Сьогодні можна побачити приклади системи, яку можна порівняти з тессере. У Франкфурті-на-Майні з 1866 р. — у часи, коли в Німеччині існувало багато різновидів монет, — сумки з грошима циркулювали від одного банку до іншого і містили марку, на якій були зазначені кількість грошей, вага монет, назва банку та ім'я працівника, який перевірив монети. Той факт, що загальна сума ніколи не наводилась на римських тессере, залишається загадкою.

Депозити

За часів Плавта та Теренція (кінець Ш та початок П ст. до н. е.) аргентарії стали обмінювачами грошей — банкірами. Ці два визначні автори у своїх комедіях часто згадують про банківські депозити. З П ст. н. е., наскільки можна бачити у Дігесті (головне джерело документів, крім Плавта та Теренція, про банківські операції), нуммуларії приймали гроші на депозити та використовували їх у банківських операціях.

Банкіри також спостерігали за запечатаними депозитами та контрактами — фінансовими операціями, які юристи називали регулярними депозитами (deposita regularia). Як правило, вкладник віддавав свої гроші банкіру, не кладучи їх у запечатану сумку, оскільки метою вкладника було забрати свої гроші, не обов'язково такими самими монетами, які він поклав на депозит. Юристи використовують для цього термін "нестандартний депозит" (deposition irregulare), оскільки банкір міг використовувати гроші для своїх власних потреб і загалом йому дозволялося це робити. Гроші, довірені аргентарію чи нуммуларію, могли використовуватись як:

1) спеціальний депозит (в цьому випадку банкір виступав лише у ролі посередника або брокера);

2) обіговий фонд (депозитор був партнером банкіра);

3) інвестиційний депозит (за яким депозитору сплачувався відсоток);

4) платіжні депозити (з відсотками чи без них).

У трьох перших випадках завжди сплачувався відсоток. Відповідно до класичного римського законодавства депозити, за якими сплачувався відсоток, не називалися депозитами, а класифікувались як мутуум (mutuum), тобто позика. Отже, для такого типу депозиту Плавт використовує дієслово кредере (credere) замість депонере (deponere). Під впливом еллінського законодавства римські посткласичні правові документи з III по VI ст. н. е. почали розглядати нестандартний депозит як депозитний контракт, оскільки, особливо під час економічної кризи III ст., він почав переважати над формальними позиковими контрактами у способі надання грошей. Фактично, коли позика мала бути сплаченою у фіксований термін у майбутньому, депозит міг бути повернений за вимогою. В періоди надзвичайної девальвації валют, зокрема в другій половині III ст., надаючи позику у формі депозиту, його можна було вилучити в будь-який термін, якщо існувала ймовірність того, що девальвація зменшить вартість депозитованної суми.

Клієнт розміщував гроші у банкіра, якщо прагнув використовувати їх сам (одним чи кількома платежами) або здійснювати платежі на користь третіх осіб. У другому випадку можливі кілька варіантів. Наприклад, депозитор чи його представник разом із кредитором пішли до банкіра, щоб той зробив платіж у присутності обох сторін за усного наказу депозитора. Іншою можливістю було здійснення платежу на користь кредитора за відсутності депозитора, який до цього дав банкіру усний чи письмовий наказ про здійснення платежу. Бенефіціар буде проінформований банкіром чи депозитором, що на його ім'я у банку є переказ і він може піти і отримати його. Так, Сципіон Еміліан надав аргентарію усний чи письмовий дозвіл виплатити кожному з його дядьків — Тіберію Семпронію Граху та П. Корнелію Сципіону — у зазначений термін 25 талантів, що становило половину приданого Його тітки. Ці два сенатори, напевно, були знайомі банкіру, оскільки, коли вони з'явилися до банку в зазначений термін, він виплатив їм обумовлену суму. Сципіону Еміліану банкір видав дві квитанції.

Латинські банки використовували переважно письмові платіжні доручення. Але до IV ст. н. е., коли римська економіка переживала часи процвітання, платежі здійснювалися більше форо ель де менса скриптура (foro el de mensa scriptura), що означає "через банк", ніж екс арка до мок дель циста (ex area domoque vel cista) — "в якомусь приміщенні", тримаючи гроші за пазухою чи в гаманці. В IV ст. н. е. платежі завжди відбувалися вдома в однієї із сторін, без втручання банкіра, оскільки внаслідок кризи банки повністю припинили своє існування в середині III ст. Чеки були ще невідомі, хоча, напевно, можна було робити жиротрансфери між рахунками клієнтів в одному банку. Щодо грецького світу, то у латинських джерелах немає чіткої інформації з цього приводу. З іншого боку, компенсації між банками одного міста чи різних міст не відбувалися. Проте це не означало, що банкір одного міста не співпрацював з іншими банкірами та не вступав у інші фінансові відносини. Ті, кому були потрібні гроші, могли взяти позику у своїх колег.

Коли банкір здійснював серію операцій, для клієнта відкривався рахунок на управління депозитом. Він був відомий як раціо (ratio), чи ратинкул (ratiuncula). Раціо не описував докладно всі операції клієнта з банком, але вказував на ті, що стосувалися аргентана (argentana), що означало банк з правового погляду. Запечатані депозити, дозволи, застави та участь у справах банку не фігурували в офіційних рахунках і вважалися екстра раціон (extra rationem). В добу Августа юрист Лабео дав визначення раціо та перелічив такі операції: ультра цітро даре (ultra citro dare), аксіпере (accipere), кредере (credere), облігаре (obligare), солъвере суі каса (solvere sui causa), що відповідно означає платежі, отримання готівки, позики, зобов'язання та розписки. Зобов'язання стосувалася платежів, які мали правовий характер і передбачали певні зобов'язання. Отже, касові операції та кредитні включалися в раціо. Зазначене вище показує першу важливу відмінність між банківською справою у грецькому та латинському світі. В латинському світі закон, і насамперед римські юристи, були дуже зацікавлені у банківській діяльності, чого не було в еллінському світі.

Баланс рахунків не встановлювався у регулярних проміжках часу. Клієнти не отримували постійної інформації про стан рахунків банку, що ми маємо сьогодні. Якщо клієнт бажав знати баланс свого рахунку, він, безумовно, міг отримати виписку про всі здійснені платежі та депозити чи отримати такий баланс для себе від банкіра. Останній включатиме, з одного боку, загальні дебіторські надходження за головною книгою, а з другого — всі кредитні, щоб можна було підрахувати різницю, чи реліквум (reliquum).

Баланс клієнта, як правило, був позитивним, проте міг бути й негативним, про що банкір і клієнт добре знали. У разі судової процедури між клієнтом і банкіром з приводу суми операції банкір повинен був надати рахунки всіх сум депо-зитованих та вилучених з балансу в раціо. Банкір не міг вимагати від клієнта сплатити більше, ніж за балансом. Це зобов'язання стосувалося тільки банкірів, і не могло бути застосовано до операцій двох інших сторін поза офіційним списком (екстра раціон). Від банкіра не вимагалося розраховуватися за рахунком, який мав позитивний баланс, доки той був відкритим, але коли клієнт хотів закрити рахунок, то міг вилучити кошти чи сплатити банкіру, якщо рахунок мав негативний баланс. Юрист Сцевола (II ст. н. е.) наводить приклад, коли банкір був дебітором. Останній визнав борг на користь свого клієнта на суму 386 денаріїв, які були на рахунку "екс контрактіс плуріміс" ("ex contractis plurimis"), з додаванням виплати відсотків. Банкір також повернув кількість золотих монет, депозитованих на "тацит" ("tacita"). Більш того, кожен письмовий наказ клієнта в руках банку був вичерпаний та анульований. Джерела з цього приводу свідчать, що за депозитними рахунками іноді сплачувалися відсотки, і гроші можна було довірити банку тацит, що було секретом і не відображалося на рахунках, можливо, у формі запечатаних депозитів, які могли бути гарантією, а для поточних операцій встановлювався термін. Операції, які не закінчилися до терміну закриття рахунку, вилучалися з нього, а платежі здійснювалися у разі потреби із залишку.

Численні досліджені тексти виявляють, що за деякими депозитами відсоток сплачувався, а за деякими ні. Відповідно до Плавта банкіри тримали гроші за відсотки. Платіжні депозити на противагу інвестиційним, не передбачали сплати відсотка, проте бачимо, що рахунки, покриті раціо, фактично передбачали сплату відсотка. Це підтверджує те, що порядок банківських операцій