учених, спеціалістів у галузі генеалогії, виняткової важливості. Звичайно ж, при цьому обов'язково слід враховувати ту обставину, що масове використання істориком джерел, знайдених ним серед матеріалів судово-слідчих справ, привело його до окремих занадто категоричних і безапеляційних висновків при оцінці ним діяльності козацької старшини та її ролі у соціально-економічному й політичному житті України за доби Гетьманщини. Перебуваючи під суттєвим впливом народницької ідеології, О.Лазаревський, розвінчуючи і навіть тавруючи верхівку українського суспільства другої половини XVII-XVIII ст., водночас підсвідомо, без зайвої ідеологізації і патетики намагався відстоювати інтереси бідніших верств народу - рядового козацтва й селянства.
Важливим напрямом діяльності дослідника протягом усієї його наукової кар'єри було здійснення археографічних публікацій. О.Лазаревський - редактор і видавець низки цінних джерел, серед яких присутні і документи, і наративи. Зокрема, він уперше опублікував фрагменти Генерального (Румянцевського) опису 1765-1769 рр.62, ряд інших змістовних описово-статистичних та історико- географічних джерел63. Його стараннями побачили світ збірки актових джерел64 і окремі українські літописи65. До особистих наукових планів ученого входила публікація об'ємного десятитомного рукописного щоденника відомого представника козацької старшини середини XVIII ст. Якова Марковича (на жаль, він встиг опублікувати лише перші три томи)66. Крім того, О.Лазаревський видав мемуарні твори Миколи Ханенка, декілька змістовних добірок епістолярій, матеріали сімейних архівів Сулим, Єсимонтовських, Скоруп, Войцеховичів, Мило- радовичів, Ґалаґанів та інших знатних українських родів67. Загалом археографічний доробок О.Лазаревського напевно цілком правомірно порівнювати зі здобутками цілої спеціалізованої наукової інституції.
Головним своїм завданням у галузі археографії О.Лазаревський вважав перегляд архівних зібрань і вилучення з них найбільш цінних, на його думку, матеріалів, які можна було використати при студіюванні історії Лівобережної України. Він розумів необхідність їх цілеспрямованої публікації, однак, через певні обставини, далеко не всім його археографічним планам судилося збутися, оскільки самотужки йому не під силу було осягнути такий значний обсяг роботи. М.Грушевський перекладав частину вини за це на «лівобічну інтелігенцію», яка «не створила археографічні видавництва, бачучи таку силу, як Лазаревський.»68. Напевно, і сам історик несе деяку відповідальність за те, що значна частина зібраних і частково опрацьованих ним документів не була опублікована, оскільки він був і членом Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, і Чернігівської губернської архівної комісії, і дійсним членом (і навіть певний час фактичним керівником) Історичного товариства Нестора-літописця з його спеціальними виданнями. Із невідомих причин історик не пішов на більш тісне співробітництво з археографічними й архівними комісіями, хоча, наприклад, відомо про попередні його домовленості з В.Антоновичем про публікацію щоденника Якова Марковича в окремих томах «Архива Юго-Западной России».
Даючи загальну оцінку археографічним публікаціям О.Лазаревського, слід вказати на деякі їх особливості. По-перше, всі вони мали тісний зв'язок із його науковими розвідками. Самі джерела (повністю або у витягах) вміщувалися ученим у додатках до статей, на окремі з них він у подальшому спирався у власних дослідженнях.
По-друге, якщо на початку своєї наукової кар'єри О.Лазаревський надавав пріоритетного значення документальним джерелам, то згодом належну пошану він склав і наративам, опублікувавши окремі найбільш значущі з-поміж тих, що стосувалися історії Лівобережної України, у другій половині XVII-XVIII ст.
По-третє, практично всі видання О.Лазаревського мають передмову або післямову, наукові коментарі й археографічні легенди. Водночас учений далеко не завжди подавав докладний палеографічний опис рукописів джерел, його видання не супроводжувалися допоміжними покажчиками.
По-четверте, у публікаціях відомого українського історика робляться спроби критики джерел (з'ясування обставин і причин появи, часу створення, імен авторів) із залученням елементів палеографічного і текстологічного аналізу. Стислі характеристики джерел свідчать про продуманість і певну глибину дослідницької методики, намагання вченого не йти шляхом спрощення, а враховувати історичні реалії, які й спричинили появу відповідних джерел. Однак такі узагальнення в археографічному оформленні джерельних публікацій, здійснених О.Лазаревським, не завжди систематичні і зважені, іноді певною мірою спорадичні.
По-п'яте, редакторська техніка О.Лазаревського базувалася на точному і повному відтворенні тексту джерела в публікації, без будь-яких змін і скорочень, зі збереженням орфографії та пунктуації. Однак через те, що більшість його археографічних публікацій з'явилася на сторінках губернської періодики і зовсім не у центральних наукових видавництвах, які не мали відповідного досвіду роботи з науковими текстами, вони не позбавлені окремих хронологічних і змістових помилок. До того ж насправді іноді доволі значний обсяг джерел, які намагався опублікувати О.Лазаревський, змушував його вдаватися до скорочень друкованих текстів. Здійсненню задумів історика заважала певна непослідовність і відсутність системності в археографічній роботі. Розпорошуючи свій, безумовно, значний потенціал на окремі незначні публікації, вчений не встиг завершити розпочату справу з видання деяких найбільш об'ємних і цінних у науковому відношенні джерел (наприклад, Генерального слідства про маєтності або «Щоденника» Я.Марковича). Однак самі принципи публікації, яких намагався дотримуватися О.Лазаревський, заслуговують на повагу і повинні розглядатися як одне з важливих досягнень його едиційної методики.
Загалом у галузі археографії історик керувався почуттям високої відповідальності за зміст своєї роботи. Своєю справді подвижницькою діяльністю він підготував наукове підґрунтя для багатьох поколінь майбутніх дослідників історії Лівобережної України другої половини ХУІІ-ХУІІІ ст. Здійснені ним археографічні публікації не втратили своєї наукової вартості й зараз. Вони не становлять єдиного завершеного комплексу, розпорошені по багатьох малотиражних губернських виданнях, але значення їх безперечне. Незважаючи на окремі суто наукові вади, ці публікації є величним