Уже перша монографія О.Лазаревського «Малороссийские посполитые крестьяне (1648-1783)» (опублікована 1866 і згодом ще раз перевидана 1908 р.)9 визначила основну тематичну спрямованість його подальших наукових досліджень. Саме соціальні й економічні відносини між козацькою старшиною і дворянством, з одного боку, та українським селянством, з іншого, - стали ключовою науковою проблемою, яку історик намагався на підставі переважно нових архівних джерел вирішити у своїх працях. Безумовно, інтерес до історії селянства в історика, як і в більшості його сучасників, представників українського дворянства та різночинної інтелігенції, був зумовлений реформою 1861 р., що справила на нього величезне враження. Адже не випадково тоді ще молодий дослідник раптово вирішив покинути наукову роботу в Москві та Петербурзі й перебрався в Україну для того, щоб взяти діяльну участь у втіленні на практиці головних положень аграрної реформи. Разом із тим, повернувшись на Чернігівщину, О.Лазаревський отримав унікальну нагоду поринути у значний за обсягами та глибиною джерельний матеріал, який у той час зберігався у місцевих архівах і тоді ще був практично незатребуваним спеціалістами-істориками. Занурившись у копітку джерелознавчу роботу, молодий історик невдовзі чітко поставив перед собою головну наукову проблему, окреслив хронологічні рамки в її вивченні, намітив основні напрями її дослідження. Сутність цієї проблеми й склали основні аспекти соціально-економічної історії Лівобережної України в другій половині ХУІІ-ХУШ ст.

Згадана монографія практично повністю базувалася на джерелах, знайдених ученим в архіві Малоросійської колегії, а також серед матеріалів «Генерального слідства про маєтності (1729 р.)», «Генерального (Румянцевського) опису Малоросії (1765-1769 рр.)», в окремих документах із його власної архівної збірки. Історик також використав рукописні «Записки об усмотренных в Малой России недостатках и неустройствах, о исправлении которых Малороссийской коллегии трактовать должно», складені одним із колишніх «управителів Малоросії» П.Румянцевим-Задунайським, окремі актові джерела про землеволодіння монастирів Чернігівської губернії тощо.

Структура праці «Малороссийские посполитые крестьяне» відрізнялася винятковою чіткістю й продуманістю. Незважаючи на незначний обсяг (понад 100 с.), монографія стала своєрідною відправною точкою для майже всіх пізніших дослідників історії селянства Гетьманщини. У своїй книзі О.Лазаревський на досить переконливих фактичних даних продемонстрував, як уже під час Визвольної війни й особливо після Переяславської ради українське суспільство під тиском низки «внутрішніх соціальних чинників» неухильно почало рухатися в напрямку поділу на дві протилежні за своїми намірами суспільні верстви - з одного боку, козацьку старшину, яка незабаром нобіліту- валася в українське дворянство, а з іншого, - залежне селянство, остаточно закріпачене Катериною ІІ у 1783 р. Історик ретельно простежив, як старшина поступово відмежувалася від основної маси народу, протиставила себе йому, намагаючись підкорити собі не лише посполите селянство, а й частину розореного та зубожілого рядового козацтва, захоплюючи і привласнюючи собі колишні вільні (державні й приватні) землі. При цьому головну свою думку О.Лазаревський сформулював уже на перших сторінках власної праці, а далі на підставі конкретних джерел намагався підтвердити її фактами, розкриваючи загальне становище українського селянства протягом розглядуваного періоду. На мій погляд, абсолютно безперечною є теза О.Лазаревського про те, що відповідальність за повторне введення кріпацтва в Україні (після його тимчасової ліквідації під час Визвольної війни) слід покласти не тільки на російське самодержавство, а частково й на українську козацьку старшину та дворянство, адже насправді при поступовому й невпинному зосередженні в руках останніх всієї повноти військової, адміністративної та судової влади їм було вже «не важко підкорити селян», а самим «перетворитися на панів» (тут і далі переклад з рос. - В.В.)10.

В аналізованій монографії О.Лазаревський досить чітко з'ясував обставини появи величезних земельних володінь старшини, розкрив методи, за допомогою яких вона неухильно збільшувала свої маєтності. На думку історика (як на мене, цілком слушну й аргументовану), «спочатку земельна власність у Малоросії виникла на праві вільного зайняття земель (займанщини)»11. Навівши низку переконливих документальних свідчень на користь цієї тези, вчений стверджував, що подібні джерела містять практично «повну історію поземельної власності в Малоросії»12. Ще одним важливим джерелом невпинного зростання старшинсько-дворянського землеволодіння О.Лазаревський цілком слушно вважав гетьманські надання («роздавання маєтностей у держання»), що особливо поширилося з часів гетьманування І.Мазепи13.

На переконливому джерельному матеріалі історик також відстежив процес розшарування українського селянства на окремі соціальні верстви. Серед посполитого селянства він виокремив «тяглих», «льозних» та «огородників», давши їм розгорнуту характеристику14. Чи не найбільшу уваги у даній монографії О.Лазаревський приділив становищу так званих підсусідків, як досить своєрідної верстви у структурі українського селянства Гетьманщини. Підсусідків він вважав «одним із видів малоросійського селянства, які шукали засобів» для того, щоб «звільнитися від панської сваволі»15.

Досить докладно історик розглянув також основні форми «послушенства» українського селянства розглядуваного періоду, встановив розміри сплачуваних ним податків та виконуваних повинностей. Узагальнивши джерельні дані, він перелічив і стисло охарактеризував найпоширеніші повинності, які тоді виконували селяни: панщина, осінщина, натуральні податки у вигляді сплати певного відсотка від кількості худоби і птахів, овочів і фруктів, продуктів домашнього виробництва, а також так звані куничні гроші, бджолина та тютюнова десятини. Панщина ж, як доводив історик, спираючись на джерела, вже наприкінці XVII - на початку XVIII ст. у Лівобережній Україні досягала двох - трьох днів на тиждень16.

У монографії О.Лазаревського можна знайти чимало прикладів насильств і здирництва «державців» над своїми