Він пов'язаний із балансуванням багато в чому протилежних інтересів акціонерів банку та його клієнтів. Перші зацікавлені в максимізації прибутку на вкладений у банк капітал, який одержують у формі дивідендів, тому вимагають від керівництва банку збільшення частки дохідних активів та зниження процентних ставок за депозитами. Клієнти банку, своєю чергою, хотіли б одержувати вищий дохід на кошти, розміщені на поточних, депозитних та інших рахунках у банку, а позичати кошти на різні строки під якомога нижчий процент. Керівництво банку, з одного боку, повинне забезпечити акціонерам прийнятний рівень дивідендів, що співвідноситься із доходами на капітал, вкладений в інші кредитно-фінансові установи, та із середнім доходом, який одержують акціонери підприємств інших видів діяльності. Якщо це завдання не буде вирішене, то можливий відплив акціонерного капіталу з певної фінансової установи. З іншого боку, основний прибуток у різних формах — й у вигляді процентного доходу, й у вигляді комісійного доходу — банки одержують від операцій з клієнтами, а не від раціонального розміщення власних коштів, частка яких у пасивах банку незначна. Тому необхідно запропонувати клієнтам конкурентоспроможні процентні ставки на депозити і комісійні тарифи. Крім того, необхідно враховувати, що кожен вкладник є потенційним позичальником, а позичальник — вкладником. Тому банк має бути спроможним задовольнити потреби клієнтів у кредитних коштах. Нездатність або небажання банку задовольнити ці потреби призводить до відпливу клієнтури і, як наслідок, до скорочення пасивів банку, які можуть бути джерелом активів, що дають прибуток. Проте найбільш ліквідні активи або взагалі не дають доходу, або дають незначний. Прибуткові активи, як правило, мають низьку ліквідність.
Таким чином, основне протиріччя, яке має бути розв'язане в процесі управління активами й пасивами банку, — це протиріччя між прибутковістю та ліквідністю.
Звідси основним завданням управління активами і пасивами банку є забезпечення такої їхньої структури, яка дає змогу одержувати прибуток, не виходячи за межі ліквідності.
Під управлінням активами розуміють шляхи, методи й порядок розміщення залучених банком коштів з метою забезпечення рентабельної роботи банку та підтримання його ліквідності.
Залежно від стратегічних завдань банку та обраного ним кола клієнтури керівництво банку визначає оптимальну для нього структуру активів і пасивів. Процесу управління активами і пасивами передує упорядкування стратегічного плану банку, в якому визначаються основні сектори фінансового ринку, де буде працювати банк, а також основні показники його діяльності у планованому періоді. Стратегія банку визначається його акціонерами. На її основі будується фінансова модель банку, тобто оптимальний для досягнення стратегічних цілей плановий баланс, який затверджується Правлінням банку. При організації управління активами і пасивами їхня структура приводиться у відповідність до запланованої.
Для здійснення управління активами і пасивами та впровадження методик управління в банку створюється спеціальний орган — Комітет з питань управління активами і пасивами (КУАП). Його завданнями є розробка методик та регламентів, що реалізують функцію управління активами і пасивами, а також здійснення моніторингу і контролю за реалізацією зазначеної функції. До складу Комітету, як правило, входять керівники структурних підрозділів банку, безпосередньо відповідальні за проведення активних і пасивних операцій: начальник кредитного управління, начальник управління цінних паперів, начальник управління дилінгу, скарбник або начальник економічного управління, головний бухгалтер, керівники найбільших філій.
Комітет з питань управління активами і пасивами розробляє методики і регламенти, що стосуються управління ризиками, провадить моніторинг та аналіз ефективності роботи банку; встановлює процентні ставки на депозити і кредити; стежить за дотриманням нормативів, установлених НБУ; провадить аналіз короткострокових прогнозів за джерелами і напрямами використання коштів; розглядає та аналізує звітність про відповідність фактично встановлених процентних ставок, установлює ліміти на окремі види активів і стежить за їхнім дотриманням.
Управління банківськими ризиками
Управління банківськими ризиками складається з низки послідовних етапів, а саме:
1) якісного аналізу: на цьому етапі визначають сутність кожного з банківських ризиків, їхню структуру та виявляють чинники впливу;
2) кількісного аналізу: на цьому етапі обирають систему кількісних показників кожного з банківських ризиків та визначають методи їхньої оцінки;
3) способів зниження ризиків: на цьому етапі обирають той чи інший спосіб зниження банківських ризиків або їхню суперпозицію, що дасть змогу привести рівень ризику до прийнятного (допустимого);
4) прийняття рішень: це заключний етап управління банківськими ризиками, який передбачає прийняття відповідних фінансових рішень з урахуванням ризику.
Банківські ризики поділяють на три категорії:
1) фінансові;
2) функціональні;
3) інші відносно банку зовнішні ризики.
Фінансові ризики пов'язані з непередбаченими змінами в обсягах, прибутковості, вартості та структурі активів і пасивів.
Функціональні ризики мають відношення до процесу створення будь-якого банківського продукту чи послуги і з ними пов'язана діяльність кожного банку. Функціональні ризики виникають унаслідок неможливості своєчасно й у повному обсязі контролювати фінансово-господарську діяльність, збирати та аналізувати відповідну інформацію. Вони не менш небезпечні, аніж фінансові ризики, але їх важче ідентифікувати та визначити кількісно. Функціональні ризики призводять до фінансових втрат.
Наведемо характеристику основних видів фінансових банківських ризиків.
Кредитний ризик банку — це міра (ступінь) невизначеності щодо виникнення небажаних подій при здійсненні фінансових угод, суть яких полягає в тому, що контрагент банку не зможе виконати взятих на себе за угодою зобов'язань і при цьому не вдасться скористатися забезпеченням повернення позичених коштів.
Оперуючи поняттям кредитного ризику комерційного банку, потрібно розрізняти такі терміни:—
кредитний ризик щодо кредитної угоди — ймовірність того, що позичальник (боржник) не зможе виконати своїх зобов'язань перед банком щодо повернення боргу згідно з умовами договору (угоди) і при цьому банку не вдасться своєчасно і в повному обсязі скористатись забезпеченням позики для покриття можливих втрат;—
портфельний кредитний ризик — середньозважена величина ризиків щодо всіх угод кредитного портфеля, де вагами виступають частки сум угод у загальній сумі кредитного портфеля.
Необхідно зазначити, що з кредитним ризиком пов'язані не лише кредитні операції комерційного банку, а й інвестиційні (формування портфеля цінних паперів), гарантійні послуги, операції з деривативами, а також послуги кредитного характеру (лізинг, факторинг тощо).
Кількісний аналіз кредитного ризику банку здійснюється з використанням методу фінансових коефіцієнтів, статистичних та експертних методів.
Метод фінансових коефіцієнтів полягає у розрахунку відносних показників, які характеризують підприємство з погляду на стан його ліквідності, рентабельності та фінансової стійкості, та порівнянні їх з нормативними (критеріальними) значеннями. Водночас при наявності переваг цей метод має певні недоліки. Зокрема, не завжди можна зробити однозначний висновок про те, наскільки кредитоспроможним є позичальник, оскільки значення одних його коефіцієнтів відповідають нормативним, а значення інших — ні.
Однак, використання згаданих моделей у вітчизняній банківській практиці є необґрунтованим, тому варто побудувати аналогічні класифікаційні моделі, які відповідатимуть реаліям вітчизняної економіки.
За останні роки набули поширення ще дві категорії моделей оцінки кредитного ризику. Перша категорія — структурні моделі (structural models), що ґрунтуються на дослідженнях Р. Мертона. Кредиторська заборгованість і капітал у рамках цього підходу розглядаються як вимоги, що можуть бути звернені на вартість фірми. При цьому для визначення справедливої ціни застосовують теорію ціноутворення опціонів. Друга категорія моделей — моделі скорочених форм (reduced form models) — широко використовується у фінансовій інженерії.
Серед статистичних методів оцінок кредитного ризику доцільно виокремити метод дискримінантного аналізу, який дає змогу розбивати позичальників на класи. Зокрема, за допомогою цього методу можна побудувати класифікаційні моделі для прогнозування результатів кредитної угоди (виконає позичальник умови чи ні). У міжнародній банківській практиці найбільш відомими з таких моделей є Z-модель Альтмана, модель Фулмера, які використовуються для прогнозування банкрутства підприємства, і модель нагляду за кредитами Чессера.
Статистичні методи оцінки кредитного ризику потребують наявності значного масиву даних, яких може просто не бути. Тому через нестачу чи відсутність інформації здебільшого доводиться застосовувати експертні методи.
Суть експертних методів полягає в обробці суджень досвідчених фахівців банківської справи щодо ймовірності виникнення різних значень збитків або тієї чи іншої несприятливої (небажаної) події в процесі банківської діяльності. Одним із наочних прикладів оцінки кредитного ризику експертними методами є рейтингові методи оцінки кредитоспроможності позичальника, які є досить поширеними у вітчизняній банківській практиці.
Сукупний кредитний ризик банку може бути обчислений за формулою:
де l — сподівана (середня) величина втрат за кредитним портфелем; ka — поправочний коефіцієнт (квантіль), що показує положення значення випадкової величини (симетрично в обох хвостах розподілу) відносно середнього, вираженого в кількості середньоквадратичних відхилень; ? — коефіцієнт кореляції ймовірностей дефолту і-го та у-го позичальника.
Що стосується методів зниження кредитного ризику банку, то їх можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні.
Зовнішні методи зниження кредитного ризику свідчать про те, що банк прагне до перерозподілу ризику шляхом перекладання частини ризику на інші суб'єкті та/чи об'єкти.
Найпоширенішими зовнішніми методами зниження кредитного ризику комерційного банку є застава, гарантія (порука) та страхування, суть яких детально розглянуто у темі 12.
Суть внутрішніх методів зниження кредитного ризику банку полягає в самострахуванні банком можливих втрат.
Основними внутрішніми методами зниження кредитного ризику є лімітування, диверсифікація та створення резервів.
Лімітування — це встановлення ліміту, тобто граничних сум здійснюваних кредитних операцій. За приклад можна навести нормативи кредитного ризику, що встановлені Національним банком України для банків: максимальний