підданими. Вони доводять, що іноді навіть особиста свобода практично не захищала посполитих від визиску і знущань із боку козацької старшини. Причому часто нічим у цьому сенсі не поступалися чоловікам і жінки, які володіли землями і залежними селянами, були дружинами когось і представників старшини й від їх імені управляли маєтностями17. Такі утиски з боку старшини нерідко приводили до заворушень та інших проявів непокори, демонстрованих селянством. Згідно з досить аргументованим і переконливим висновком О.Лазаревського, селяни, яким було нестерпно від «надмірного послушенства», намагалися уникнути його трьома основними способами: 1) переписувалися з поспільства в товариство, тобто із селян у козаки; 2) залишали свої землі та житла й самовільно переходили у слободи, де їм надавалися тимчасові пільги; 3) переходили у стан підсусідків, щоб таким чином хоча б частково позбутися «примусового тягаря надмірного послушенства»18. Дослідник у цілому визнавав, що всі ці способи насправді були ілюзорними. Адже переписатися в козаки було досить складно. Переселення ж селян на слободи з боку старшини було поширеним підступним заходом на шляху до їх подальшого повного закріпачення. У монографії дослідник навів багато фактів про втечі селян, зазначивши, що із середини ХУІІІ ст. головний потік утікачів спрямовувався у Новоросійський край і Запоріжжя19. При цьому він також зупинився на описі методів боротьби власників із самовільними селянськими переходами та втечами.
Як відомо, законодавчо кріпосне право на Лівобережній Україні було оформлене указами Катерини ІІ від 10 грудня 1763 р. та 3 травня 1783 р., причому, згідно з останнім законодавчим актом, посполиті на українських землях були остаточно закріпачені. На думку О.Лазаревського, не лише і не стільки політика російського самодержавства щодо України призвела до відновлення кріпацтва. Головну роль у цьому відіграли внутрішні соціально-економічні процеси, які врешті й зумовили крах демократичного устрою, побудованого в ході Визвольної війни: «Захопивши поземельні права в свої руки, старшина потім почала робити спроби відібрати у посполитих права переходу, користуючись яким, селяни могли протидіяти загальному намаганню малоросійських землевласників розширити свій вплив на селян. Таке намагання, не представляючи собою в очах російського закону нічого незвичайного, потроху почало знаходити собі підтримку у цьому законі...»20.
Загалом, аналізована праця - одне з найбільш ґрунтовних досліджень з історії українського селянства і один із кращих здобутків у науковому доробку вченого. Тому цілком виправдано у передмові до другого видання «Малороссийских посполитых крестьян» М.П.Василенко наголосив: «Значення праці О.М.Лазаревського не в одному лише «збільшенні даних», а у значно більшому - у висновках із цих даних, у науковій обґрунтованості цих висновків, у постановці багатьох питань, тісно пов'язаних з історією селянства та в їх посильному поясненні й при цьому не на підставі лише міркувань, а на основі численних матеріалів вивчених ним». Тому, на думку М.Василенка, праця Лазаревського зовсім не втратила своєї наукової цінності, а провідна ідея автора «Малороссийских посполитых крестьян» повинна бути визнана єдино вірною21. На значний вплив, який справила аналізована наукова праця на подальше дослідження соціально-економічної історії України і, насамперед, історії селянства, звернув увагу відомий український радянський учений, спеціаліст із проблем української історіографії та історії ХІХ - початку XX ст. В.Г.Сарбей, який наголосив, що монографія є «найвище досягнення» О.Лазаревського, оскільки «ні його попередні нечисленні праці, ні його наступна дуже велика наукова продукція не перевершили за досягнутими результатами історичного дослідження «Малороссийские посполитые крестьяне (1648-1783 гг.)»22.
Монографія О.Лазаревського не втратила своєї наукової цінності й сьогодні. Обґрунтовані багатьма фактами висновки вченого згодом були підтверджені в багатьох пізніших працях інших дослідників. До головних концептуальних положень книги неодноразово повертався в інших більш пізніх своїх наукових працях і сам О.Лазаревський. Хоч окремі критики творчості вченого і робили йому закиди щодо недосконалості його методу опрацювання джерел, який призводив до того, що більшість праць О.Лазаревського фактично була «напівархео- графічними публікаціями», своєрідним нагромадженням «сирого», «неопрацьо- ваного» матеріалу23, але при оцінці наукових праць істориків ХІХ ст. слід враховувати тодішній рівень розвитку української історіографії, стан розробленості джерельної бази й опанування вченими наукових методів. Тому, перебуваючи на практично не піднятій цілині історичної науки, історики тієї епохи не могли працювати у відриві від джерел, вони намагалися масово вводити їх до наукового обігу, поповнювати актуалізовану джерельну базу історичних досліджень. Тому подібні методи опрацювання джерел були фактично вимогою і навіть потребою часу. Водночас праця О.Лазаревського важлива не лише як дослідження, присвячене окремій проблемі, оскільки в ній було порушено декілька наукових питань, що потребували нагального розв'язання, над вирішенням яких згодом працював не лише О.Лазаревський, а й багато інших учених. Саме в «Малороссийских посполитых крестьянах» вперше були порушені питання про роль займанщини у формуванні старшинського землеволодіння в Гетьманщині, проблеми колонізації і поступового заселення південних українських земель, історії заснування окремих слобід, сіл та містечок, шляхів, методів і темпів роздавання вільних земельних маєтностей у приватну власність, виконання залежним селянством Лівобережної України повинностей тощо.
У подальшій своїй науковій роботі О.Лазаревський неодноразово повертався до вивчення історії українського селянства в декількох статтях, замітках, археографічних публікаціях і насамперед, у такій значній праці, як тритомне «Описание Старой Малороссии». Зокрема, наприклад, у циклі статей під загальною назвою «Из истории сёл и селян Левобережной Малороссии»