Система Бельгії, де обмеження на структуру банківських активів припинили доступ до кредитних ресурсів приватних осіб, так само сприяла тому, що державні кредитні установи в консолідації з КЖЕР зайняли провідні позиції в залученні депозитів. Зросла роль Кредитного комуналу. З 1947 р. Кредитний комунал розпочав систематично проводити політику залучення короткострокових депозитів у формі ощадних сертифікатів, що видавалися за принципом "крану", та використання ощадних банківських книжок. З 1950 по 1965 р. вартість емітованих сертифікатів зросла з 2,7 млрд до 50 млрд франків, а ощадних книжок — з 0,4 млрд до 8 млрд франків. Ці показники зростання значно перевищують показники інших кредитних установ, зокрема КЖЕР. їх депозити збільшилися з 1945 по 1965 р. у п'ять раз, а аналогічний показник обсягів депозитів Кредитного комуналу становив 20.

Концентрація в банківській системі

Навіть у тих країнах, де банківська система була консолідована протягом багатьох років, тенденція до ще більшої концентрації після Другої світової війни тривала і набула свого розвитку в 60-х роках XX ст. Банківська революція 40-х років демонструє значне поширення цього явища, хоча і в зміненому вигляді. В багатьох випадках концентрація відбувалася шляхом збільшення мережі банківських підрозділів, якщо не була заборонена чинним законодавством. Швидке зростання особистих доходів у період економічної експансії протягом двох десятиліть після війни надало нові моясливості для кредитних установ, а також породили жваву конкуренцію за контроль над ними.

В той час як банківська система Британії вже відчула передчасну концентрацію до 1914 p., вона досягла нового рівня в 1968 р. після злиття двох банків "Великої п'ятірки" — Національного і Провінційного банку та Лондонського і Вест-мінстерського банку. Новий Національний Вестмінстерський банк став другим за розміром банком Британії та сьомим у світі. Наступне злиття "Барклайс банку" з Банком Ллойда було попереджено урядом, оскільки нова установа контролювала б 45 % банківського ринку Британії. Після цього Банк Мартіна, який був ініціатором злиття, був поглинутий "Барклайс банком".

У Франції депозитним банкам було заборонено розширювати мережу аж до 1966 р. З 1946 по 1976 р. їх кількість зменшилась з 340 до 192, тоді як місцевих банків у той самий період — з 214 до 63. У 1966 р. після злиття двох націоналізованих банків — "Комптуар насьйональ д'ескомпте де Парі" та Національного банку торгівлі та індустрії було створено Паризький національний банк (Banque Nationale de Paris). Лібералізація банківського законодавства, проведена міністром фінансів Мішелем Дебре в 1966—1967 pp., привела до розділу депозитних та комерційних банків та породила жорстку боротьбу між комерційними банками за контроль над депозитними установами. В боротьбі за межами четвірки брали участь "Парібас" та "Суецька група". Предметом суперечок був контроль над "Кредит дю норд" (Credit du Nord) (Кредитом Півночі) та "Кредит індустріель е комерсі-аль" (Credit Industriel et Commercial). Нарешті, "Парібас" прискорив злиття "Кредит дю Норд" та "Банк де л'юніон Па-рісьєн" (Банку Паризького союзу) у депозитний банк з мережею в 600 філій. "Суецька група" отримала "Кредит індустріель е комерсіаль", який добре влаштувався в Паризькому регіоні та мав пристойну інфраструктуру провінційних кореспондентів.

З часів війни банки Бельгії проводили політику експансії через збільшення кількості філій. Так, фламандський Кредит-банк, який мав у 1945 р. 191 філію, збільшив цей показник до 441 у 1965 р. Відтепер експансія тривала поза межами

Фламандського регіону. В 1984 р. Кредитбанк мав 759 філій по всій Бельгії. Консолідація банківської системи Бельгії відбувалася в два особливих етапи.

Перший етап датується 1966 p., коли відбулося злиття "Сосьєте женераль де Бельжік" та його філії "Банк д'анверс" (Banque d'Anvers) з "Сосьєте Бельж де банк" (Societe Beige de Banque). заснованим у 1931 p. групою Солвея. Новий банк був названий "Сосьєте женераль де банк" (Societe Generate de Banque), а в 1985 p. його назва скоротилася до "Женераль де банк". Мережа його філій зросла з 350 у 1945 р. до 738 після злиття з більш як 11 тис. агентів.

Другий етап тривав у 1974 p., коли об'єдналися Банк Брюсселя та Банк Ламберта (Banque Lambert) — відповідно другий та четвертий за розмірами банки країни. У Нідерландах, де банки розвивали тісні стосунки зі зростаючими багатонаціональними та страховими компаніями, в цей період відбулося злиття Банків Амстердама та Роттердама, в результаті чого з'явився "Амро банк".

Конкурентна та потужна природа руху в напрямі консолідації в даному випадку продемонстрована краще, ніж у Німеччині. Маючи бажання зруйнувати монополію в економіці Німеччини, союзники вирішили розбалансувати банківську систему. Перші плани США передбачали розподіл комерційних та інвестиційних операцій. Після непорозумінь з радянським урядом реформа банківської системи була впроваджена в 1947—1948 pp. в трьох західних окупаційних зонах. Універсальні, багатоцільові банки, яких у Німеччині було достатньо, змогли вижити, незважаючи на плани диверсифікації банківської діяльності. Однак три великі банки столиці, які залишилися в кінці війни, були розділені на низку регіональних банків. Дойче банк було розділено на десять менших установ, Дрезднер банк — на одинадцять, а Комерцбанк — на дев'ять.

Такі заходи не поширювалися за межами окупаційних зон, оскільки потужність колишньої олігополістичної банківської системи виявилася надто великою. Хоча нацистський режим значно послабив комерційні банки, їх відродження після війни було швидким. У 1950 р. активи комерційних банків становили 38 % усіх банківських активів (у 1938 р. — 15 %). Після 1952 р. банки, утворені внаслідок розділу Дойче банку, Дрезднер банку та Комерцбанку, отримали дозвіл перегрупуватися в три регіональні банки. В 1956 р. було пом'якшено обмеження на консолідацію, а в 1958 р. — на створення філій. Ефект став очевидним відразу. В 1957 р. знову з'явилися Дойче банк та Дрезднер банк, а наступного року — Комерцбанк. У 1957 р. у Федеративній Республіці Німеччині налічувалось 13 359 кредитних установ чи 26 333 філії, включаючи представництва. Тільки великі банки та їх представництва у Берліні утримували 14 % всіх активів, в той час як майже 12 000 кредитних кооперативів і регіональних установ утримували 9 %. Упродовж наступних десятиліть консолідація мала подвійний характер: було зменшено кількість установ до 5355 у 1980 p., а кількість філій того ж року зросла до 44 666.

Інтернаціоналізація і створення ринку євродоларів

Відновлення системи багатосторонніх платежів, управління дефіцитом платіжних балансів країн Європи за допомогою США та налагодження платежів у межах Європи в повоєнний період потребували великих зусиль. Створення 16 квітня 1948 р. організації Європейського економічного співробітництва мало на меті розподілити допомогу Маршалла на цьому фоні. Підписання 19 вересня 1950 р. угоди про Європейський платіжний союз (ЄПС) створило механізм компенсацій між платіжними балансами країн-учасниць з метою відновлення конвертації європейських валют. Це було підтверджено системою валютних квотувань, у межах якої могли відбуватися багатосторонні компенсації. ЄПС створив можливості інтеграції для країн — учасниць Європейського економічного співробітництва, включаючи грошовий сектор.

ЄПС припинив свою діяльність у кінці 1958 p., коли відновлення внутрішньоєвропейського обміну стало стимулювати економічне зростання. ЄПС був замінений Європейською грошовою угодою, яка означала надання кредитів в іноземній валюті тим країнам, які мали труднощі з платежами.

Відновлення зовнішньої конвертованості валют більшості країн Європи супроводжувалося зменшенням доларового дефіциту, що до цього часу було основною характеристикою міжнародної торгівлі. Потік американських інвестицій до країн Європи та зростання іноземних витрат, пов'язаних з В'єтнамською війною в 60-х роках XX ст. призвели до нової напруги в грошовому секторі на міжнародному рівні. Для зменшення інфляційного тиску в економіці США Міжнародний валютний фонд впровадив нові механізми. Підтримка долара, однак, стала все більш і більш складним завданням для інших валют, в той час як спекуляції на міжнародному ринку золота ще більше послабили долар. До серпня 1971 р. золоті резерви США зменшилися до 10 % їх вартості в 1945 p., а 15 серпня президент Ніксон припинив обмін золота на долари. Після такого зламу в Бреттон-Вудській валютній системі провідні промислові країни провели дві успішні девальвації долара. Це поклало край Бреттон-Вудській системі та демо-нетизувало золото. Незважаючи на такі труднощі, долар залишався резервною валютою і при системі плаваючих валютних курсів, яка була створена для підтримки системи багатосторонніх платежів, що базувалася на ресурсах членів. Роль Міжнародного валютного фонду продовжувала зростати.

В той час як монетарна влада багатьох країн Європи проводила політику захисту міжнародної торгівлі та валютного курсу, з кінця війни їх банки активно розвивали свої відносини за кордоном. Ті установи, що вже мали міжнародну мережу,