Формування нової моделі посткомуністичного світу в 90-ті роки

План

1. Формування нової моделі посткомуністичного світу в 90-ті роки

2. Характерні видозміни у форматі міжнародних відносин після 11 вересня 2001 р.

3. Погляд у майбутнє

4. Література

Формування нової моделі посткомуністичного світу в 90-ті роки

Після завершення "холодної війни" склався безпрецедентний міжнародний порядок. Світ, у якому зникло системне протистояння двох наддержав, знову став єдиним. Єдина наддержава світу — Сполучені Штати Америки — очолюючи єдиний у світі військовий альянс і виробляючи майже четверту частину світового ВВП, здійснювала контроль над усіма районами світу. Своєю етикою, політичним мисленням, технологічним проривом США задали темп і напрям руху всьому сучасному світові. Американська відкритість в оцінці власних досягнень і невдач може слугувати прикладом для державних керівників багатьох країн світу. Один із двох лідерів двох протилежних систем, які у 45-річній виснажливій боротьбі доводили свою життєздатність, США з 1991 р. перетворилися на глобального лідера. Теза однополюсності світу ґрунтується на американській економічній, технологічній, військовій і культурній могутності. Звідси, на думку правлячої еліти США, випливає об'єктивне право на американське "глобальне керівництво" світом в інтересах миру, свободи і демократії.

Курс на збереження і закріплення лідерства США у світі підтверджений на вищому рівні: у лютому 1995 р. Білий дім висунув офіційну доктрину "Стратегія залучення США до міжнародних справ і поширення демократії у світі", у новому варіанті якої (1997) "тенденція до встановлення демократії і ринкової економіки у світі відповідає просуненню американських інтересів". У доктрині зафіксовані й методи досягнення мети: "Сполучені Штати мають підтримувати цю тенденцію шляхом активної участі у світових справах". Як бачимо, означена доктрина цілком узгоджувалася з "пакс американа", підтверджувала, що США як ніколи близькі до її реалізації.

Однак на шляху до нового світового порядку США зіткнулися з цілою низкою проблем. І основною із них є протидія Росії, яка на відміну від США бачила сучасний світ багатополюсним. Тим самим, з одного боку, заперечувалося глобальне право США на керівництво світом, а з іншого, стверджувалася наявність багатоцентровості, здатної нівелювати американський глобалізм. Заперечуючи тезу однопо-люсності світу, Росія намагалася хоч якоюсь мірою втримати свої позиції одного із лідерів світової політики, оскільки єльцинське керівництво розуміло, що відтворення попередньої двополярності світу вже неможливе. Економічний потенціал країни значно зменшився. У другій половині 90-х років вона виробляла менше двох відсотків світового ВВП. А формула нового протистояння "Росія — Захід" скоріше була тінню стереотипів мислення категоріями минулого, аніж реального розрахунку співвідношення сил, і не йшла ні в яке порівняння з попередньою — "Схід — Захід".

Залишалася невирішеною і проблема ядерної зброї. Як і раніше, США і Росія мали потужні ядерні арсенали. Підписаний ще на початку січня 1993 р. договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2) був ратифікований Державною Думою Росії лише 14 квітня 2000 р. Американський конгрес ратифікував його ще в 1996 р. Згідно з досягнутими домовленостями Росія і США могли мати по 3000 боєголовок. Однак наміри США збудувати протиракетну оборону і вийти таким чином із системи договору ПРО 1972 р. знову загострили ситуацію навколо проблем ядерної зброї.

У доктринальному плані у Росії також були проблеми. Комунізм, який з 1917 р. був формою російського месіанства у світі, зник, і заміни йому поки що не знайдено. Імперська ідеологія, непопулярна і неприйнятна в усьому світі, спричиняла лише непорозуміння й ускладнення у стосунках з іншими державами. Росія роздиралася між дезінтеграцією і реінтеграцією. Прикладом може слугувати російська політика щодо Чечні та Білорусі. Очевидно, саме тому Росія не поспішала асимілюватися в широкі рамки європейського співробітництва.

Спроби Росії продовжувати активно впливати на світову політику виявилися безуспішними. У 1992—1994 pp. їй не вдалося реалізувати свою модель європейського світу, зокрема створення на основі НБСЄ загальноєвропейських структур безпеки, в яких вона сподівалася посісти ключове місце, що аж ніяк не влаштовувало США. Росії не вдалося зупинити процес розширення НАТО на Схід, а балканські проблеми (боснійська, косовська) вирішувалися за сценарієм Заходу. Відповіді Росії у вигляді Ташкентського договору з центральноазійськи ми республіками та Союзного договору з Білоруссю були слабкими і неадекватними.

За ситуації, що склалася, Росія, як і 100 років тому, звернула свої погляди на Схід. Проте лідери КНР, пам'ятаючи про статус "молодшого брата" за часів Сталіна і Мао, не поспішали пов'язувати себе договором з Росією. Індія віддавала перевагу традиційному нейтралітету. А Тегеран, очевидно, не мав наміру й надалі дотримуватися існуючого статусу у відносинах із західним світом, що підтвердили парламентські вибори 2000 р. в Ірані. Знайти надійних союзників, на яких можна було б опертися у переговорах із Заходом, щоб зберегти свої колишні позиції на міжнародній арені, не вдалося. Таким чином, навколо процесу формування нового світового і європейського порядку встановився, за словами російського екс-президента Б. Єльцина, "холодний мир". Усе-таки це був крок уперед порівняно з "холодною війною".

Особлива роль у формуванні нового світопорядку у 90-х роках XX ст. належала Європі. Саме тут після 1991 р. відбулися кардинальні зміни. Європейський порядок, що до 90-х років тримався на жорсткому дуалізмі, системному протистоянні і специфічній ядерній рівновазі, впав. Східна Європа втратила свої попередні контури і прийшла в рух, який завжди передує становленню нової моделі стабільності. Внутрішні конфлікти, що виникли в окремих державах, стали загрозою Для безпеки всієї Європи незалежно від їх етнічного чи релігійного характеру. За допомогою наявного інструментарію, створеного як до 1991 р. (ООН, ЄС, НАТО), так і в наступні роки (ОБСЄ), Європа з честю вийшла з непростих випробувань. А підписана 19 листопада 1999 р. у Стамбулі Хартія європейської безпеки — показник того, шо мир і стабільність на континенті й надалі залишаються головними пріоритетами країн Європи

Характерні видозміни у форматі міжнародних відносин після 11 вересня 2001 р.

Події 11 вересня 2001 р. викликали глибинні зрушення в усій системі міжнародних відносин, змінили конфігурацію міжнародних зв'язків і союзів, висвітлили оцінки й підходи різних країн і політичних Уфуповань до тих явищ і процесів планетарного масштабу, вирішувати які можна лише спільними зусиллями усього людства. Швидкість, з якою сформувалася антитерористич-на коаліція на чолі зі США, була адекватна несподіваному викликові міжнародного тероризму.

Військова операція США та їхніх союзників у Афганістані в жовтні — листопаді 2001 р. під кодовою назвою "Незламна воля" завершилася розгромом талібів та баз терористичної організації "Аль-Каїда". Значні зміни відбулися в регіоні Середнього Сходу та Середньої Азії. В Афганістані до влади прийшли сили, метою яких було покінчити з внутрішніми війнами, частково спровокованими зовнішньою інтервенцією, й розпочати демократизацію цієї напів-середньовічної країни. Сполучені Штати Америки прийшли в район традиційного російського впливу — Середню Азію. З країнами цього регіону вони уклали цілу низку військових, економічних та фінансових угод. Наприкінці 2001 р. виявилися і зійшлися пріоритетні національно-державні інтереси США і Росії. Досить прохолодні стосунки змінилися потеплінням і зближенням. Лише в 2001 р. відбулося 17 зустрічей між державним секретарем США Коліном Пауеллом і російським міністром закордонних справ Ігорем Івановим. За ситуації, що склалася, американській адміністрації вкрай необхідна була підтримка Росії, яка контролювала сили Північного альянсу, що боролися проти талібів, мала досвід 10-річної війни в Афганістані й могла вплинути на керівництво середиьоазійських республік у плані використання антитерористичною коаліцією військових баз у цих країнах. А для російського президента Путіна це був шанс для вирішення низки внутрішніх проблем. Відтак, Росія дала зелене світло на використання колишніх радянських аеродромів у Середній Азії, відкрила другий фронт проти талібів, оперативно перекинувши зброю, спорядження і військових радників Північному альянсові. Таким чином, після 11 вересня 2001 р. на базі боротьби проти міжнародного тероризму стала формуватися вісь "Росія — США".

Намагаючись вивільнити свої відносини від негативних напластувань минулого, Росія і США пішли на взаємні поступки. З і січня 2002 р. Росія закрила свою військово-морську базу у В'єтнамі (Камрань) і радіоелектронний центр на Кубі (Лурдес, поблизу Гавани). 24 травня Росія і США підписали договір про скорочення стратегічних озброєнь, згідно з яким протягом наступних 10 років обидві сторони мають зменшити кількість ядерних боєголовок, що перебувають на бойовому чергуванні, до 1700—2200. Це був крок США назустріч Росії, якій за нинішніх умов важко утримувати існуючий ракетно-ядерний арсенал. Млявою виявилася й реакція Росії на заяву США від 13 червня 2002 р. про вихід із системи ПРО 1972 р. США зі свого боку дали зрозуміти, що готові найближчим часом відмінити дискримінаційний закон Веніка — Джексона, надати підтримку Росії у здійсненні її планів щодо вступу до СОТ та ін.

Підтримавши США в антитерористичній кампанії, Росія досягла двох надзвичайно важливих для неї цілей. По-перше,