Чимало місця серед герменевтичних коментарів відведено постаті Івана Мазепи, який «був значний козако-руський шляхтич, ... бувши двораком та відзначаючись вправністю в усіляких речах, ... невзабарі поставлений Дорошенком ротмістром його надвірної компанії» [4, с. 170]. Валерій Шевчук передає суперечливе розуміння Самійлом Величком постаті гетьмана епохи Бароко. Підтвердженням цієї думки можуть слугувати такі характеристики та коментарі-інтерпретації Мазепи: «...онъ Махіевель хитрій лись» [4, с. 121]; «величній невістюхь и махіявель» [4, с. 242], - читаємо у Літописі. Шевчуковий переклад «Однак він, Махієвель1282 і хитрий лис» містить коментар: «С. Величко уподібнює І. Мазепу Ніколо Макіавеллі (14691527 рр.) - відомому італійському політику й письменнику. Ім'я Макіавеллі стало називним; ним прозивають безпринципних політиків, діяльність яких визначається хитрістю, підступністю й аморальністю» [4, 397]. У наступному коментарі Валерій Шевчук вісить читачеві, що І. Мазепа мав «слабкість» до жінок: «...бойовий невістюх1448 і макіавель Мазепа». З примітки № 1448 дізнаємось, що «невістюх - бабій» [4, с. 459]. Принагідно зазначимо, що за допомогою цієї лексеми В. Шевчук акцентує увагу реципієнта на тому, що стиль Величка був не лише вишукано красномовним, зітканим з барокового плетива, але й книжним або наближеним до народної мови. Таким чином, через відтінки слів тлумач веде читача до глибин змісту. Відтак мета В. Шевчука-інтерпретатора - створити неординарний, самобутній образ сильної особистості Івана Мазепи.

В образі Івана Мазепи «химерно переплелися, - як слушно зауважує дослідниця В. Соболь, - найбільш вартісні чесноти та обдарування із найнепростимішими неподобствами та гріхами» [7, с. 253]. Щодо чеснот Івана Мазепи, то В. Шевчук услід за С. Величком наголошує на державотворчій місії великого гетьмана. Зокрема, у розділі тридцять шостому, в якому підкреслюються його добротворчі справи: «...помноження в цілому світі православ'я та на втіху християнам» [4, с. 478], а також меценатство: «Похваляє наша мірність добротворців; хвалимо тих, хто сприяє добру, а найбільше, коли поєднується начало твердого обов'язку, яке грунтується в громадянстві добродійсністю» [4, с. 485]; (підкреслено мною - К.Г.). Варто принагідно наголосити на тому, що цей образ подано крізь призму літературознавчих уподобань перекладача. Так, у розвідці «Муза Роксоланська» В. Шевчук уже не лише як перекладач-інтерпретатор барокової пам'ятки, але й як дослідник, зазначає, що «С. Величко вживає супроти Мазепи негаційних епітетів, але діяльність описує об'єктивно» [9, с. 428], у чому переконуємось, опрацьовуючи Літопис. Так, кошовий Іван Сірко, звертаючись до запорожців, промовляє на адресу Івана Мазепи: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може, він вам і нашій вітчизні надалі згодиться» [4, с. 170]. Таке витлумачення постаті героя простежуємо у перекладі

Шевчука.

Окрему групу становлять топонімічні коментарі, що дозволяють оприявнити географічний простір Літопису Самійла Величка у бароковій картині світу. Прикметним є той факт, що Валерій Шевчук, апелюючи до географічних координат, тяжіє, на нашу думку, до символічних, націєтворчих та державницьких просторів. У тексті натрапляємо на описово-топографічне домінування та чітку локалізацію проживання українців, батальні події та панораму міст та містечок: Київ, Чигирин, Гусятин, Луцьк, Переяслав, Умань, Біла Церква, Стеблів, Суботів, Ніжин, Чернігів, Львів, Корсунь, Берестечко, Пилява, Глухів, Кременчук, Черкаси, Канів, Полтава, Гадяч, Бар, Батурин, Немирів, Острог, Очаків, Тульчин, Тростянець, Кам'янець- Подільський, Васильків, Трипілля, Бородянка, Тягин (Бендери), Бердянськ тощо.

Варто зауважити, що ці топоніми акумулюють у собі не лише суто просторові поняття, але й хронотопну, символічну,