31 грудня 1906 р. Є.Чикаленко повідомляє Аркаса, що в газеті не варто вміщувати "Історію" - можуть конфіскувати тираж, краще це зробити в "Киевской старине": "Я думаю, вони охоче згодяться друкувати, бо Ви з їх нічого не візьмете гонорару" [9]. Врешті-решт Аркас вирішив видавати книжку в Петербурзі, де в той час знаходився обраний ним редактор.

У лютому 1907 р. Доманицький одержав від Аркаса рукопис, який йому при побіжному перегляді дуже сподобався як за змістом, так і за викладом, і він навіть зізнавався, що боявся тримати у хаті цю "працю, щоб не загинула часом". Він хвалить автора за популярний виклад української історії, але рекомендував порозбивати окремі довгі речення на трохи коротші та уточнити деякі терміни, а також більш ґрунтовно охопити XIX ст. [10].

Доманицький цілком віддався Аркасовій праці. Тричі він перечитав і виправив до дрібниць оригінал. 21 лютого він писав, що вже вичитав і подав до друку четверту частину "Історії" (до литовської доби). Він рекомендував трохи збільшити скіфо-сарматський період, приділити при цьому належну увагу не тільки скіфам, а й іншим народам, і зазначити, що "правітчизна українців - Подніпров'я з дуже давніх часів". Редактор сумнівався, чи потрібен окремий розділ для географічного огляду України: "Розуміється, коротеньку згадку про те, скільки нас і де ми сидимо, треба давати, але вилічувати усі протоки - чи підходить воно до такої популярної праці, як Ваша? Щодо окремих закутків (Біла Русь, Чорна Русь і т.д. з важливішими городами), то теж чи не полякає все це читача, скоро натрапить він на таку важку матерію на першому ж кроці?'. Він радив автору з шести сторінок географії зробити одну-дві, відокремити українську територію від білоруської та литовської, щоб останні не виглядали як українські землі, "де проходило наше історичне життя" [11].

Василь Миколайович працював над книгою Аркаса ретельно і прискіпливо. 8 березня 1907 р.

він писав: "Зараз я дочитав вже до Мазепи - це 2/3 праці... Що ж до дальших частин "Історії", то XVI вік у Вас значно слабший за інші періоди і доведеться його мало не наполовину наново написати". Він докоряє Аркасу за надто довірливе ставлення до Бантиш-Каменського, який у XVI вік попереносив чимало такого, що з'явилося тільки у XVII ст. (організація й устрій козаччини, полки та інші). Не було і тих реформ польських королів (Баторія та ін.), про які понаписували у "благочестивом рвении" наші літописці. Над "виправленням" XVI ст. редактор працював досить довго.

В.М.Доманицький задоволений авторським баченням періоду від Богдана Хмельницького до Мазепи, але розділи, що стосуються внутрішнього життя другої половини XVII ст., дуже короткі та конспективні. Гострі дискусії викликали питання про Петра І і Павла Полуботка. Доманицький погоджувався з Аркасом, що в сучасній їм історичній літературі їхні образи висвітлені неправдиво, але "хіба в нашій історії, особливо з часів князівства, мало всяких цілком неправдивих оповідань, які, одначе, ми подаємо, додавши "літописець оповідає", "оповідають нібито" та ін. [12].

Пильно стежив Василь Миколайович і за історичними картами до книжки, лаяв видавців: "Карта XVI-XVII ст. геть попсована, Львів і Галичина опинилися у Малій Польщі. Ох, і дістанеться від критиків за цю карту! Галичани сердяться" [13].

Велику увагу редактор приділяв ілюстраціям до "Історії України-Русі". Він рекомендує викинути малюнок "Здача Варшави Суворову" ("До чого вона нам здалася?"), але додати Аскольдо- ву могилу, пам'ятник хрещення Русі, портрет Пилипа Орлика, будинок Мазепи у Чернігові, церкву, раду і курені запорозькі. Доманицький сам розшукав непогані портрети Юрія Хмельницького, Петра Дорошенка, Кочубея, Полуботка, Самойловича, Залізняка, його непокоїть відсутність портретів Івана Сірка, Пилипа Орлика. Він дав доручення своїм друзям розшукати домовину Мазепи у Галаці і сфотографувати її.

Турбують редактора питання чисто технічні, зокрема формат і шрифт майбутньої книги: він має бути такий самий, як формат книги М.С.Грушевського "Історія України-Руси". В разі більшого формату видання книги подорожчає завдяки збільшенню кількості малюнків і паперу та й шрифт доведеться брати буйніший".

В.М.Доманицький висловив сумнів, чи можна буде надрукувати таку книгу в Києві: "Мабуть, чи не доведеться у Петербурзі і друкувати? Він дбає про українську орнаментовку книги, щоб "виглядала б дуже пишно" [14].

Десь у березні 1907 р. було прийняте остаточне рішення друкуватися у Петербурзі, бо типограф» у столиці були оснащені краще з технічного боку. Редактор займається кошторисом цього видання, намагаючись зробити його якнайдешевшим, бо витрачалися гроші самого Миколи Миколайовича. Передбачалося, що для виготовлення кліше 206 малюнків у майстерні Прокудіна-Горського