Поєднання музичної та малярської царин в новелі "Серп" увиразнює домінантний образ серпа. Так, на початку тексту "<...> серпи усміхами мигають та сиплють срібло у смутну співанку" [11; 93] - у цій метафорі візуальне та звукове рівноправні. Далі рівновагу порушено, адже "<...> Варка Яворівна <...> не вела перед, не співала в гурті" [11; 93], її серп - образ лише візуальний, що підкреслює й алюзія на ікону Богородиці, а саме: "Підвелася, поклала серп на голову і в'язала перевесло". До кінця твору акцентовано на тому, що можна побачити, можливо, тому, що наратор спостерігає за персонажами. Після того, як серп виконав свою сюжетну роль, "<... > далеко між деревами мигнули дві пари білих рукавів, ніби метелики <...>" [11; 95].

Малярське обрамлення має новела "Благословення". Вікно сприймається як рамка, що, проходячи крізь неї, світ звужується до однієї визначеної точки, елемента одного сюжету: "Кров'ю пливе осінній захід крізь шпитальне вікно на розп'ятого Христа" [12; 46]. Закінчення демонструє цей перехід навспак: від візуальної деталі - до всього світу, знов-таки візуального: "Криваве сонце притьмило червону лямку в ногах Христа, обагрило всьо довкола і ген-ген далекий осінний світ" [12; 49]. На те, що між початком та закінченням тексту, на своє життя, жінка "дивилася", "оглядала, якби оповідала його" [12; 46]. Проте в межах обрамлення цей хронологічний перегляд життя персонажів підпорядкований ритмові, що втілює своєрідну "музику" повсякдення: "<...> в ухах шум: нужда -нужда-нужда і нудьга, як море. Хвиля за хвилею жене - не здогонить і гуде: суєта-суєта- суєта... " [11; 96]. Оскільки письменник, за його словами, перебував під впливом живопису німецького художника Матіса Нітхардта (між 1470 і 1475-1528), вбачаємо в цьому тексті алюзію на центральну частину Великого вівтаря Богородиці (Ізенгеймського вівтаря) - "Розп'яття". Ця алюзія виявна й у новелі "Христос у гарнізоні", коли персонажа порівняно із "замученим Христом" [11; 117]. Увиразнено її закінченням, що в ньому візуальний образ повішеного в поєднанні з великоднім співом ("Христос воскресе із мертвих!..") знову наштовхує на думку про претекст - ікону "Воскресіння" (права частина Ізенгейм- ського вівтаря): "З неба лине поволі біла тінь, всувається крізь вікно, сходить нижче, так що лише голова маревіє. Голова похилена над сутінками льоху, на неї паде досвітнє марево чимраз ясніше. <... > постать все ясніша, і сяйво довкола її голови мерехтить" [11; 119].

Графічно передано різницю між поколіннями на початку новели "Поема долин": "На переді їхав дідуган на сивім кони, попри нього йшов малий біловолосий внук, далі два чорновусі сини <...>" [12; 56]. Кольорову домінанту в цьому моменті підкреслено й далі: "Дід похилився так, що волосє спливало з кінською гривою в одну білину" [12; 56]. Зорова образність у цьому тексті не обмежена графічною чи живописною, її доповнює скульптурна. Саме зі скульптурою порівняно скелі, що про них "не пишуть, ні словом не згадують" [12; 57]. Відтак, зі скелями- скульптурами зіставлено людське життя, що, на відміну від них, позбавлене всеохопної зорової одномоментности впливу: "Тим воно й ліпше, що його не видко, що не дотулишся його пальцем і не привидиться тобі, як леда мара. Бо якби його цілого міг чоловік викувати в камени, якби воно ціле нараз привиділося в усій своїй силі і правді, то не треба би грому, ні пекла" [12; 5859].

Впадають у вічі імпресіоністські вияви уваги письменника та його персонажів до світла, мінливого і зникомого, як-от у новелі "Дівчина на чорнім коні": "<...> вдивився в проміні на зів'ялім листю. Вони блискотіли, мінилися й погасали" [13; 8]. Саме світло у творі "Сонце западає" змінює сприйняття візуального образу і запам'ятовується персонажеві як найвагоміша портретна деталь: "Все мені видиться, що вона ще стоїть і світло мигає по ній та по вишиваній сорочці. Як в яснояві" [13; 17]. Світло вихоплює з темряви постаті новели "Адонай і Бербера", зосереджує погляд на змінах, провокує до виникнення контрастів: "При млявім світлі з вікна виринули похилені тіни обох товаришів" [13; 66]; "Із стелі поплило ярке світло в долину на мерця, величезне вікно перемінилося в чорне зеркало <...>" [13; 78]. Воно-таки сприяє виник-

Література

Крістева Ю. Полілог / Перекл. з франц. Петра Таращука. - К.: Юніверс, 2004. - 474 с.

Лосев А.Ф. Проблема вариативного функционирования живописной образности в художественной литературе // Литература и живопись: [Сб. ст.] / АН СССР, Ин-т рус. литературы. Редкол.: А. Н. Иезуитов (отв. ред.) и др. - Л.: Наука. Ленинградское отделение, 1982. - С. 31 -65.

Лотман Ю.М. Поэтическое косноязычие Андрея Белого // Андрей Белый. Проблемы творчества: Статьи. Воспоминания. Публикации. - М.: Сов. писатель, 1988. - С. 437-443.

Лотман Ю.М. Структура художественного текста. - М.: Искусство, 1970. - 384 с.

ненню певної магічної реальности, коли образи несвідомого, відбиті в дитячих малюнках і під- кориговані померлим Берберою, оживають: "Ґалєрія образів на стінах почала гарцювати, якби збиралася до скаженого танцю" [13; 78]. Світло "мало мову" та "притягало" [13; 80] митця, персонажа