Спеціально у своїх працях О.Лазаревський зупинявся також на висвітленні форм соціального протесту селян проти утисків із боку козацької старшини та шляхти. В окремих випадках обурення селян і рядових козаків проти старшинської сваволі переростало у стихійні заворушення і навіть відкриті селянські повстання. Досить докладно ним, зокрема, описане повстання селян у селах Лубенського полку Грицівка, Новаки і Кліщинці. Слід однак наголосити, що загалом для історика ці селянські виступи були не проявами боротьби селянства за свободу, а просто «визначними подіями з історії ставлення державців до селян» або «цікавими епізодами із суспільного життя Старої Малоросії»25. При цьому головною причиною селянських повстань він вважав сваволю та насильства окремих поміщиків щодо селян.

Вивчаючи історію селянства, О.Лазаревський звернув увагу на протистояння між ним і козацькою старшиною, особливо помітне на соціально-економічному підґрунті. Перед ученим постало питання: як же виникла й набула економічної та політичної ваги в українському суспільстві середини XVII—XVIII ст. старшинська верства? Які фактори впливали на її поступове зміцнення? Відповідь на ці та інші питання дослідник спробував дати у декількох нарисах і статтях, спеціально присвячених характеристиці побуту й життя української козацької старшини та дворянства. Інтерес до цієї проблеми помітний уже в ранніх працях історика. Змістовні картини з історії українського суспільства (щоправда, без будь-яких авторських узагальнень і висновків, а лише з наведенням відповідних фактів) можна знайти у розвідках історика «Черты из староукраинского быта. Козак Мигаль» та «Рассказы из истории Левобережной Украины XVIII в. І. По- чепские козаки и Меньшиков. ІІ. Украинские сотники»26. Вони мають описовий характер, але натомість містять переконливі факти, знайдені істориком у вірогідних джерелах, які загалом дозволяють відтворити картину соціально-економічного життя в Україні у зазначений період. Більш аналітичний характер мають дослідження О.Лазаревського «Очерки из быта Малороссии XVIII в.» та «Черты быта и нравов XVП-XVПI вв.»27. З одного боку, у них насправді подано своєрідні картинки-замальовки з побутової історії України, а з іншого, - тут здійснена досить вдала спроба дослідити історію світської та духовної адміністрації, виявити характерні риси управлінської системи, встановити методи управління, притаманні адміністративним органам доби Гетьманщини.

Слід зазначити, що практично всі джерела, на підставі яких були написані нариси, були знайдені О.Лазаревським в архіві Малоросійської колегії, але історик також використав окремі документи із Чернігівської казенної палати та архіву Києво-Печерської лаври. Спираючись на такі джерела, він доводив, що істотної відмінності між духівництвом та шляхтою щодо напрямів і засобів здійснення їх соціально-економічної політики не існувало. Ніякі домовленості й офіційні заборони уряду не позбавляли підданих від насилля з боку духовних сановників, а в цілому «безправність у духовній адміністрації була такою ж великою, як і взагалі у військовій, і переважній більшості прихожан неможливо було домогтися задоволення своїх скарг на священиків, які зловживали владою»28. Згідно з даними, наведеними істориком, в окремих випадках священики перебували у повній залежності від сотників або інших представників місцевої адміністрації. Тому, залежачи і від духовної, і від військової гілок влади, свої витрати вони змушені були поповнювати поборами з прихожан.

Приватне життя духівництва і, зокрема, ченців, за словами О.Лазаревського, «не обмежувалося постом і молитвою», й особливо добре знали про це селяни, які залишили багато відомостей про їх побут та звички на сторінках численних судових справ. Таку характеристику чернецтву О.Лазаревський дав у нарисі «Черты быта и нравов ХУІІ-ХУІІІ вв.»29. Слід наголосити, що взагалі історик дещо упереджено слідував за наявними в його розпорядженні джерелами, практично не використовуючи нічого, окрім судово-слідчих матеріалів, що й призвело до дещо однобічної характеристики духівництва і ченців як соціальних верств українського суспільства.

Скориставшись подібними за змістом документами з архівів Малоросійської колегії та гетьманської канцелярії, О.Лазаревський написав також нарис про сотників30. У ньому він торкнувся питання адміністративного устрою Гетьманщини. Історик відштовхувався від поширеної на той час в історіографії концепції, що спочатку в Гетьманщині існувало «виборне начало», коли полковники обиралися народом на загальних зборах під певним впливом гетьмана. При цьому часто значну роль відігравали інтриги й постійна боротьба за ці посади. Посади ж сотників займалися тими, кого обирала сама сотня, тому «сотник ХУІІ ст. відчував свою залежність від виборців» і спочатку не смів ставити власні інтереси вище за громадські. Однак за часів гетьманування І.Мазепи все кардинально змінилося, оскільки останній на початку ХУІІІ ст., за словами вченого, остаточно «деморалізував військових урядників»31. Із того часу влада сотників значно зміцніла. Після краху задумів І.Мазепи Петро І вирішив звузити право вільного обрання сотників. Згідно з його указом від 1715 р., полковники в Гетьманщині обирали двох кандидатів на сотницький уряд, а потім цар власноручно призначав когось одного із них на цю посаду. При цьому деяких сотників цар призначив особисто і тоді вони вже навіть не підкорялися гетьманській адміністрації.

Далі історик констатував, що після смерті гетьмана Д.Апостола сотники взагалі почали призначатися без будь-якої участі рядових козаків. Протягом 1730-1740-х рр.