польські переговори, в яких з польської сторони брали участь усі члени Політбюро і секретарі ЦК ПОРП, а також

B. Гомулка. Радянські керівники погрожували застосуванням військової сили, якщо Польща наважиться розірвати союзницькі відносини з СРСР і Варшавським договором. Проте Гомулці вдалося розвіяти підозри Хрущова й запевнити кремлівських емісарів, що ПОРП знайде в собі сили для
подолання натиску з боку "реакції", а ПНР залишиться ланкою Варшавського договору.

Після від'їзду радянського керівництва пленум ЦК ПОРП продовжив свою роботу й переважною більшістю голосів обрав першим секретарем ЦК В. Гомулку, який запропонував план реформ, що ґрунтувався на концепції "польського шляху до соціалізму". Основні положення програми зводилися до відмови від сталінських методів керівництва і врахування національних особливостей у процесі побудови суспільства соціальної справедливості. Йшлося, насамперед, про орієнтацію на співіснування державного, кооперативного і приватного секторів у економіці, співробітництво з католицькою церквою, повагу до польських національних цінностей. Програма реформ повсюдно сприймалася з великим ентузіазмом, про її схвалення свідчили численні мітинги, що прокотилися польськими містами. Найбільший із них

(близько 400 тис. учасників) відбувся у Варшаві 24 жовтня. Виступаючи на ньому, Гомулка закликав поляків перейти від мітингування і маніфестацій до творчої праці. З цього моменту почався новий, після кризовий період, що тривав два з лишнім роки.

Протягом короткого періоду в Польщі була здійснена низка реформ: певною мірою децентралізовано управління економікою, обмежені повноваження служб безпеки, покладено край поліцейському теророві, пом'якшена цензура преси, розширились межі творчої свободи в галузі культури. Зі зміною кадрового складу органів юстиції почалася ще одна хвиля реабілітації політичних в'язнів. У практику політичного життя увійшло також проведення спільних нарад і засідань керівних органів політичних партій, прийняття спільних постанов з поточних питань. Водночас відбувався стрімкий розпад виробничих кооперативів на селі, внаслідок чого їхня кількість на початку 1957 р. скоротилася до 1812, а кількість селянських сімей, що входили до них, — до 25 тис. у 1958 р. (1,4% сільськогосподарських угідь). Кооперативна система зазнала в Польщі цілковитого краху, чим довела свою нежиттєздатність. Паралельно за участю Демократичної партії була вироблена політика, що забезпечувала розвиток дрібного виробництва і приватної роздрібної торгівлі.

Певною мірою пом'якшувалася політика в національному питанні: власті дали дозвіл на створення Українського громадсько-культурного товариства, видання газети "Наше слово" і "Українського календаря''. Українці дістали можливість навчати своїх дітей у школі рідною мовою і навіть повертатися на рідну землю, не порушуючи, однак, інтересів осадників. До кінця 1991 р. на землі предків повернулося близько 40 тис. українців.

Однак уже III з'їзд ПОРП (березень 1959 р.) повернувся до практики пріоритетного фінансування важкої індустрії. В аграрному секторі був узятий курс на підтримку нижчих форм виробничої кооперації (без усуспільнення землі), насамперед сільськогосподарських гуртків. У 1960 р. налічувалося 326 тис. таких гуртків, у яких брало участь 3,6 млн. чоловік. Поряд зі зміною орієнтирів в економічній політиці наприкінці 50-х років почалося згортання процесу демократизації в суспільно-політичному житті, який від самого початку наштовхнувся на запеклий опір сталіністських сил у самій партії. Під гаслом боротьби з ревізіонізмом почалося переслідування будь-якого інакомислення, а в ході проведення чергової чистки 206 тис. комуністів (майже 16 %) позбулися партійних квитків. Все це відштовхнуло від партії значну частину вчених, діячів культури, викладачів вузів, які вирішили за краще піти у "внутрішню" чи "зовнішню" еміграцію.

Відтак небажання керівництва країни надто далеко просуватися шляхом реформ призвело до посилення тоталітарного режиму.

Польща 60-х. Рух протесту студентів та інтелігенції в 1968 р.

Соціально-економічний розвиток Польщі в 60-ті роки мав досить суперечливий характер. Економіка країни, попри всі заклики до інтенсифікації, як і раніше, розвивалася екстенсивно. Хоча за роки другої (1961 — 1965) і третьої (1966—1970) п'ятирічок національний дохід виріс на 80 %. У розвитку польської індустрії особлива увага приділялася збільшенню енергетичних потужностей, будівництву нових промислових об'єктів у машинобудуванні і хімічній промисловості, а також розвиткові металургії і сировинної бази. Усього за ці роки було збудовано близько 600 і повністю реконструйовано 150 великих підприємств. В інвестиційній політиці перевага віддавалася важкій індустрії, наукомісткі галузі розвивалися слабо.

Характерною рисою розвитку сільського господарства була низька ефективність капітальних вкладів, що пояснювалося насамперед великою розпорошеністю землеволодінь, незаінтересованістю комуністичної держави у підтримці селян-одноосібників. Сільськогосподарське виробництво В 60-ті роки збільшилося всього на 25 %, а середня урожайність зернових — 12,4 ц з гектара — була однією з найнижчих у регіоні. Основну масу селян, як і раніше, становили одноосібники. Вони володіли на правах власності 85 % сільськогосподарських угідь і виробляли 86,5 % валової

продукції сільського господарства. Кооперативи у 1970 р. обробляли всього 1,7 % земельних угідь, решту — держсільгоспи. Щоб хоч як-небудь впливати на одноосібні селянські господарства, держава розвивала мережу сільськогосподарських гуртків, які сприяли вирішенню питань сівозміни, застосування добрив, використання сільськогосподарської техніки тощо. На кінець 1970 р. в країні їх налічувалося 35 тис.

У політичній сфері тривав відхід від лінії жовтня 1956 р. Невдовзі після III з'їзду ПОРП з Політбюро і Секретаріату ЦК почали усувати реформаторськії налаштованих членів керівництва (Є. Моравський, Є. Альбрехт), відбувалося подальше обмеження внутріпартійної демократії. Влада дедалі більше зосереджувалася в руках Політбюро ЦК ПОРП і партійної номенклатури. Участь профспілок у визначенні соціальної політики держави була досить обмеженою. Знову посилився адміністративний тиск на духовенство. Конфліктна ситуація склалася у стосунках з творчою інтелігенцією, яка протестувала проти обмежень демократії. Чергове загострення близькосхідної кризи і реакція на неї частини польського загалу були використані В. Гомулкою для насадження міфу про існування у країні сіоністської "п'ятої колони", що посилило антисемітський і антиінтелігентський синдром у суспільстві.

Конфлікт з інтелігенцією і студентською молоддю, які висловлювали невдоволення авторитарними методами правління Гомулки, досяг апогею в 1968 р. Приводом для масових виступів стала заборона інсценувати поему А. Міцкевича "Дзяди" у столичному театрі "Народови", оскільки деякі мотиви цього твору сприймалися глядачами як критичний натяк на порядки, що склалися в тодішній Польщі, особливо її підлегле становище щодо СРСР. У відповідь на рішення властей студентська молодь 30 січня організувала несанкціонований мітинг біля пам'ятника А. Міцкевичу. Міліція розігнала учасників виступу, 35 чоловік було заарештовано. Столичні маніфестації підтримували студенти Любліна, Познані, Гданська. Втім, властям удалося мобілізувати на свою підтримку робітничі загони, які разом з міліцією до 8 квітня придушили студентські виступи. Було затримано 2730 чоловік, 688 потрапили під слідство, 360 засуджені, багатьох викладачів столичних вузів звільнили з роботи. Широко використовуючи той факт, що серед учасників цих подій було чимало осіб єврейської національності, преса розгорнула розгнуздану антисемітську кампанію. Водночас терміново були внесені зміни до закону про вищу школу, які передбачали скасування її автономії, відновлення класових критеріїв прийому до вузів.

Антисемітська спрямованість внутріпартійних чисток 1968—1969 pp. спричинила еміграцію близько 20 тис. євреїв, що значною мірою дискредитувало Польщу в очах світової громадськості. Не меншої шкоди міжнародному престижу країни завдала участь Війська Польського у ліквідації "празької весни". Причому Гомулка, боячись зростання впливу комуністі в-реформаторі в у власній країні, був одним із найрішучіших прихильників силового придушення "чехословацького експерименту".

Підписання 7 грудня 1970 р. договору про нормалізацію відносин між ПНР і ФРН та позитивний відгук на нього у польському суспільстві створили у керівництва ПОРП ілюзію підтримки його політичного курсу громадськістю. Саме тоді було вирішено суттєво змінити цінову політику на внутрішньому ринку. У відповідь на підвищення цін 14 грудня 1970 р. застрайкували робітники судноверфей Гданська і Глині, до яких приєдналися робітники інших міст. Почалися вуличні сутички, під час яких сили правопорядку застосовували вогнепальну зброю проти демонстрантів у Гданську. Наслідки були трагічні: 44 убитих і 1164 поранених.

Наслідком кривавої акції стало падіння Гомулки, який багато чого обіцяв у 1956 p., а зрештою став жертвою тактики, яку так часто застосовував. Трагедія польського суспільства полягала в тому, що зміна вождів різного рангу тривалий час створювала і підтримувала на офіційному рівні ілюзію, що соціалізм — система досконала, погані лише виконавці. Посаду першого секретаря ЦК ПОРП обійняв Едвард Герек, який раніше очолював воєводський обком ПОРП у Верхній Сілезії. Згори знову посипалися обіцянки, а від поляків — кредит довір'я новому вождю. Цікаво, що найважливішим критерієм оцінки Е. Терека польським електоратом було його