Окремий нарис О.Лазаревського присвячений історії Батурина47. Учений навів документальні свідчення про те, як саме виглядало місто в різний час (з літопису С.Величка, з подорожніх нотаток старця Леонтія, з доносу Кочубея на І.Мазепу). На підставі нових джерел він докладно розглянув історію захоплення міста в 1708 р. військами О.Меншикова, зруйнування укріплень та страту його захисників. Опис розореного міста О.Лазаревський подав, спираючись на відомості Лизогубівського та Чернігівського літописів. Історик зробив такий загальний висновок: «У 1726 р. саме місто Батурин, після його розорення, залишалося спустошеним, а колишнє його населення, разом із частиною нового, розміщувалося по слободах, які існували й раніше»48. Нове піднесення міста сталося за часів гетьманування К.Розумовського завдяки старанням Г.Теплова. Однак усі намагання останнього не дозволили йому повернути всю висоту попереднього статусу Батурину. Нарис про місто учений закінчив повідомленням про подробиці останніх років життя колишнього гетьмана К.Розумовського в бату- ринському маєтку. Цінність цього дослідження О.Лазаревського полягає насамперед у тому, що тут зібрані унікальні джерельні відомості з історії міста.

Значна кількість важливого наукового матеріалу з історії освоєння степових районів Лівобережної України, заснування та ранньої історії окремих населених пунктів була зосереджена О.Лазаревським у ґрунтовному тритомному «Описании Старой Малороссии», в «Исторических очерках Полтавской Лубенщины», у статтях «Лубенщина и князья Вишневецкие» та «Исторический очерк местности, составившей Полтавский полк» тощо49. Вони написані на основі залучення значного масиву нового архівного матеріалу, характеризуються надзвичайною змістовністю та ґрунтовністю. Водночас тут автор майже не зробив ніяких узагальнень і висновків щодо місця та значення колонізаційних процесів на території України у ХУ-ХУІІІ ст. Він подавав окремі власні гіпотези і здогадки про час заснування того чи іншого населеного пункту, не завжди наводячи переконливу аргументацію на їх користь. І на ці недоліки в його дослідженнях звертали увагу рецензенти передусім тритомного «Описания Старой Малороссии». Однак водночас порівняно з іншими тодішніми працями, присвяченими подібній тематиці, вказані наукові праці О.Лазаревського вигідно відрізняються достовірністю й репрезентативністю підібраного джерельного матеріалу, намаганням автора звертати увагу на щонайменші фактичні відомості з історії колонізаційних процесів. Характерно, що вивчаючи історію заснування окремих населених пунктів, О.Лазаревський чи не першим звернув увагу на те, що деякі з них мають назви абсолютно аналогічні назвам містечок і сіл на Правобережжі, Холмщині і навіть у Литві. Із цього історик зробив досить вірогідний висновок про те, що такі села й містечка на Лівобережжі були засновані саме вихідцями із західноукраїнських земель50. Згідно з О.Лазаревським, в окремих випадках можна було встановити шляхи, якими відбувалася колонізація Лівобережжя. При цьому головним постачальником населення для Лівобережної України учений вважав Поділля. Адже цей край протягом ХУІ-ХУІІІ ст. зазнавав постійних татарських набігів та розорень, а тому місцеві жителі масово втікали за Дніпро. Однак це було лише його припущення, оскільки якихось переконливих доказів на користь своєї тези він не навів. Історик вважав, що через брак необхідних історичних джерел походження переважної більшості лівобережних колоністів можна було з'ясувати лише на підставі аналізу етнографічних матеріалів. Для цього, на його думку, достатньо було провести порівняльний аналіз пісень та обрядів Прикарпаття й Полтавщини51. Детальний змістовний аналіз цих праць О.Лазаревського, й особливо трьох томів «Описания Старой Малороссии» можна знайти у спеціальних рецензіях Д.Багалія, І.Лучицького та В.Мякотіна, в яких окреслено і головні досягнення історика в опрацюванні цієї теми, і певні вади й невідповідності його праць52.

Загалом, безспірним фактом є те, що саме О.Лазаревський був одним із перших дослідників процесу освоєння південних степів Лівобережжя українськими селянами та козаками протягом XVI-XVIII ст. Його перу належать декілька доволі змістовних нарисів з історії деяких сіл і містечок Лівобережної України. А, наприклад, наукова розвідка О.Лазаревського про села Конотопського повіту майже на 100 років випередила багатотомну «Історію міст і сіл Української РСР», певною мірою заклавши структурні й змістовні основи для подібних досліджень у подальшому. Побудовані на значній кількості інформаційно насичених і оригінальних джерел, праці О.Лазаревського з історії колонізації степового Лівобережжя не втратили своєї наукової цінності і сьогодні. Водночас вони потребують критичного підходу, оскільки через брак вірогідних джерел учений іноді змушений був удаватися до висунення власних гіпотез щодо дати заснування того чи іншого населеного пункту, які не можуть бути визнані незаперечними, а інколи і вражають своєю помилковістю. При цьому, звичайно, слід зважати на тодішній стан розвитку української історіографії та рівень вивчення конкретної тематики у ній, що, безумовно, безпосередньо вплинуло на появу таких вад у працях О.Лазаревського. Однак загалом проаналізовані праці історика становлять суттєвий внесок у вивчення соціально-економічної історії України доби Гетьманщини та регіональної історії, були важливим кроком на шляху становлення історичного краєзнавства як напрямку наукових досліджень.

О.Лазаревському належить одна з перших власних рефлексій вітчизняних істориків щодо встановлення витоків, початку формування та подальшого розвитку української історіографічної традиції, яка чітко була викладена ним у серії нарисів «Про прежних изыскателей малорусской старины»