до Антверпена, для фінансування воєнних кампаній. Влада також просила його управляти державною лотереєю та організовувати нові короткострокові позики. Останнє мало важливе значення. У 90-х роках XVII ст. емісії довгострокових позик не відігравали фактично вирішальної ролі в державних фінансах. З 1688 по 1697 р. сума довгострокових позик влади не перевищувала 6,9 млн фунтів, тоді як загальний обсяг короткострокових позик становив 32 млн. Спочатку уряд просив банк надавати йому позики безпосередньо, однак новий інститут поступово вимагав емітувати короткострокові позики для всього населення. Отже, банк продавав "казначейські векселі" від імені влади, що невдовзі стало його головним завданням. Казначейські векселі, які видавались з 1696 р. і мали фіксовану дату погашення, являли собою вдосконалену версію старих розписок та нових платіжних доручень. Вони були гарантовані парламентом, а їх власники могли вимагати від банку сплати за них готівкою. Незабаром вони стали основним інструментом для обслуговування поточного боргу Англії. Така ситуація залишалася незмінною впродовж всього XVIII ст.
Крім функцій державного касира та кредитора уряду. Центральний емісійний банк Англії також виконував функції приватної банківської установи. Він проводив операції для великих англійських торговельних компаній і крупних купців Лондонського Сіті. Від їх імені Банк дисконтував переказні векселі, надавав їм короткострокові позики під заставу через відкриття овердрафту за контокорентним кредитом або надавав позики готівкою чи банківськими паперами. Така функція приватного банку була обмежена лише рамками столиці: не маючи відділень у провінціях, Банк Англії був фактично банком Лондона.
У XVIII ст. професію приватних банкірів практикували також такі групи банкірів: банкіри Вест-Енду, банкіри Сіті та банкіри у провінціях. Основними клієнтами банкірів Вест-Енду залишалися аристократія, дрібне дворянство та службовці. Банки Сіті, в свою чергу, все більше займалися дисконтуванням переказних векселів від імені купців та промисловців, а також надавали кредити за овердрафтом біржовикам та іншим клієнтам. З другої половини XVIII ст. банкіри Сіті все частіше відігравали роль кореспондентів для банків у провінціях. їх головною діяльністю стали агентська діяльність та брокерство. Розширення банківської мережі все ще було ризиковою справою: спостерігались паніки у провінціях при банкрутстві одного з банків у Сіті.
Третю групу приватних банків представляли банки у провінціях, У1750 р. їх налічувалось не більш як 12, у 1784 р. — 120, а в 1810 р. — не менш як 650. У більшості випадків банки очолювали купці чи промисловці, які завдяки успіхам у своїй торговельній чи промисловій діяльності поступово стали займатися фінансовими операціями. Спочатку такі банки спеціалізувалися на операціях з переказними векселями всередині країни та наданні кредитів, особливо через дисконтування, видаючи свої власні цінні папери. Банки провінцій поступово перетворилися на депозитні та жиробанки у такий спосіб, що чекові платежі, овердрафти та трансфери між рахунками стали, як і в Сіті, поширеними і в провінціях. Однак така діяльність підвищувала ступінь уразливості банкірів провінції, оскільки вони надавали кредити новоствореним промисловим підприємствам.
Поступово приватні банки Лондона та провінцій інтегрувалися в національну систему. При цьому Банк Англії відіграв вирішальну роль. Під час паніки у 1745 р. багато банкірів Лондона вкладали свої кошти у папери Банку Англії. Це їх не розчарувало, а авторитет паперів посилився ще більше. В період фінансової кризи за цим прикладом пішли багато банкірів. Коли у них не вистачало готівки для дисконтування переказних векселів, вони здавали їх до Банку Англії. Так наприкінці століття Банк Англії став "кредитором останньої інстанції" для всіх банкірів Лондона та багатьох установ у провінціях. Вони почали вкладати у банк свої резерви золота, тримали там свої поточні рахунки, а під час кризи надавали для редисконтування переказні векселі. Банк Англії, у свою чергу, фінансував вилучення депозитів та операції редисконтування через конвертовані банківські цінні папери. Отже, він посилив свої функції центрального банку та кредитора останньої інстанції.