В.І.Воронов Воронов Віктор Іванович - канд. іст. наук, доцент кафедри історіографії, джерелознавства та архівознавства Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара.

О.М.ЛАЗАРЕВСЬКИЙ ЯК ІСТОРИК ТА АРХЕОГРАФ

Аналізуються наукові праці й археографічні публікації відомого українського історика О.М.Лазаревського. З'ясовуються особливості його підходів до вивчення історії, специфіка творчої лабораторії, характерні ознаки наукової концепції. Встановлюється притаманний історику стиль історієписання та його методичні орієнтири в археографії.

Олександр Матвійович Лазаревський (1834-1902 рр.), без сумніву, був і залишається непересічною, знаковою постаттю українського історіографічного процесу другої половини XIX - початку XX ст. Професійний історик, автор понад 500 публікацій (у тому числі й декількох досить солідних монографічних досліджень), видавець і редактор багатьох важливих історичних джерел, колекціонер давніх рукописів і стародруків, стараннями якого постала унікальна архівна колекція, що й нині приваблює багатьох сучасних учених, дослідник зі справді енциклопедичними знаннями і справжнім професійним підходом до матеріалу та відповідальністю за будь-яку власну наукову роботу і висновки в ній, О.Лазаревський увійшов в історію, перш за все, як один із кращих серед вітчизняних істориків-спеціалістів із проблем соціально-економічної історії Лівобережної України або ж Гетьманщини у середині XVII-XVIII ст.

Цілком логічно й адекватно ще на початку XX ст. визначний український історик М.Грушевський поставив О.Лазаревського в один ряд із М.Костомаровим та В.Антоновичем, підкресливши, що саме імена цих учених «ясніють в істориї сього періода нашої науки - вони надавали їй тон, пробивали перші міни наукових дослідів у минувшість України і вказували дороги цілому поколінню робітників». При цьому між ними було багато спільного і водночас відмінне, оскільки кожен із них мав «свою спеціальну сферу в нашій історіографії, свій метод і манеру і свої спеціальні вихідні точки». Спільним у цих істориків, на думку М.Грушевського, було те, що «кождий із них не обмежив ся самим обробленням готового історичного матеріалу, а в великих масах вносив його сам - того вимагав доконче тодішній стан української історіографії. Спільна була й українофільська призма їх історичного світогляду, де демократичний, народолюбний характер його, спільний всій тодішній стадиї культурного розвою української суспільности». Якщо М.Костомаров був «майстер-оповідач», В.Антоновича особливо виділяв його «конструктивний ум» із нахилом «до зведення історичних фактів до можливо простих схем, з неохотою до наративної манери, так сильної у Костомарова», то, за визнанням М.Грушевського, в особі О.Лазаревського «мали ми провідника, можна сказати фанатика, документальности, рівно прихильного і до романтичної оправи історичних фактів, і до теоретичних конструкций, при тім спеціалізованого знову в совсім відмінній сфері, майже або й зовсім не рушаної його товаришами - Гетьманщині кінця XVII й цілого XVIII в.»1. Така влучна характеристика своїх колег по цеху М.Грушевським загалом може вважатися цілком адекватною і з позицій сучасних історіографічних підходів і концепцій.

Першу, доволі ґрунтовну наукову оцінку частина наукового доробку О.Лазаревського отримала ще за його життя у численних реферативних оглядах і рецензіях на його праці, які з'явилися друком протягом 1870-1890-х рр.2 Загальна оцінка місця вченого і його праць в українській історіографії, як на той час складовій російської імперської історичної науки, була здійснена в некрологах у зв'язку з його смертю3. Вагоме значення в осягненні наукової спадщини О.Лазаревського відіграли тематичні випуски «Українського археографічного збірника» та альманаху «Україна», опубліковані 1927 р. до 25-ї річниці з дня смерті історика, на сторінках яких було вміщено декілька змістовних наукових праць, а також комплекс епістолярій із його власного архіву4. У радянській історіографії О.Лазаревському були присвячені змістовна стаття Л.Коваленка та біографічний нарис М.Марченка і Л.Полухіна5. Найбільш ретельно біографія і наукова діяльність О.Лазаревського досліджені в низці спеціальних статей та у ґрунтовній монографії відомого українського історика В.Сарбея6. Окремі наукові праці вченого аналізувалися в багатьох дослідженнях радянських і сучасних українських істориків, присвячених вивченню проблем історії України доби Гетьманщини. Декількома статейними публікаціями поповнилася історіографічна традиція, присвячена відомому українському історику минулого протягом останніх років7. На сучасному етапі уявляється нагально необхідним хоча б часткове перевидання доробку О.Лазаревського, який значною мірою не втратив своєї вартості і нині, та публікація спеціальної монографії, яка дала б ґрунтовну новітню оцінку його внеску у вітчизняну історіографію.

Перші власні наукові праці О.Лазаревський опублікував у 19-річному віці, під час навчання у 2-й Санкт-Петербурзькій гімназії, в яку він вступив у лютому 1850 р. Це були невеликі за обсягом замітки й нариси, вміщені на сторінках «Черниговских губернских ведомостей». Молодого дослідника приваблювала практично вся література з історії України. Він її ретельно збирав і досліджував. Закінчивши гімназію, у серпні 1854 р. майбутній історик став студентом історико-філологічного факультету Санкт-Петербурзького університету, де, власне, і визначилася остаточно його подальша доля, як ретельного й прискіпливого дослідника історії України. Розпочав майбутній учений із систематизації та узагальнення наукової літератури, що вилилося у зацікавлення бібліографією, реалізованому у виданні спочатку декількох випусків «Украинской литературной летописи», а потім і досить фундаментального «Указателя источников для изучения Малороссийского края», в якому було подано детальний огляд змісту переважної більшості позицій українознавчої літератури, що з'явилася друком до того часу8. Заняття бібліографією суттєво розширили й збагатили рівень знань О.Лазаревського в галузі історії України, а самі ці публікації були схвально зустрінуті в науковій періодиці і зокрема отримали високу