Здійснений аналіз основних наукових праць та археографічних публікацій О.Лазаревського дозволяє зробити певні висновки й узагальнення щодо особливостей його наукового стилю, специфіки методичного апарату й методологічних засад, на які він спирався, приналежності його до наукових напрямів, течій або шкіл в українській історіографії. Насамперед слід констатувати, що він був істо- риком-народником навіть не стільки у сенсі його політичних імперативів, а в розумінні ним рушійних сил і ходу історичного процесу. Для О.Лазаревського історія України була не історією держави, а історією народу, його найбільш широких верств. Таке сприйняття було своєрідною контраверсією (на час наукової діяльності історика воно ще домінувало) щодо державницької історіографії, яка лише почала формуватися в українській історичній науці на рубежі ХІХ-ХХ ст. у працях М.Грушевського, В.Липинського та інших учених. Водночас на таке сприйняття О.Лазаревським історичного процесу, безумовно, не могла не вплинути ідеологія народництва і народолюбства.

О.Лазаревський був типовим, можна навіть сказати, взірцевим представником позитивістської методологічної парадигми в українській історичній науці в її найкращих проявах і характерних рисах. Це проявилося, перш за все, у пієтетному ставленні до джерел, ретельному їх відборі й систематизації, широкому порівнянні джерельної інформації, застосуванні головних прийомів і методів зовнішньої та внутрішньої критики джерел (так би мовити, «з позицій здорового глузду») без використання відповідної термінології і навіть спеціального занурення в теоретико-методологічні сентенції. Не випадково «строгий документалізм» виокремлюється як невід'ємна ознака всього наукового доробку О.Лазаревського у працях його біографів, критиків і аналітиків. Такого ж ретельного ставлення до джерел вимагав і сам учений у власних рецензіях та критичних оглядах на праці інших істориків-сучасників. Одним із головних завдань будь- якого історика він вважав широке введення до наукового обігу нових архівних джерел, їх публікацію й аналіз, що, власне, і практикував у своїй повсякденній діяльності. Цілком вписувалися в позитивістський підхід О.Лазаревського й усі його тематичні уподобання: опрацювання на джерелознавчому рівні історії адміністрації та системи управління, вивчення витоків і напрямів формування великого приватного землеволодіння в Україні, опрацювання перебігу освоєння й колонізації Лівобережжя, заснування тут окремих сіл, міст та містечок, історії окремих суспільних верств тощо. Близькими для нього були прикладні проблеми генеалогії, історичної бібліографії, сфрагістики та окремих інших спеціальних історичних дисциплін, більшість з яких остаточно утвердили свій науковий статус саме за часів позитивізму як методологічної домінанти. Цікавив О.Лазаревського і науковий доробок його попередників, що було з його боку природним прагненням вписати власну діяльність у рамки вже започаткованої до нього історіографічної традиції. Загалом він був глибоко органічною для історичної науки ХІХ - початку ХХ ст. особистістю і водночас знаковою постаттю вітчизняної історіографії, оскільки будь-який інший підхід на той час був практично неможливий, тим більше в рамках вивчення майже не торованої ще на той момент соціально-економічної історії Гетьманщини.

За стилем історієписання О.Лазаревський був радше істориком-системати- ком з яскраво вираженим нахилом і потягом до евристичної роботи в архівах, археографічно-едиційної діяльності, з намаганням нагромаджувати широку джерельну базу з досліджуваної проблеми і спробами її впорядкування та систематизації. Водночас він доволі рідко робив у своїх працях широкі узагальнення й синтетичні висновки, ніби залишаючи це право й обов'язок майбутнім читачам і дослідникам його наукового доробку.

О.Лазаревський протягом свого життя ніколи не працював у науково- дослідних і навчальних установах (професійна діяльність історика була переважно пов'язана з роботою у судових установах, де він дослужився до члена Київської судової палати). Тому його доволі складно вписати до певної наукової течії, напряму, чи, тим більше, наукової школи. Через це він не створив і власної наукової школи. Однак, безумовно, О.Лазаревського можна вважати засновником і своєрідним ідейним натхненником окремого напряму в історіографії з вивчення соціально-економічної історії України другої половини XVII-XVIII ст. І в цьому сенсі певною мірою продовжувачами його справи можна вважати Д.Багалія, І.Лучицького, В.Мякотіна, М.Василенка, В.Модзалевського, Л.Па- далку, О.Ханенка та інших істориків кінця ХІХ - початку ХХ ст. Під суттєвим впливом О.Лазаревського сформувався й отримав подальший розвиток чернігівський гурток істориків із кола провідних діячів губернської вченої комісії (А.Верзилов, Г.Милорадович, М.Константинович, П.Дорошенко, П.Доб- ровольський). Загалом Олександр Матвійович Лазаревський завдяки своїй звитяжній і багато в чому новаторській діяльності залишив по собі не лише значну наукову спадщину, а й помітний резонанс у наукових колах, що й дозволяє відносити його до числа найбільш знакових постатей української історіографії.

1 Грушевський М. Пам'яти Олександра Лазаревського // Записки Наукового товариства імені Шевченка (далі - ЗНТШ). - 1902. - Т.47. - Кн.3. - С.1.

2 Див., напр.: ВА. [Антонович В.Б.]. Рец. на кн.: Сулимовский архив. Фамильные акты Сулим, Скоруп и Войцеховичей. - К., 1884 // Киевская старина (далі - КС). - 1884. - Кн.10. - С.332-336; Багалей Д.И. Новый историк Малороссии / Рец. на кн.: Лазаревский А.М. Описание Старой Малороссии. Полк Стародубский. - К., 1888. - Т. 1 // Отчёт о 32-м присуждении наград графа Уварова. - Санкт-Петербург, 1889; Грушевський М. Рец. на кн.: Лазаревский А.М. Малороссийские посполитые крестьяне (1648-1783 гг.). Историко-юридический очерк: 2-е изд. - К., 1908 // ЗНТШ. - 1908. - Т.84. - Кн. 4. - С.225; Лучицкий И. Рец.