У 1964 році закінчив історико-філософський факультет (кафедра археології) Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, одержав диплом із кваліфікації «історик-археолог». Борис Миколайович сам писав, що «.не сподівався стати професійним науковцем: археологія для мене була не галуззю історичної науки, а нивою людинознавства в широкому розумінні...» [8].

одному з вечорів поезії в Київському технікумі зв'язку восени 1965 року за участю І. Світличного, І. Дзюби, В. Чорновола, В. Стуса, Г. Тименка, М. Вінграновського Борис Мозолевський читав «крамольні» рядки про Ф. Енгельса і ленінську партію, її поводирів, Л. Брежнєва:

- Я точно стрелял! Но не в тени солдат, А в тех, что стояли - выше.

Я эту компанию хрущевых и брежневых

Своей назвать не могу!

Фридрих Энгельс, трудна диалектика.

Відвертість Б. Мозолевського привела інтелігенцію

у захоплення. При цьому всі розуміли, що ці рядки можуть наробити великого лиха, а найбільше постраждає сам автор. Йому аплодували одні і трусилися від страху інші. З Б. Мозолевським не знали що робити, його вже не було куди виганяти - кочегарив, єдиний засіб був - це погрожування ув'язненням. Відтоді Б. Мозолевський починає писати українською мовою.

Відомий поет Юрій Каплан восени 2002 року писав, що познайомився з Борисом, коли той був ще кочегаром котельні, а як археолог-аматор щоліта виїжджав на археологічні розкопки. Вони тривалий час відвідували одну і ту ж літературну студію при видавництві «Молодь». Керівництво ЦК комсомолу УРСР при перевірці студії (її керівником був Д.Білоус) прослухало вірш молодого робітника Б. Мозолевського «Товарищу Энгельсу» і були дуже здивоване, коли почуло, що я эту «компанию хрущевых и брежневых товарищами не назову!». Після цього прізвище Б. Мозолевського викликає в подальшому негативну реакцію у редакторів і цензорів.

Зміна політичного життя, хрущовська «відлига» дістала відображення в нових умовах брежнєвського періоду «застою». Це відповідно позначилося та вплинуло на Б. Мозолевського. Він починає аналізувати своє становище, біографію, долю власного народу в «Думі про степ». Археологічні експедиції допомагали Борису. По-перше, він займався улюбленою справою, а, по-друге, у такий спосіб прагнув уникнення можливих арештів.

Сильний, безкомпромісний характер, колюча відвертість, за словами письменника, друга Володимира Забаштанського, - «відчайдушна особистість», не давало спокійно жити чекістам у погонах. За словами самого Б. Мозолевського: «Коли мені світило на кілька років змінити клімат, я розумів, що врятувати мене може лише велике відкриття. Я взявся до цього. Замість Мордовії потрапив до Інституту археології Академії Наук УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом.» [10]. Як особистість Борис Моззолевський був згустком енергії, скоріше за все, сонячної, на яку такий щедрий степ, що його зростив. Все, що могло горіти, - біля нього горіло, все, що не могло, - сичало [11].

Одна з найважливіших дат у житті Бориса Миколайовича - це 21 червня 1971 р. При розкопках Товстої Могили на Дніпропетровщині він знайшов золоту Скіфську Пектораль (від лат. pectoralis - нагрудний).

Легендою археологічного світу стали драматичні пригоди, коли Борис, не розраховуючи, кому б він міг передати свою знахідку, віз Пектораль у Київ під засмальцьованою тілогрійкою, надягнувши на шию, як і годиться чинити зі знаком вищої царської гідності. Можна тільки дивуватися: дві третини скіфського золота, яке зберігається зараз у Музеї історичних коштовностей України, - це його знахідки. Не випадково Бориса Мозолевського називають «Українським Шліманом», якого мрія привела до Трої, до скарбів Пріама. Однак у середовищі археологів таке порівняння вважають недоречним - адже Шліман нічого спільного не мав із наукою. Він шукав золото заради самого золота. А Борис Мозолевський жив скіфами. Вони були його сучасниками, його однодумцями.

З початку 1971 року заднім числом Бориса Миколайовича оформляють на постійну роботу в Інститут археології. Після історичної знахідки постановою Ради Міністрів УРСР і Президії Академії наук УРСР Мозолевському було встановлено персональну заробітну плату молодшого наукового співробітника у розмірі 200 карбованців на місяць, також було виділено трикімнатну квартиру (хрущовку) з шестиметровою кухнею. Працював молодшим, а потім старшим науковим співробітником, був керівником сектора скіфо- сарматської археології Інституту археології. Б. Мозолевський публікує 55 наукових та популярних досліджень, найвідоміші з них монографії «Товста Могила» (1979 р.), «Скіфський степ» (1983 р.), «Мелітопольський курган» (1988 р.), «Исследования Чертомлыка» (1983 р.).

Відбулися також зміни і на його поетичній ниві: Б.Мозолевський здобув офіційне визнання, 1971 року був прийнятий до Спілки письменників України. Видав 8 збірок поезій, лірично-прозову повість.

Він був i поетом-особистістю, i вченим- особистістю. Особистістю талановитою, багатогранною, самодостатньою. Його вірші лягали абсолютно ідентичним підтекстом до його наукових шукань, філософських роздумів, громадянської позиції. Його талант був самобутнім, унікальним i визначався передусім патріотичним єством. У наше прагматичне сьогодення про патріотизм воліють не згадувати. Вчені мужі «шукають» i ніяк «не знайдуть» національну ідею для України, замість того, щоб її, свою країну, просто любити, а отже, й дбати про неї, а не лише споживати.

Борис Мозолевський був дійсно патріотом і лишається прикладом патріотизму для сучасних поколінь.

Після розкопок Товстої Могили Борис Мозолевський став одним із