Франція наприкінці 80-х — на початку 90-х років

План

1. Франція в період важких сімдесятих

2. Президентські вибори 1981 р. Коаліція лівих при владі

3. Друге президентство Мінерана. Політика денаціоналізації державної власності

4. Франція наприкінці 80-х — на початку 90-х років

5. Література

Франція в період важких сімдесятих

Промислова криза 70-х років, що захопила також Францію, змусила Ж.Помпіду частково відступити від зовнішньополітичних установок де Голля. Знову почалося зближення зі США, Франція погодилася на прийняття Англії до "Спільного ринку", проти чого тривалий час категорично виступав де Голль, вважаючи Англію троянським конем Сполучених Штатів Америки.

У роки інфляції та кризи (1974—1975) уряд посилив систему регулювання. Важливе значення мав, зокрема, вересневий закон 1975 р. про фінансування низки галузей, пільги для приватних капіталовкладень та стимулювання експорту. Водночас проводилося заморожування цін і стримування темпів зростання доходів. Це, зокрема, передбачав, "план Барра", план "найсуворішої економії", розроблений урядом у 1976 р.

У 1974 р. після раптової смерті Жоржа Пом піду президентом було обрано гол л і ста В. Жіскар д'Есте на, який у 60— 70-х роках неодноразово обіймав посаду міністра економіки. У 70-ті роки відбулися значні перегрупування в центрі партійного спектра. Партія ЮДР 5 грудня 1976 р. перейменована в "Об'єднання в підтримку республіки" (ОПР). Поряд з ОПР впливовою партією став СФД (Союз за французьку демократію). СФД був заснований у січні 1978 р. як блок право центристських політичних партій та угруповань на підтримку В. Жіскар д'Естена. До нього входили Республіканська партія, Радикальна партія та Партія соціальних демократів. Союз за французьку демократію очолив Ж. Лека-нюе. Соціальна опора СФД — промислові та фінансові кола, виші державні чиновники, середній клас, значна частина науково-технічної інтелігенції. Партія стояла на позиціях "передового лібералізму", тобто реформізму, що був на той час найефективнішим методом вирішення суспільних і державних проблем і здобув підтримку широкого загалу у Франції. СФД та ОПР, яка стояла правіше, нерідко виступали спільно.

Зусилля Жіскар д'Естена, спрямовані на подолання труднощів в економіці через застосування чинників ДМК, уже в 1979 р. дали позитивні результати: виробницво збільшилося на 3,5 %. Проте успіх був тимчасовим. Осмислення політиками та економістами труднощів 70-х років наводило на думку, що їх причиною було надмірне захоплення держави втручанням у приватне підприємництво та не завжди продумана і доцільна націоналізація.

Президентські вибори 1981 р. Коаліція лівих при владі

Складними на фоні внутрішніх труднощів були вибори 1981 р. Другий тур приніс перемогу представникові лівих, соціалістові Ф.Міттерану, якого підтримали комуністи. Лівий блок переміг і на парламентських виборах. Ліві, які багато обіцяли своїм виборцям, прийшли до влади не в кращі часи. До новоствореного уряду П'єра Моруа, крім соціалістів, уперше після 1947 р. ввійшли чотири комуністи, які енергійно пропагували демократизацію управління підприємствами, розвиток ініціативи трудящих, плановість економіки тощо. Однак програму треба було здійснювати, й ліві, знехтувавши несприятливими умовами, пішли на виконання окремих обіцянок. У 1981 р. відпустка робітників була збільшена до п'яти тижнів, у 1982 р. скорочено до 39 годин робочий тиждень. На 10 % підвищено зарплату, на 20—25 % — пенсії та сімейні доплати. Після тривалої боротьби в парламенті було прийнято законопроект про націоналізацію 18 банків, двох фінансових та п'яти промислових компаній, внаслідок чого частка державного сектора зросла з 18 до 32 %. Парламент ухвалив також закон про децентралізацію, який значно розширив функції органів місцевого самоврядування, та закон про статус іноземних робітників. Однак здійснені заходи у сфері соціальної політики не узгоджувалися з ситуацією в економіці. Реалії життя та об'єктивні закони не забарилися зреагувати на волюнтаристські дії лівих. Як наслідок, почалася втеча капіталу за кордон. У 1983 р. проведена нова девальвація франка, збільшені тарифи на газ, електроенергію, виросли непрямі податки, від населення зажадали збільшення внесків до фонду соціального страхування. У відповідь почалися страйки, посилилась нестабільність, активізувалися крайні праві — "Національний фронт", профашистська організація, створена в 1972 р. колишнім "пужадистом" Жаном-Марі Ле Пеном. Соціалісти через два роки після приходу до влади змушені були відмовитись від своєї передвиборної програми. А їхні союзники — комуністи, щоб не втратити остаточно довір'я свого електорату, у 1984 р. поспішили вийти з уряду.

Улиплі 1984 р. новий уряд сформував Лоран Фабіус. Його програма, спрямована на зниження темпів інфляції і ліквідацію дефіцитів зовнішньої торгівлі та платіжних розрахунків, успіху не мала. Ліві швидко втрачали кредити своїх виборців. У 1986 р. на виборах до Національних зборів перемогу здобув право центристський блок — ОПР, СФД і ряд дрібних партій. Уряд очолив лідер ОПР Ж. Ширак. Його економічна програма в 1986—1987 pp. зводилася до чотирьох пунктів: відміна контролю за цінами як найважливіший спосіб боротьби з інфляцією; покращення зовнішньоекономічного становища через "усунення структурних хиб зовнішньої торгівлі", тобто збільшення в експорті виробів обробної промисловості; підвищення динамізму приватного сектора, що означало широку реприватизацію націоналізованих підприємств; "покращення умов функціонування ринку праці", що давало підприємцям право звільняти працівників з "економічних причин", інакше кажучи, виходячи з доцільності потреби в робочій силі. Заходи уряду Ширака виявилися досить ефективними. Уже в 1986 р. ситуація в економіці почала вирівнюватися.

Значні зміни відбулися у зовнішній політиці Франції. Франція Міттерана зблизилася з НАТО, чому "посприяли" радянські ракети СС-20, націлені на Західну Європу, та вторгнення радянських військ до Афганістану.

Друге президентство Мінерана. Політика денаціоналізації державної власності

У 1988 р. на президентських виборах знову переміг Франсуа Міттеран. Значною мірою цей успіх був забезпечений діяльністю уряду Ж. Ширака, тими заходами, що були здійснені ним упродовж останніх років. А їхні наслідки були вражаючими. Зокрема, вдалося знизити інфляцію з 15 до 3 %. Франк став однією з найстабільніших валют Заходу. Щорічні темпи економічного зростання в останній третині 80-х років становили 3,5 %. Зросла конкурентоспроможність французьких товарів. Франція виплатила борги, в які залізла в 1982—1983 pp., щорічно створювалося 300 тис. робочих місць, і безробіття в 1990 р. знизилось до 2,7 %. Збиткові підприємства ліквідовувались, але Франція виграла битву за модернізацію економіки.

Серед заходів, що використовувались для стабілізації економіки (кількаразова девальвація франка, "жорстка економія", що зводилася до заморожування зарплати і запровадження контролю за цінами), найбільш ефективним виявилась відмова від кольбертизму, тобто керівництва економікою зверху. Підприємства здобули цілковиту свободу. Власті обмежили втручання в діяльність найбільших нащоналізованих компаній. Результати не забарилися. "Рено" в 1983 р. втратив 12 млрд. франків, а в 1988—1989 pp. його доходи сягнули 9 млрд. франків.

Відбулися зміни і в експортній стратегії Франції. У своїй експортній політиці вона почала орієнтуватися більшою мірою на розвинуті країни. Після ФРН у розрахунку надушу населення Франція стала другим у світі експортером. Держава всіляко заохочувала вкладення капіталу в інших країнах і водночас сама відмовилася від зайвого протекціонізму. У 1989 р. іноземні інвестиції в країні становили 40 млрд. франків. Слід зауважити, що жодне націоналізоване підприємство не було на 100 % власністю держави. Відбувався також процес приватизації багатьох фірм.

У соціальній сфері Ф. Міттеран ставив завдання досягти більшої справедливості в розподілі національного багатства. У цьому плані мета, започаткована де Голлем, не змінилася.

Франція наприкінці 80-х — на початку 90-х років

У 1988 р. соціалісти повернулися до влади на урядовому рівні і правили до 1993 р. Новий уряд очолив М. Рокар. Таким чином, за винятком двох років правління Жака Ширака, соціалісти перебували при владі десять років. Започаткувавши націоналізацію у 1981 p., вони завершили своє правління в 1993 р. битвами за ринкову економіку, за стабільний франк, вільний обмін валюти і гнучку систему зарплати. За ці роки соціалісти усвідомили переваги приватної власності над націоналізованою. Навесні 1993 р. на парламентських виборах соціалісти зазнали поразки не тільки тому, що реалізація ідей націоналізації, перейшовши певний рубікон економічного базису і суспільства в цілому, загрожувала застоєм і відставанням (що чітко виявилося в 1981 — 1986 pp., унаслідок маршу соціалістів уліво), наростанням соціальної нестабільності (від націоналізації вони відмовились уже через два роки після приходу до влади), а й тому, що надто обережно й повільно здійснювали заходи реприватизації в той час, коли французький загал уже чітко усвідомив, що приватизація націоналізованої власності — єдиний вихід з важкого економічного становища. Тобто французький електорат хитнувся у бік політичного та економічного центризму, суть якого — знайти синтез консенсусних ідей в суспільстві, поєднання економічної ефективності і соціальної справедливості, особистої незалежності, самостійності й участі в житті суспільства, свободи і відповідальності.

Так само непопулярною була зовнішня політика соціалістів. Підтримка деспотичних режимів у Африці, спроба перешкодити об'єднанню Німеччини, запізніле визнання Хорватії та Словенії, відмова від негайного засудження комуністичного путчу в Москві у серпні 1991 р. —