Вважаючи ключову фігуру X. Раковського в політичному істеблішменті України, Кремль сподівався, що в майбутньому не потрібно буде турбуватися про небезпеку пожвавлення українського самостійництва.

Але, як виявилось, дипломатична діяльність УСРР набула зримих інших обрисів. Україна виявилася єдиною радянською республікою, яка "виборола" дозвіл Кремля проводити власну зовнішню політику.

31 січня 1921 року був підписаний загальний українсько-грузинський договір щодо політики та економіки, також 14 лютого того ж року мирний договір із Литвою, 3 серпня - із Латвією, з Естонією - 25 листопада. Ці угоди доповнювалися домовленостями про урегулювання майнових претензій та реевакуацію біженців. Цього ж року був підписаний українсько-німецький договір про повернення на батьківщину

військовополонених та інтернованих громадян. На перший погляд, результати розгортання дипломатичної активності УСРР у 1920-1921 роках були досить вагомі, особливо з огляду на те, що вона починалася з нуля і відбувалася в умовах розрухи і голоду. В структурах зарубіжних представництв УСРР, затверджених колегією НКЗС, налічувалося 82 співробітники: у Польщі - 36, Німеччині - 17, Чехословаччині - 12, Австрії - 9, Прибалтиці - 8. У штаті центрального апарату НКЗС у Харкові працювало 305 чоловік. Закордонна преса повідомляла, що українські дипломати ведуть роботу всерйоз, без санкції Москви, підписуючи угоди з іноземними урядами.

Але вже 1922 року зовнішньополітичні ініціативи уряду X. Раковського рідко закінчувались результативно через посилення тенденцій центрального партійно-державного апарату "автономізувати" радянські республіки та послаблення у Кремлі позицій "патронів" голови РНК УСРР - серйозно хворого В. Леніна і Л. Троцького. Досить швидко діючі закордонні представництва УСРР були позбавлені дипломатичної ініціативи й узяті під прискіпливий контроль НКЗС РСФРР.

Намагаючись врятувати рештки суверенності УСРР у зовнішній політиці X. Раковський рішуче виступив проти сталінського плану "автономізації" [1] радянських республік у процесі створення СРСР, а на XII з'їзді РКП(б) у квітні 1923 року засудив монополізацію союзними відомствами господарського життя суб'єктів федерації. Оскільки 30 грудня 1922 року проект Союзного договору був прийнятий лише в основному і передавався на додатковий розгляд до республік, Раковський спільно зі своїм заступником М. Фрунзе, наркомом юстиції М. Скрипником, наркомом освіти О. Гриньком розробив власний варіант документа, затверджений 23 травня 1923 року на об'єднаному засіданні уряду і президії ВУЦВК. Коли проект був переданий у розширену комісію ЦВК СРСР для вироблення загальносоюзної конституції, він був зустрінутий кремлівськими можновладцями буквально "в штики". 9-12 червня 1923 року на нараді в ЦК РКП(б) з національного питання X.

Раковський був звинувачений у "конфедералізмі", а 13 липня президія ВУЦВК під тиском Й. Сталіна дала згоду на призначення опального керівника повноваженим і торговельним представником СРСР у Лондоні з увільненням від обов'язків голови РНК УСРР і наркома закордонних справ. Наступного місяця консулати і дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС, який остаточно перестав існувати 20 вересня 1923 року.

Після прибуття X. Раковського до Лондона, вже 8 серпня 1924 року був підписаний радянсько-британський договір про

торгівельно-економічні відносини. Згодом він був направлений до Франції, яка 28 жовтня 1924 року дипломатично визнала СРСР.

Коли ж розпочалися сталінські репресії Х.Г. Раковський був відкликаний з Франції.

За так звану участь у троцькістсько- зінов'євській опозиції рішенням президії Центральної контрольної комісії 12 листопада 1927 року він був виключений з ВКП(б) і невдовзі висланий до Астрахані, потім до Саратова і Барнаула. У лютому 1934 року він офіційно відмовився від троцькізму, тому був поновлений у більшовицький партії й отримав дозвіл на повернення до Москви, де очолив науково-дослідний інститут наркомату охорони здоров'я. 1937 року Християн Раковський був заарештований і звинувачений у належності до "антирадянського правотроцькістського блоку". 11 вересня 1941 року за вказівкою Сталіна він був розстріляний в Орловській в'язниці.

Християн Георгійович Раковський - визначний діяч міжнародного соціалістичного руху, для якого Україна справді стала Голгофою.

Очолюючи уряд Радянської України, провадив, наскільки це було можливо в умовах громадянської війни й економічної розрухи, курс на створення суверенної Української республіки. Він виступав проти „нових дворян", за гласність і плюралізм думок у партії, за демократизм і розширення влади Рад, за самофінансування підприємств і навіть республік Всесоюзної Федерації, за оренду на селі, фінансову допомогу незаможним

ЛІТЕРАТУРА

Провідники духовності в Україні. За редакцією д.і.н., професора, академіка НАН України І.Ф. Кураса. - К.: Вища школа, 2003. - С. 783.

Енциклопедія українознавства. - Т. 7, головний редактор проф., д - р Володимир Кубійович. - Львів: НТШ, 1998. - С. 2465-2466.

Субтельний Орест. Україна:історія. - К.: Либідь, 1991. - 512 с.

Короткий довідник з історії України. Відпов. за випуск І.Ф. Курас, МО. Багмет. - К.: Вища школа, 1994. - С. 188.

Микола Саппа. Винниченко і Раковський. - М.: Вітчизна., 1990. - С. 131-143.

В борьбе против самовластия: Х.Г. Раковский в 1927-1941 гг. - X.: ХГИК,1993. - 322 с.

Винниченко В. Щоденник. - Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. - Т. І. 1911-1920.