В.Сарбей у монографії про історика цілком слушно підкреслив, що «.глибокі і цікаві спостереження, ряд правильних зауважень Лазаревського дають підстави історикам поставитись уважно до його праць, присвячених історичній науці на Україні»57. Можливо, що, за умови створення всіх персоналійних нарисів, «Прежние изыскатели.» О.Лазаревського стали б першим повним і систематизованим оглядом історіографії історії Лівобережної України доби Гетьманщини. Однак, на мій погляд, сам історик не ставив перед собою такого завдання. Працюючи над нарисами, він, з одного боку, намагався окреслити коло своїх попередників у дослідженні історії Лівобережжя, з'ясувати їх внесок у розробку різних її аспектів, а, з іншого, - самостійно вивчав матеріали, зібрані ними, потрібні для його власних наукових студій. Напевно, це було для нього більш важливим, оскільки дослідник широко цитував публікації своїх попередників, подавав у додатках витяги з їх праць. Тому нариси «Прежние изыскатели малорусской старины» та інші дослідження О.Лазаревського з проблем історії історичної науки України слід вважати переважно біобібліографічними дослідженнями про життя та наукову діяльність перших українських істориків- лівобережців. Водночас поява нарисів суттєво збагатила джерельну базу історії історичної науки України58. Отже, О.Лазаревський не лише брав діяльну безпосередню участь у витворенні концепції національної української історії, а й стояв біля витоків вивчення історіографії (зокрема, проблемної) як спеціальної галузі історичної науки.
Вагомим був внесок О.Лазаревського також у становлення в рамках української історичної науки окремих спеціальних історичних дисциплін. Напевно, найбільшою мірою це стосується генеалогії. Вище уже йшла мова про три серії генеалогічних нарисів О.Лазаревського59. Загалом цілком можна приєднатися до тези, висловленої з приводу наукового доробку О.Лазаревського в галузі генеалогії М.Грушевським, який зазначав, що його старший колега не був «істо- риком-соціологом», оскільки він - насправді «історик побуту і людей, історик- біограф, для якого історія втіляється не в економічних і соціологічних схемах, не в юридичних нормах, а в портретах, у живих людях епохи, з кров'ю і м'ясом їх реальних інтересів»60. Інший український історик О.Оглоблин цілком слушно зауважував, що, засудивши «людей старої Малоросії», О.Лазаревський не помітив серед них «людей старої України», які «не пили крові свого народу, а навпаки, власну кров, власну працю, власну думку віддавали для його добробуту, його освіти та культури, його національної волі й державної незалежнос- ти»61. Водночас, за визнанням О.Оглоблина, багато архівних матеріалів, використаних істориком у власних наукових працях, та зібрана ним колекція документів створили основу джерельної бази з української генеалогії для наступних поколінь дослідників.
Зважаючи і враховуючи таку логічну, продуману й аргументовану оцінку наукової спадщини О.Лазаревського в галузі генеалогії визначними українськими істориками минулого, слід водночас підкреслити й інше. У будь-якому разі О.Лазаревського можна вважати одним із кращих спеціалістів із генеалогії українських козацько-старшинських родів, які працювали на терені вітчизняної історіографії та історичної науки у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Генеалогічні нариси історика стали найпершою в українській науковій традиції спробою здійснення суцільного, широкомасштабного й послідовного дослідження історії окремих найбільш відомих українських старшинських і дворянських родів, відігравши визначну роль у становленні генеалогії як спеціальної історичної дисципліни в межах Російської імперії. Вони загалом відповідали тодішньому світовому рівню розвитку цієї історичної науки, створювалися з безпосереднім залученням наявного на той час теоретико-методологічного й методичного арсеналу, напрацьованого в генеалогії. О.Лазаревський одним із перших серед українських та, загалом і російських істориків, застосував справжній науковий підхід при складанні родовідних розписів, залучав безліч важливих, але розпорошених по багатьох архівних колекціях переважно до того ще не опублікованих джерел. Якщо ж врахувати той факт, що зараз від колись багатих фамільних архівів Гетьманщини, доступних дослідникам ХІХ ст., залишилися лише поодинокі джерельні комплекси, то генеалогічні студії О.Лазаревського набувають для сучасних