Політичний устрій Франції 50-70 рр

План

1. Франція в період урядів "третьої сили"

2. Зовнішня політика в першій половині 50-х років

3. Криза режиму Четвертої республіки

4. Внутрішня та зовнішня політика в період президентства де Голля

5. Травнево-червневі події 1968 р. та їхні наслідки

6. Література

Франція в період урядів "третьої сили"

За ситуації, що склалася після політичної кризи 1947 p., СФЮ висунула ідею "третьої сили", згідно з якою уряди мали формуватися на основі СФЮ, МРП та радикалів. З 1948 по 1951 р. змінилося вісім урядів "третьої сили". Головне завдання, заявляли лідери "третьої сили", не допустити в країні диктатури ані зліва, ані справа.

У 1948 р. Франція була включена в систему допомоги за "планом Маршалла". Всього за період з 1948 по 1952 р. вона отримала 3,2 млрд. дол. Водночас Франція пішла на примирення з Німеччиною, після чого було зроблено перші кроки в напрямі до західноєвропейської інтеграції. Зокрема, в 1951 р. виникло Європейське об'єднання вугілля і сталі (Франція, ФРН, країни Бенілюксу), учасники якого домовилися про скасування експортних мит на сталь та вугілля, що було першим кроком до Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років економічна ситуація у Франції значно поліпшилася, зміцнився середній клас — основа демократії. Змінювалися пріоритети, припинився процес полівіння французького електорату, що мав місце в перші післявоєнні роки, французьке суспільство остаточно стало на шлях свободи та демократії. Водночас посилилися прояви негативного ставлення до комуністів: їх виганяли з армії, звільняли з державних посад. Наскільки доцільними були такі заходи у Франції? Це питання й досі залишається дискусійним. Безпосередньої загрози французькій демократії комунізм у цей період не становив, пік його авторитету пройшов, та й французький менталітет не приймає диктатури як такої — надто вже сильними були у Франції демократичні традиції. Французи відвернулися навіть від свого кумира де Голля, "рятівника нації", коли досить не об'єктивно запідозрили його у схильності до диктатури. ФКП за умов економічної стабілізації, зростання середнього класу швидко втрачала своїх прихильників. її чисельність різко скоротилася.

У 1951 р. лідери "третьої сили" провели в парламенті закон про мажоритарну систему виборів. Відповідно до цього закону обраним вважався той кандидат у депутати, який набрав 50 % плюс один голос. Якщо такого не виявлялося, призначався другий тур виборів, до якого допускалися всі ті, хто набрав не менше 12,5 % голосів виборців. У другому турі обраним вважався той, хто набрав відносну більшість голосів. Мажоритарна система непогано зарекомендувала себе у країнах з розвинутою демократією. Вона відкриває можливості для об'єднання у другому турі різних демократичних сил проти крайніх лівих і крайніх правих.

Зовнішня політика в першій половині 50-х років

Метою зовнішньої політики Франції в . першій половині 50-х років було посилення її ролі в європейських справах, зміцнення дружби та співробітництва з усіма демократичними країнами і збереження в будь-якій формі колоніальної імперії. Франція брала найактивнішу участь у створенні західноєвропейської інтеграції, а французькі лідери стали також ініціаторами військової інтеграції. Саме від Франції виходила ідея створення європейської армії, запропонована в 1950 р. прем'єр-міністром Рене Плевеном. Французький прем'єр-міністр Піне підписав у 1952 р. договір про Європейське оборонне співтовариство ("європейська армія"). Однак у Франції його розцінили як загрозу національному суверенітетові, втрати контролю над власними збройними силами. До того ж надто свіжими були враження від німецької навали у 1914 й, особливо, в 1940 pp. 30 серпня 1954 р. Національні збори Франції проголосували проти створення європейської армії. Активна участь Франції у справі об'єднання антикомуністичних сил і створення антирадянських військово-політичних блоків країн Заходу привела до анулювання Радянським Союзом 7 травня 1955 р. радянсько-французького договору від 10 грудня 1944 р. Утім, договір втратив своє значення давно, ще з початку "холодної війни".

Що ж до іншого завдання зовнішньої політики, то, попри всі зусилля, зберегти колоніальну імперію Франції не вдалося. Восьмирічна війна у В'єтнамі завершилася поразкою французьких військ під Дьєнб'єнфу в березні 1954 р. Загальні втрати французької армії у цій кампанії сягали 320 тис. чол. Франція змушена була визнати незалежність В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі. Під впливом поразки у В'єтнамі французька колоніальна політика видозмінювалася, набувала характеру вибіркового підходу до питання надання колоніям незалежності. Так, у 1954—1955 pp. уряд радикал-соціаліста П. Мен-дес-Франса вирішив надати автономію Тунісу та Марокко. Проте Алжир такого статусу не отримав. 1 листопада 1954 р. в найбільш офранцуженій колонії — Алжирі — почалася визвольна війна.

Колоніальна проблема виявилася непосильною для урядів Четвертої республіки. Вона не була вирішена ані після Другої світової війни, ані тим більше в першій половині та середині 50-х років, коли уряди формувалися на основі коаліції правих та центру — МРП, радикалів та незалежних.

Криза режиму Четвертої республіки

У середині 50-х років проявилася глибока криза Четвертої республіки. Франція, починаючи з 1939 р., не виходила фактично з тривалої смуги війн, унаслідок чого збільшувалися податки, повільно зростав матеріальний рівень життя. Правлячі партії Четвертої республіки виявилися неспроможними стабілізувати обстановку, розв'язати заплутаний клубок проблем. Від режиму відвернулися всі верстви французького суспільства. Національну буржуазію лякав розпад колоніальної імперії, зростання залежності Франції від західних союзників, особливо США. Французькі патріоти боялися втрати країною її суверенітету. Болісно зачіпало всіх падіння престижу Франції у світі та Європі. Селяни страждали від надмірно високих податків та низьких закупівельних цін. Заробітна плата збільшувалася повільніше, аніж вартість життя.

Багато хто у Франції бачив вихід у радикальній зміні самої форми правління, в обмеженні всесилля парламенту та безсилля уряду, припиненні міністерської чехарди, у встановленні системи сильної влади, яка зможе придушити національно-визвольний рух у колоніях, зміцнити французькі позиції в Європі та світі. Ще далі йшли так звані "пу-жадисти". їхній лідер, дрібний крамар П'єр Пужад, вимагав перегляду конституції, ліквідації республіки й збереження "єдиної та неподільної імперії". У середині та другій половині 50-х років рух "пужадистів" набув значного розмаху. Маси втратили надію нате, що ліві угруповання зможуть забезпечити керівництво країною. Хід подій прискорили надання у березні 1956 р. урядом соціаліста Гі Молле незалежності Тунісові і Марокко і непопулярна алжирська війна, яку, на думку багатьох, слід було закінчити якомога швидше й обов'язково під лозунгом "Алжир — французький".

Алжирська війна стала больовою точкою для переважної більшості французів і послужила каталізатором демонтажу Четвертої республіки. Під час війни в Алжирі загинуло 28 тис. французів, однак два-три покоління французів вважали його невід'ємною частиною країни. Крах імперії бачився як крах великої держави, приниження її гідності.

13 травня 1958 р. французьке населення Алжиру вчинило заколот, створило "Комітет громадського порятунку" й закликало передати владу де Голлю, сподіваючись, що Алжир залишиться французьким. Де Голль, який з 1946 р. чекав, що його покличуть, зажадав надзвичайних повноважень і відміни конституції 1946 р. Загроза громадянської війни змусила правлячі кола поступитися. 1 червня 1958 р. де Голль обійняв посаду прем'єр-міністра і сформував уряд, до якого увійшли голлісти і представники великого капіталу М. Деб-ре, Кув де Мюрвіль, Ж. Помпіду. У кабінеті були представлені всі партії, що голосували за де Голля. Четверта республіка впала.

Прийняття нової конституції. Режим П'ятої республіки

У

ряд оприлюднив 4 вересня 1958 р. нову конституцію. На відміну від попередньої, яка утверджувала режим парламентської республіки, конституція 1958 р. проголошувала президентську республіку. Вона надавала широкі повноваження президентові, який обирався парламентом" тобто непрямим голосуванням, терміном на сім років (з 1962 р. — прямим). Таким чином, президент став незалежним від парламенту. Він — глава держави, головнокомандувач, призначає прем'єр-міністра, вищих військових та цивільних осіб, затверджує закони, може повертати їх на повторний розгляд, розпускає Національні збори, відповідно до статті 16 Основного закону, оголошує надзвичайний стан і бере всю повноту влади до своїх рук. Парламент — Національні збори та сенат —- не може змістити президента. На референдумі 28 вересня 1958 р. 79 % французів схвалили нову конституцію. На результати референдуму вплинули такі чинники, як розчарування мас у режимі Четвертої республіки, а також авторитет де Голля. У Франції встановилася П'ята республіка. Основою нового режиму стала новостворена партія — Союз на захист нової республіки (ЮНР).

Внутрішня та зовнішня політика в період президентства де Голля

Своїм основним внутріполітичним завданням уряд де Голля вважав досягнення соціального консенсусу між різними верствами французького суспільства. Побоювання частини електорату, що П'ята республіка сповзе до тоталітарної диктатури чи військово-авторитарного режиму, виявилися даремними. Відновлюючи авторитет держави, де Голль гарантував демократичні свободи і поважав їх. Він був переконаним республіканцем. Глибоко засвоїв, попри авторитарний стиль правління, основний принцип демократії: держава сильна довір'ям народу.

Будучи переконаним захисником існуючого порядку, основаного на приватній власності та ринковій економіці, він водночас не вважав