Тоталітаризм і його характерні риси. Наростання боротьби проти тоталітаризму

План

1. Тоталітаризм і його характерні риси

2. Спільне й відмінне в політичних режимах СРСР та соціалістичних країн ЦПСЄ.

3. Становлення міждержавних відносин

4. Етапи тоталітаризму

5. Економічний розвиток країн ЦПСЄ. Провал економічних реформ

6. Наростання боротьби проти тоталітаризму

7. Література

Тоталітаризм і його характерні риси

Тоталітаризм — це всезагальний контроль держави над усіма суспільно важливими аспектами життя громадян, включаючи їх спосіб мислення. Тоталітаризм — це режим особистої несвободи, коли політика, економіка, духовна сфера життя — все підпорядковано державі. Звідси — командно-адміністративна система, монополія на владу й істину, насильство та репресії проти тих, хто крокує не в ногу. Фундаментом тоталітаризму, його базою стало цілковите одержавлення основних знарядь та засобів виробництва, відчуження працівника від власності, перетворення його на придаток системи, націоналізація свідомості.

Всесилля партократичної держави з'явилося тоді, коли компартії, знищивши приватну власність, оволоділи всім національним багатством.

Найхарактерніші ознаки тоталітаризму: державна власність на знаряддя та засоби виробництва, централізована планова економіка, панування розподільчих принципів над вартісними, однопартійна система, в основі якої "єдино вірне вчення", відсутність поділу влади і правової держави, псевдопредставницька система, що насправді є механізмом само призначення партійно-державної номенклатури на всі посади державної влади й управління зверху донизу, підміна соціальної справедливості лозунгами соціальної рівності, демагогічна пропаганда диктатури робітничого класу, який насправді поставлений у жалюгідне та безправне становище, панування класових пріоритетів у зовнішній політиці. Усі ці ознаки виявилися і діяли упродовж більш як сорокарічної історії тоталітаризму в країнах народної демократії.

Спільне й відмінне в політичних режимах СРСР та соціалістичних країн ЦПСЄ. Становлення міждержавних відносин

У 1948—1949 pp., після завершення націоналізації та розгрому політичних сил опозиції, у країнах ЦПСЄ насаджується тоталітарна система, що на тривалий час стало трагедією народів регіону.

Тоталітаризм у країнах народної демократії мав певні відмінності від радянського тоталітаризму. Водночас тоталітарна система кожної окремої країни мала свої особливості, характерні риси. Деякі з них слугували комуністичним лідерам колись демократичних країн як прикриття від критики з боку Заходу. Проте імітація багато партійної системи в Польщі, НДРта Чехословаччині навряд чи когось могла ввести в оману, оскільки визнання дозволеними партіями керівної ролі комуністів у суспільстві могло викликати хіба що гірку іронію.

Відмінністю було також визнання селянської трудової власності на землю, що завадило комуністам у деяких країнах (Польща, Югославія) здійснити колективізацію сільського господарства. Причини, що змусили комуністів піти на цей крок, були скоріше історичними, аніж ідеологічними. На відміну від Російської імперії, де віками панувала общинна власність на землю з її постійними переділами, внаслідок чого у селянина не виробилася психологія земельного власника, в означених країнах традиційно закріпилась індивідуальна приватна власність на землю.

Певні відмінності існували також у рівні націоналізації приватної власності. Якщо в Росії після 1917 р. більшовики націоналізували навіть велосипеди, що належали так званим буржуазним елементам, то в НДР, Польщі, Угорщині, Югославії значною мірою функціонувала дрібна приватна власність, хоча її можливості обмежувалися найрізноманітнішими адміністративними заборонами тощо.

Що ж до термінів "радянська влада" і "народна демократія", то вони обидва обґрунтовувались марксистським положенням про так звану диктатуру пролетаріату і за змістом та практикою діяльності нічим особливим не відрізнялися.

Відмінності та специфічності тоталітаризму в окремих країнах соціалістичної Східної Європи були спричинені як історичними, так і ментальними особливостями.

Взаємовідносини, що встановилися між країнами ЦПСЄ і Радянським Союзом, були відносинами підлеглості, взаєминами "старшого" і "молодших" братів. У практиці стосунків всі призначення на найвищі державні посади були, фактично, неписаною прерогативою Кремля, а численні радянські радники в силових та репресивних органах контролювали все внутрішньополітичне життя країн народної демократії. Цим же опікувалися радянські посли. Жорсткий контроль, перебування радянських військ на території більшості країн ЦПСЄ призвели до того, що керівництво соціалістичних країн було досить обмеженим у своїй внутрішній та зовнішній політиці. Хоча зовні все виглядало більш-менш пристойно. Радянське керівництво європейським соціалістичним світом здійснювалося опосередковано, через організації, які мали символізувати рівність у прийнятті рішень, колективну думку, участь лідерів країн соцтабору у виробленні програми дій і наступну обов'язковість її виконання у плані "єдиної погодженої політики". До 1947 р. патронат над процесом комунізації здійснювали підпорядковані сталінському керівництву численні служби Комінтерну, офіційно розпущеного ще 1943 р. Проте його апарат, що складався із спецінститутів JSfe 205,100, 99 і закордонного бюро компартій в Москві, виконував ті ж самі комінтернівські функції директивного керівництва компартіями. З 1947 р. ці прерогативи були покладені на Інформаційне бюро комуністичних партій (Комінформ), створене наприкінці вересня того ж року на конференції дев'яти компартій (Радянський Союз, Польща, Югославія, Болгарія, Румунія, Чехословаччина, Угорщина, Франція та Італія), що відбулася у Шклярській Порембі на крайньому південному заході Польщі. З 1955 р. керівництво соціалістичною співдружністю стало здійснюватися через структури Варшавського договору. Необхідність в Інформбюро відпала і 1956 р. воно було ліквідоване.

В економічному співробітництві в перші післявоєнні роки переважав простий обмін, що здебільшого мав бартерний характер. Нормального ринку, як такого, не було, а застосовувалася практика суб'єктивного погодження цін. Відсутність економічної заінтересованості партнерів аж ніяк не сприяла зростанню виробництва. Навпаки, всі підозрювали усіх в упередженості та несправедливості.

Етапи тоталітаризму

Тоталітарна система у країнах ЦПСЄ проіснувала 40 років і пройшла у своєму розвиткові три етапи.

Перший етап (середина 40 — початок 60-х років) — період формування за зразком радянської моделі основ командно-адміністративної системи, період прискореного, хоча й екстенсивного та малораціонального розвитку економіки. Однак задіяні ресурси та резерви швидко вичерпались.

Другий етап (60—70-ті роки) характеризувався спробами командно-адміністративної системи прискорити економічний розвиток шляхом реформ. Проте економічні реформи, що здійснювалися в усіх соціалістичних країнах, завершилися провалом, оскільки корінні перетворення зачіпали інтереси правлячої партійно-державної номенклатури. Звільняючи економіку від директивного управління, вони руйнували тоталітарну систему — соціалізм, тому їх проведення всіляко гальмувалося, а економічна несвобода позбавляла виробників можливості забезпечити інтенсифікацію "народного господарства". Економічна нестабільність, застій та кризові явища посилювалися.

У 80-тіроки розпочався третій етап, що супроводжувався глибокою економічною та політичною кризою соціалістичної системи. Швидко зростало економічне відставання соціалістичних країн від демократичних. Так, НДР відстала від ФРН на 25 років, Чехословаччина від Австрії — на 35, Болгарія від Туреччини — на 40 років. Серед населення соціалістичних країн наростало усвідомлення необхідності покінчити з тоталітарною системою, як гальмом суспільного прогресу.

Економічний розвиток країн ЦПСЄ. Провал економічних реформ

Економіка країн ЦПСЄ у роки перших п'ятирічок характеризувалася досить високими темпами розвитку. Були збудовані та реконструйовані сотні підприємств, створені галузі важкої промисловості навіть у тих країнах, які до війни були аграрно-сировинними придатками індустріальної Європи. Однак твердити про якісь успіхи та переваги соціалістичної системи господарювання не доводиться. Певні результати були досягнуті екстенсивними, командно-адміністративними методами. На догоду модному промисловому розвитку ламався багатовіковий поділ праці. Тисячі селян традиційно аграрних країн (Румунія, Болгарія) відривалися від звичної праці і направлялися на соціалістичні будови, унаслідок чого страждали як сільське господарство, так і промисловість. Якість виробленої продукції була невисокою, про її конкурентоздатність на світовому ринку не могло бути й мови.

Статистичні дані про динаміку розвитку економіки в період так званих успіхів були значно перебільшені. Йдеться про звичайне маніпулювання цифрами, розраховане на необізнаність читача. Ніде в соціалістичній статистиці не знайти даних щодо приросту валового національного продукту в грошовому виразі, оскільки вони були не на користь соціалістичних країн. Досягнуті неймовірним напруженням зусиль рівні розвитку виробництва підірвали продуктивні сили соціалістичних країн. Щоправда, Чехословаччина та НДР, які мали висококваліфіковану робочу силу та попередню практику високоорганізованого капіталістичного виробництва, до 60-х років трималися навіть у десятці найбільш розвинених країн Європи. Проте це було наслідком дії напрацьованого попереднього потенціалу, акуратності й дисципліни робітників, сформованих у дототалітарний період. Невдовзі й там планова централізована система, відсутність індивідуального інтересу та конкуренції призвели до руйнівного промислового відставання від індустріальних сусідів. Коли ж можливості екстенсивного розвитку були вичерпані, почалася стагнація тоталітарної економіки і суспільства. Економічна несвобода виявилася несумісною з переходом до інтенсифікації. Підтверджувалася перевірена практикою аксіома, що є два способи організації суспільного виробництва: або через включення індивідуального інтересу людини, або шляхом примусу. Комуністична система виявилася спроможною лише на друге.

Спроби зупинити наростання кризових явищ в економіці шляхом реформ (НДР — 1963 p., Чехословаччина — 1965, Угорщина — 1968, Польща — середина 60-х—70-ті роки, Румунія — кінець 60-х—70-ті роки і т. ін.) завершилися провалом. Реформи не зачіпали основ існуючого ладу, були поверховими. Необхідність радикальної ломки суспільного ладу, його політичних інститутів категорично не сприймалася керівною елітою командно-адміністративної системи, а будь-які спроби, здійснювані у цьому напрямі, нещадно придушувались.

Наростання боротьби проти тоталітаризму

Трагічні події 1953 р. (НДР), 1956 р. (Угорщина, Польща), 1968 р. (Чехословаччина), 1980—1981 pp. (знову Польща) яскраво