Нові напрями розвитку банківської системи в Європі: банк Англії й виникнення центрального емісійного банку

Як було зазначено вище, виникнення приватних і центральних емісійних банків в основному визначалося фінансовою діяльністю ювелірів-банкірів Лондона. Це також пов'язано з розширенням меж державного кредиту. Для повної оцінки значення залежності між банківською системою та розвитком державного кредиту, що існувала в цей період в Англії, потрібно здійснити невеличкий історичний огляд державних фінансів країни.

Зростаюча роль Англії у світі в поєднанні з надзвичайно вишуканим способом життя Генріха VIII та слабкістю його наступника прискорювала жорстку кризу в державних фінансах, що також мало зв'язок зі зростаючим використанням державного кредиту. З 1544 по 1574 р. англійські монархи завжди зверталися за короткостроковими кредитами на грошовий ринок Антверпена, заручившись підтримкою спільноти купців Лондона, відомої під назвою "Компанія купців — шукачів пригод" (the Company of Merchants Adventurers), та Лондонської корпорації. Незважаючи на тверді гарантії та падіння відсоткової ставки, позики, отримані в Антверпені, були важким тягарем для скарбниці. Як наслідок, після вступу на престол Єлизавети І вона віддала наказ серові Томасу Грешему, агенту англійської корони в Антверпені, виплатити англійський борг якомога швидше. Грешем успішно виконав це завдання. Він проявив талант в управлінні боргом. Наприклад, використовуючи вигідний для корони обмінний курс, він мав змогу використовувати репатріацію прибутків англійських купців в Антверпені на користь королеви при погашенні боргу.

Сплата всього боргу Антверпенові відбулася у 1574 p., після чого англійська корона більше не шукала позик за кордоном. Єлизавета І вела політику зменшення кредитної підтримки до абсолютного мінімуму, однак не завжди успішно, оскільки її зовнішня політика потребувала значних фіскальних ресурсів. Звичайних феодальних зборів (данина, рента, мито тощо) та екстраординарних надходжень у формі податків, схвалених парламентом, не вистачало для задоволення поточних витрат. Для покриття цього дефіциту потрібно було продати значну частину королівського майна. Більш того, з цією метою на грошовому ринку Лондона на регулярній основі передбачалося збільшити національні короткострокові позики.

Ситуація у сфері державного кредиту ще більше погіршилася за часів правління наступників Єлизавети, Стюартів. Вишуканість життя двору стала загальним правилом, а на скарбницю з цією метою не витрачалося ані гроша. Дефіцит державного бюджету зростав величезними темпами. Здебільшого він покривався за рахунок короткострокових позик, що значно збільшувало обсяг поточного державного боргу. Граф Солсбері Роберт Сесіл, який був міністром фінансів, запропонував у 1610 р. програму загального налагодження державних фінансів: парламент як частина цієї програми мав отримати право стягувати королівський феодальний податок, а монарх натомість мав сплачувати значні щорічні платежі з

усіма притаманними цьому перевагами та недоліками. Проект зазнав невдачі.

Посилювалася напруженість у стосунках між королем і парламентом, тому стало майже неможливим отримати голоси для того, щоб одержати позику. Король мусив накласти додатковий тягар на феодальні надходження, збільшити обсяги королівських зборів та брати короткострокові позики. З 1604 р. митниця поклала стягування імпортного та експортного мита на синдикат добре відомих купців Лондона, які згодом стали брокерами короля. Податківці надавали королю кредити шляхом позик скарбниці, від якої отримували розписки, відомі як казначейські. Король здійснював платежі цими розписками, які в результаті стали чеками, що виставлялися на податківців. Сплата за ними відбувалася з поточних чи майбутніх надходжень.

Надання королем привілеїв, монополій, патентів чи ліцензій за гроші громадянам, як і продаж посад, було основним джерелом державних надходжень. До цього також можна додати надходження від продажу королівських земель. Нарешті, угоди про короткострокові позики укладалися з третіми особами, особливо зі знаттю та впливовими особами в суді. За кредитами зверталися також до податківців та іноземних купців у Лондоні. Часто підприємці (наприклад, лондонські виробники мила), які мали достатньо фінансових ресурсів для того, щоб надавати позики уряду, об'єднувалися в синдикати для надання монарху спільних позик, отримуючи натомість спеціальні привілеї. Лондонська корпорація частенько вдавалася до таких дій. Іноді вона надавала позики гільдіям чи магістратам, беручи при цьому кошти у простого населення. Крім податківців, великими кредиторами Стюартів виступали ювеліри Лондона. Вони приймали від купців та населення депозити, за якими платили за офіційним курсом, а монарху надавали позики за значно вищими відсотками.

Загалом описана система державних фінансів була за своєю природою досить примітивною. Як бачимо, для отримання кредиту монарх мав надавати монопольні привілеї на умовах, вигідних для казначейства, а це було неефективним. Він також був змушений сплачувати високі відсотки банкірам, набагато вищі за офіційні, і дозволяти податківцям укладати з ним нечесні угоди. З іншого боку, фінансисти корони були змушені включати високоризиковані премії; монарх міг завжди в односторонньому порядку заборонити будь-яку монополію. Щодо податківців, то іноді вони не витримували тягаря королівських боргів, а сплата протягом кількох років була неможлива.

Розпал у 1642 р. громадянської війни в Англії не поклав краю збільшенню обсягів державного кредиту. Фактично відбулося навпаки. Кредит продовжував зростати, за часів Олівера Кромвеля було відкрито новий доступ до нього. Карл II (1660—1685) потребував значних обсягів грошей у період Реставрації, але під час його правління ситуація в державних фінансах Англії дещо поліпшилася. У 1662 р. парламент та король уклали угоду, за якою перший брав на себе відповідальність за стягнення всіх державних надходжень, за що мав щороку сплачувати королю 1,2 млрд фунтів. Ці кошти парламент одержував від надходжень з митниці, системи непрямого оподаткування, запровадженої у 1647 p., яка була схожа на систему Нідерландів, а також від податку на власність, форми зборів за майно. Під час загальної кризи парламент завжди міг надавати короні додаткові гранти. Якою б не була роль цієї угоди в еволюції державних фінансів Англії, вона не призвела до здійснення повної реформи державних фінансів. Отож, стягнення мита та непрямих податків завжди покладалося парламентом на осіб, які пропонували на торгах найвищу ціну. Останні, через те що надавали великі позики, ставали урядовими банкірами. Більш того, уряд продовжував фінансувати державні витрати через зобов'язувальні листи, сплата яких асигнувалася податківцям, особливо тими, які стягували мито.

Крім того, у наданні позик владі дуже активними були ювеліри. їх діяльність набула такого важливого значення в галузі державних фінансів, що у 60-х роках XVII ст. вони домінували у секторі короткострокових кредитів. Однак основна фінансова діяльність ювелірів уже не передбачала надання персональних позик монарху, як було до громадянської війни. Ювеліри дисконтували ті чи інші державні цінні папери, наявні у громадян. Тепер вони стали касирами, найкращими для середнього класу та купців, а їх кількість постійно зростала як в Лондоні, так і у провінціях. Вони все більше контролювали надходження цих двох груп клієнтів від інвестицій в державні цінні папери, дисконтуючи останні. Однак парламент вважав, що така діяльність ювелірів в державному секторі становила небезпечну монопольну ситуацію, що давала їм багато повноважень на грошовому ринку. На це треба було якось реагувати, і Англо-голландська війна (1665— 1667) надала можливості для цього.

Для фінансування війни у 1665 р. парламент ухвалив нові субсидії для корони, однак їх було одержано не відразу. Проте для поточних потреб передбачалося отримувати короткострокові кредити, які сплачувалися за дотацій парламенту. Плануючи не звертатися за допомогою до ювелірів-банкірів, а відтак зменшити позикові витрати уряду, міністр фінансів сер Джордж Даунінг запровадив такий захід: було створено новий тип зобов'язувальних листів, відомих під назвою "нові платіжні доручення"; вони були переказними та перехідними, але попервах також містили чітку дату сплати. Більш того, вони були "на пред'явника" й нумерувалися в хронологічному порядку. Процес сплати за дорученнями відбувався так, що не було потреби продавати цінні папери ювелірам-банкірам. Фактично Даунінг мав намір трансформувати скарбницю у свого роду державний банк, завданням якого було управляти всіма державними фінансами й кредитами.

Нові платіжні доручення мали великий успіх, який виявився фатальним для короля. Він не втримався від спокуси видавати все більшу кількість доручень меншого номіналу. Через деякий час останні емісії не викликали такої довіри, як попередні. При настанні строку сплати попит на виплати ставав таким великим, що задовольнити його повністю було неможливо, і наприкінці грудня 1671 р. король мусив припинити виплату основної суми та відсотків, що було впроваджено в практику з 1 січня 1672 р. Це рішення відоме як "кінець скарбниці". На превеликий жаль парламенту, ювеліри, через великомасштабні дисконтні операції, якими вони займалися, володіли майже всіма новими платіжними дорученнями. Однак їх емісія не відповідала початковим планам Даунінга, хоча інша тенденція вела до цього. Мораторій на виплати призвів до такої фінансової кризи серед ювелірівбанкірів, що багато з них збанкрутували. Фактично криза охопила ціле покоління ювелірів-банкірів. З того часу значення цієї групи фінансистів