"антисоціалістичні сили", придушення всіх політичних організацій, відновлення цензури засобів масової інформації тощо. Після того як усі мирні методи придушення "празької весни" були вичерпані, політичні керівники країн ОВД вирішили здійснити військове втручання у внутрішні справи Чехословаччини.
Сценарій імперського придушення народного повстання в Угорщині в 1956 р. майже без змін був розіграний у Чехо-словаччині. У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. одночасно з усіх сторін у Чехословаччину вторгнулися війська п'яти держав ОВД — СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії та НДР. Контингенти чотирьох останніх були незначними, а деяких суто символічними. Радянський Союз направив на Чехословаччину угруповання, що налічувало до півмільйона солдат і офіцерів, на озброєнні яких було 5 тис. танків та БТР. Бойових дій, як таких, не було. Чехословацька армія отримала наказ свого міністра оборони Дзура не чинити опір. Проте в локальних сутичках між населенням і військами ОВД загинуло 72 й поранено 269 чехословацьких громадян. У Празі були захоплені всі урядові установи. Заарештовані та вивезені до Москви Дубчек, Чернік, Смрковський та лідер Національного фронту Ф. Крігель. Противники реформ Індра, Ленарт, Кольдер, Біляк, які співробітничали з радянським посольством та командуванням, пропонували президентові Л. Свободі створити "революційний робітничо-селянський уряд", ідею якого підтримувало вище московське керівництво. Однак президент Чехословаччини відмовився. Лицемірство такого кроку ні в кого б не викликало сумніву. Із заяви Президії ЦК КПЧ, а пізніше з інформації уряду та Національних зборів, чехословацькі громадяни вже о 2 годині ночі 21 серпня дізналися, що акцію здійснено без відома керівництва ЧССР.
Результатом переговорів у Москві радянського керівництва з насильно вивезеними чехословацькими лідерами стало підписання Московського протоколу, пункти якого містили програму виходу Чехословаччини з кризи. У цьому документі, між іншим, соромливо не йшлося ані про "контрреволюційну ситуацію" в Чехословаччині, ані про правочинність військового втручання. Головне завдання, шо його ставило керівництво СРСР — захистити соціалізм від чехословацького народу та усунути реформаторів "празької весни", — було досягнуте. Події 1968 р. засвідчили, що шлях народів до демократії лежить через ліквідацію тоталітарної комуністичної системи, а Радянський Союз може впливати на своїх союзників переважно погрозою застосування військової сили.
Окупація ЧССР військами ОВД мала негативний резонанс в усьому світі. На знак протесту в багатьох країнах спостерігався масовий вихід з компартій, особливо молоді. Навіть у Радянському Союзі 25 серпня 1968 р. шестеро дисидентів провели демонстрацію протесту на Красній площі, за що були жорстоко покарані владою.
Поразка "празької весни" була поразкою всіх антитоталітарних сил у Східній Європі. Вона на цілих 20 років відстрочила розвал тоталітарних режимів
Література
1. Вовканич І. I. Чехословаччина в 1945—1948 роках: Нарис історії перехідного періоду. Ужгород, 2000.
2. Волков В. К. Инстинкт самосохранения: советская партократия и "пражская весна" // Конфликты в послевоенном развитии восточноевропейских стран. Москва, 1997.
3. Коровицына Я. В. Самая "бархатная" революция: "Чешский человек" на фоне общественных перемен // Славяноведение. 2000. № 3.
4. Краткая история Чехословакии: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1988.
5. Мурашко Т. Февраль 1948 года в Чехословакии: Новые документы российских архивов// Международная жизнь. 1998. № 6.
6. Орлик И. И. Запад и Прага в феврале 1948 г. // Новая и новейшая история. 1998. № 2.
7. Февраль 1948 г. Москва и Прага в феврале: Взгляд через полвека. Москва, 1998.
8. Чеклина Т. Чехия: накопление неблагоприятных тенденций // МЭМО. 1998. № 9.