Король владнав кризу досить швидко. Невтручання Англії у війну між Францією та Нідерландами (1672—1678) надало королю достатньо можливостей для консолідації короткострокового державного боргу на загальну суму 140 000 фунтів, конвертуючи його у вічні бони під 6 % річних. Бони становили основу англійського національного боргу. Для задоволення своїх потреб у додатковому короткостроковому кредитуванні король дедалі частіше звертався до великих торговельних компаній Лондона та Сіті, податківців, що стягували мито та непрямі податки, службовців і податківців, які справляли прямі податки.

Наприкінці 70-х і протягом 80-х років XVII ст. ситуація в державних фінансах Англії залишалася відносно стабільною, але після 1690 р. погіршилася. Дев'ятилітня війна (1689—1698) та війна за Іспанську спадщину (1701—1714) витягли значну частину державних фінансів: було необхідно підтримувати 90-тисячну армію та 40-тисячний флот, створювати новий флот та закладати передумови для континентальних кампаній. Більш того, треба було надавати фінансову підтримку союзникам, які витрачали на війну в середньому по 5 млн фунтів щороку. Славна революція (1688) поклала край абсолютистському правлінню Якова II (1685—1688), на зміну якому прийшла більш орієнтована на парламент форма правління під керівництвом конституційного монарха Вільгельма III Оранського (1688—1702).

Нова політична структура мала вирішальний вплив на еволюцію державних фінансів Англії наприкінці XVII ст., нові урядові програми давали змогу посилити контроль парламенту над державними надходженнями та витратами, а також державними позиками. Щоправда, такий контроль було досягнуто за часів правління Карла II (1660—1685), проте його наступник, Яков II, провадив іншу політику. Тріумф парламентського контролю після 1688 р. вперше в історії Англії створив клімат впевненості для всіх інвесторів. Доступ до кредиту тепер контролювався парламентом, представницьким закладом, який був основою політичної влади в країні і в разі нових державних кредитів міг у правовому порядку встановлювати спеціальний податок, надходження від якого спрямовувались на погашення основної суми та відсотків. За таких умов з 1689 по 1693 р. уряд міг емітувати цілу низку переказних короткострокових державних цінних паперів, які перебували в обігу на зразок розписок. Важливим був і другий чинник: Вільгельм Оранський був також підданим Нідерландів, що сприяло тісній співпраці двох провідних грошових ринків Європи — Амстердама і Лондона. З одного боку, короткостроковий державний борг Англії міг через посередництво нової інституції — Банку Англії, бути інтегрований у сучасну напівдержавну систему банківського обігу. Це посилило б безпеку інвестицій у державні цінні папери. З другого боку, державні цінні папери Англії стали продаватися на грошовому ринку Амстердама, що значно підвищувало їх авторитет. Пожвавлення економічного розвитку Англії у XVII—XVIII ст. було третім визначальним чинником: експансія та процвітання не тільки стимулювали населення до заощаджень та інвестицій у державні цінні папери, а й сприяли розвитку нових фінансових технологій.

Перші інновації з'явилися 26 січня 1692 p., коли король ухвалив поточний борг у 1 млн фунтів. Ця позика мала три елементи новизни. По-перше, вона мала довгостроковий характер за континентальною моделлю. Для обміну на цю суму англійський уряд продав певну кількість вічних рент під 14 %. По-друге, ці ренти включали в себе умову тонтіну (термін "тоншій" походить від імені фінансового радника Мацаріна Лоренцо Тонті). Це давало змогу сторонам, які підписували угоду про позику, обирати, якщо вони цього бажали, певну систему винагороди за ренту. У разі смерті одного з кредиторів право володіння його капіталом переходило до інших членів тонтіну. У випадку смерті другого рантьє відбувалася така сама процедура, тому рента кожного із тих, хто залишився, поступово зростала. Тільки після смерті останнього з цієї групи кредиторів позика вважалася погашеною. По-третє, новизна стосувалася гарантій — було досягнуто значного прогресу. Щорічні виплати за вічними рентами асигнувалися під надходження від нового непрямого податку на пиво та лікер, стягувати який за поточним законодавством було завданням парламенту. Отже, власники цінних паперів, що становили національний борг, могли розраховувати на надійне джерело їх обслуговування. Була також впевненість у тому, що нові податки спрямовуватимуться тільки на обслуговування нового боргу.

У 90-х роках XVII ст. в Лондоні з'явилося кілька нових проектів щодо довгострокових позик. Деякі з них пропонували продаж значних обсягів неамортизованих довічних бонів, інші — довічних рент, а поточний борг супроводжувався лотереєю. "Мільйонна лотерея" в 1 млн, тобто 100 000 банкнот по 10 фунтів, запроваджена у 1694 p., була першою. Більшість учасників отримували протягом семи років щорічну сплату 1 фунт; серед них була група, учасники якої відбиралися у довільному порядку, що отримувала по 10 фунтів, і деякі щасливці — по 1000. Крім того, деякі проекти щодо позик пропонували уряду дозволити створювати банки чи торговельні компанії.

Серед цих пропозицій найважливіше значення для подальшого розвитку державних фінансів Англії мала одна. У 1694 р. шотландський фінансист Вільям Патерсон запропонував емітувати довгостроковий борг 1,2 млн фунтів під 8 % річних, що було набагато вище, ніж офіційний відсоток того періоду, який становив 6 %. З метою гарантування щорічних виплат парламент прийняв новий непрямий збір на лікер та тоннаж кораблів. Більш того, учасникам дозволялося створити банк, відомий як Центральний емісійний банк Англії, створений у формі акціонерного товариства. Це було дійсно новим явищем у приватній і державній банківській справі Англії. Заклад мав право, з одного боку, приймати депозити, здійснювати жиро-платежі між рахунками, обмінювати гроші, проводити операції з цінними металами, дисконтувати переказні векселі та державні цінні папери, надавати позики під заставу тощо. З другого боку, не було чітко зазначено, що новий банк може здійснювати грошову емісію. Парламент ухвалив схему Патерсона в квітні 1694 р. Впроваджений новий податок давав змогу зібрати

140 000 фунтів щороку, 100 000 з яких спрямовувалися на щорічні виплати, що становили 8 %, 4000 — на покриття витрат на управління, а 36 000, що залишилися, — на оплату довічних рент загальною сумою 300 000 фунтів. З самого початку проект викликав великий інтерес серед видатних фінансистів та купців-банкірів, тож цінні папери розкупили за 12 днів. Кількість власників становила 1268 осіб, а список очолювали сам король з королевою. 27 липня банк отримав королівський статут, що діяв до 1706 p., і відразу набрав чинності.

Чверть суми мала бути сплаченою відразу, а другий транш (35 %) передбачалося здійснити в листопаді готівкою. Тим часом банк передав владі 1,2 млн фунтів у формі закритих векселів по 100 фунтів, які були переказними і обмінювалися на зобов'язувальні листи у формі розписок. Ці дві форми кредитних паперів відразу увійшли в обіг. В цьому відношенні банк досяг успіху з самого початку.

Банк приймав депозити, пропонуючи натомість клієнтам або відкрити поточний рахунок, або отримати "поточну готівкову банкноту" з застереженням "на пред'явника" номіналом 5,10, 20 або 50 фунтів. Ці розписки були попередниками банківських цінних паперів, які пізніше став видавати Центральний емісійний банк Англії у формі боргових зобов'язань (простих векселів) із застереженням: "Я гарантую сплатити за вимогою пред'явника суму в

В обігу цінних паперів Лондона папери Банку Англії зайняли провідні позиції. У 1720 р. цінні папери приватних ювелірів становили тільки невелику частину цінних паперів Банку Англії, а невдовзі зникли взагалі. На це мала вплив низка чинників. Через те, що з самого початку Банк Англії вселяв довіру, він швидко втягнувся в управління державними фінансами і став головним касиром влади. Більш того, банк був відповідальним за продаж довічних рент від імені уряду і в разі потреби купував золото й срібло, здебільшого для карбування монет. Відтепер Банк Англії вважався власним банком уряду. Крім того, завдяки своєму статуту від 1709 р. Банк Англії був єдиним англійським банком, створеним у формі акціонерного товариства, який мав монопольне право емісії банкнот. Останні два чинники дійсно мали неабияке значення. Нарешті, треба також зазначити і причини технічного характеру. Як незалежний заклад, банк управлявся як комерційне підприємство, хоча і мав достатньо привілеїв. Його папери, хоча й були вільно конвертованими, однак не виступали законним засобом обігу. Населення не було зобов'язане використовувати банкноти як форму паперових грошей для обігу, навряд чи вони взагалі перебували в обігу за межами Лондона. Наприклад, у Шотландії існувала значна конкуренція з паперами інших банків, які також мали статус акціонерних компаній, такими як Банк Шотландії (1695), Королівський банк Шотландії (1727) та Британський полотняний банк (1747).

Під час Дев'ятилітньої війни та війни за Іспанську спадщину Банк Англії регулярно переказував гроші на континент від імені уряду, особливо