Кредит

Як і грецькі попередники, аргентарії з кінця III ст. до н. е. і нуммуларії з II ст. н. є, надавали позики своїм клієнтам у різноманітних формах. Першою та найбільш поширеною формою кредиту, яка збереглася й до наших днів, було надання позики під певне заставне забезпечення на умовах платності (за відсотки). Про це свідчать численні письмові джерела, в яких зазначалося, що стягувався відсоток, проте не вказувався його розмір. Відомо лише, що Юстиніан для підприємців і банкірів встановлював максимальний відсоток — 8 %. Позики надавалися під заставу, однак не існує відомостей про заставні чи державні кредити, а також про морські.

З кінця II ст. до н. є, аргентарії та коактор аргентарії почали відігравати важливу роль в аукціонному продажу товарів громадянам. З цього погляду аргентаріїв можна було чітко відрізнити від грецьких трапезитів. У латинському світі ті, хто хотів займатися аукціонною торгівлею, мали залучити принаймні двох працівників: аукціоніста (преко, ргаесо), який презентував виставлені на продаж об'єкти, називав ціну та оголошував продаж, та аргентарія, який оголошував про продаж, організовував його, оголошував імена продавців і покупців, список товарів, їх ціну та дату продажу. Аукціонна торгівля відбувалася в атрія аукціонаріа (atria auctionaria, кімната для продажу), яку влада міста надавала в оренду аргентаріям. Коли йшлося про продаж продовольства, то це відбувалося на ринках чи у портах. Аргентарій мав сплатити продавцю за товар у перших числах наступного місяця. У свою чергу, покупець міг сплатити банкіру під час аукціону або (що траплялося частіше) взяти у аргентарія кредит. Саме тут банкір мав відігравати значну роль з економічного погляду. Продавець, безперечно, вимагатиме негайної сплати, тоді як покупець, іноді не маючи змоги сплатити відразу, прагнув відкласти частину або всю сплату за своє придбання. Завдяки втручанню аргентарія фінансові труднощі аукціону можна було вирішити досить просто.

Головним джерелом інформації про таку функцію аргентарія були дошки, відкриті в 1875 р. у Помпеї: 143 триптихи та дюжина диптихів на деревині знайдено в будинку коактор аргентарія Л. Касілія Юкундуса. Вони містять документи, укладені в двох копіях: одна — з цифрами з внутрішньої сторони (скриптуpa внутрішня, scriptura interior), яка була запечатана; а друга — з цифрами на зовнішній стороні (скриптура зовнішня, scriptura exterior), яка містила імена свідків.

Текст був написаний від першої чи третьої особи і підтверджував здійснення особою платежу торгівельної операції на користь банкіра Л. Касілія Юкундуса. Тут є два приклади: "Стосовно суми 2185 сестерціїв, яку було офіційно сплачено наступної іди липня Л. Касілію Юкундусу за продаж на аукціоні С. Юліем Онесімусом деревини, останній заявляє, що він, сплативши комісію, отримав обумовлену суму в монетах від М. Фабія Агатінуса на рахунок Л. Касілія Юкундуса. Укладено в Помпеї 6 дня іди травня за наглядом М. Асілія Авіоли та М. Асінія Марселіни" (П'ята дошка, Скриптура зовиішня, 10 травня, 54 р. н. е.); та "Укладено у Помпеї за спостереженням Неро Сезара та Л. Кесія Мітіаліса 10 дня перших чисел січня. Я, Секстус Помпей Аксіокус, заявляю від імені Туллії Лампіріс, що вона отримала від Л. Касілія Юкундуса 8562 сестерція за аукціонний продаж, який вона здійснила, відповідно до документів" (23 грудня 57 р. н. е.).

Як бачимо, перший приклад містить більше інформації, ніж другий. Він стосується продажу на аукціоні деревини. Покупець, ім'я якого не зазначається, використовує стипула-ти () (у необхідній для цього формі) для сплати продавцю загальної суми придбаних товарів шостого дня наступного травня. Банкір надав йому кредит на два місяці та п'ять днів. Другий документ не вказує точного предмета аукціону і не зазначає рахунка надання цього кредиту. В обох випадках аргентарій утримував комісію від ціни продажу — мерки (тегсеs). Продавець попросив аргентарія організувати продаж і за це надав йому комісію. Вона становила, можливо, 2 %. Ця цифра фігурує і на деяких інших дошках.

Тому другою формою кредиту можна вважати оплату банкіром товарів, придбаних покупцем на аукціоні, за умови повернення цього боргу через певний проміжок часу та утримання у вигляді плати за такий короткостроковий кредит комісійних — визначеного відсотка від вартості угоди.

Ціни продажу, зазначені на дошках Помпеї, коливаються від 342 до 38 079 сестерціїв, що в середньому становить 7300 сестерціїв (медіана дорівнює 4060). Предметами продажу, як правило, були раби, деревина, мули та тканина. Інші джерела свідчать, що продавалися також нерухомість (будинки, земельні ділянки, поля, оазиси тощо), худоба, меблі, сільськогосподарські продукти та свіжа риба. Кредит аргентаріїв під час аукціону мав короткостроковий характер. Відповідно до дощок Юкундуса термін варіював від 60 днів до 10 місяців і був завжди меншим ніж рік. Але з III ст. н. е. аргентарії брали менш активну участь в аукціонах. Протягом другої половини III ст. н. е. вони навіть на деякий час зникли. Проте кількість нуммуларіїв, які не мали справи з втратою розписок, залишилася незмінною.

Третьою формою кредиту, що надавалася римськими банкірами, аргентаріями, а з III ст. н. е. і нуммуларіями, був рецептум аргентаріїв (receptum argentarii). Такий кредит могли надавати лише банкіри гільдії. Рецептум становив собою зобов'язання банкіра (гесі реге) за вимогою сплатити борг, який був винен за контрактом його клієнт третій особі. Це безпосередньо пов'язувало банкіра і третю особу. Юридично згода клієнта була не потрібна. Він міг і не бути присутнім, а банкір міг його не запрошувати. Однак на практиці банкіри ніколи не здійснювали такі платежі без чіткої вимоги клієнта. Необхідна сума вносилася на депозитний рахунок клієнта і була об'єктом виплати. Завдяки використанню рецептум клієнт банку міг сплатити борг без вилучення грошей з банку і своєї присутності під час платежу. Для кредитора рецептум являв гарантію, оскільки банкір повинен був сплатити її на вимогу, навіть якщо клієнт заборонив банкіру це робити. Як наслідок клієнт завдяки рецептуму міг взяти у позику за посередництвом банкіра у третьої сторони більше грошей, щоб сплатити у зазначений термін інші отримані позики. У випадку, якщо активи клієнта були недостатніми, банкір мав здійснити платіж і записати це у пасив рахунку клієнта. Рецептум аргентаріїв, однак, втратив популярність у IV ст.

Імператор Юстиніан замінив їх на констітум. дебіті альсні (constitum debit і аїіспі), дією, коли особа мала сплачувати третій особі борг за вимогою. Відмінність між рецептум та констітум полягала у тому, що перший зобов'язував банкіра погашати неіснуючий борг — фіктивне зобов'язання. В епоху Юстиніана це вважали абсурдом, який був несумісним з законодавчою доктриною того часу, оскільки констітут (constitut) мав існувати при існуючому борзі (Кодекс Юстиніана, 4,18, 2,1).

Отже, грецькі банкіри відкрили доступ до споживчого кредиту, але це не стосувалося аргентаріїв; кредити, які вони надавали під час аукціонного продажу, були фактично кредитами сільського господарства або торгівлі. Як результат, вони були формою виробничого кредиту, і з економічного погляду набули набагато більшого значення, ніж кредити трапезитів.

Крім трьох основних типів банківських операцій, наведених вище, римські банкіри надавали своїм клієнтам інші послуги. Укладання контрактів засвідчувалося свідками (traces), чого не було в еллінському світі. Останні розпоряджалися спадщиною своїх клієнтів і були посередниками між своїми клієнтами, яким були потрібні гроші, та потенційними кредиторами. Часто керуючі грошима (банкіри) відігравали роль свідків, про що свідчать папіруси Равенни. У Візантійську епоху в латинському світі, як і в грецькому, певні банкіри займалися торгівлею срібними предметами та діамантами. Застава, що надавалася банкірам як гарантія за позики, як правило, становила собою коштовні предмети, які можна було швидко продати. Вони також купували ювелірні вироби з метою їх перепродажу. Одночасне виконання двох операцій отримало поширення пізніше у Палестині та у середні віки — в Парижі, Барселоні та Лондоні. В цих містах ювеліри брали участь у різноманітних банківських операціях і відіграли важливу роль в еволюції сучасної банківської справи.

Залишається визначити клієнтуру банків латинського світу та проаналізувати, які соціальні класи користувалися послугами, що надавали ці заклади. Незважаючи на існування дощок в Помпеї, є небагато даних про клієнтуру банків в Римі, Італії та імперії. Відомо, що Сципіон Еміліан був клієнтом римського банку II ст. до н. е., періоду, коли банки мали більшу популярність, ніж у майбутньому, про що йтиметься нижче. Один зі святих, Іпполіт, писав, що у 188 р. н. е. в Римі клієнтура банку Галлістуса складалася з вдів і християн, які вкладали сюди свої гроші, та євреїв, які брали їх у позику. Щодо клієнтів банку Л. Касілія