Визначаючи параметри майбутнього Європейського центрального банку, творці економічного і валютного союзу повинні були зробити вибір між американською та німецькою моделями кредитно-грошової політики. Ці дві моделі істотно відрізняються одна від одної, що може призвести до тяжкої економічної кризи, як для всіх країн — учасниць БВС, так і до розбалансування грошово-кредитних відносин всередині окремих країн тощо.

Європейський центральний банк запозичить головну рису німецької моделі — безумовне верховенство принципу стабільності цін, точніше підтримки можливо більш низьких цін. Відповідно до планів Європейського валютного інституту мета полягає в тому, щоб щорічні темпи інфляції залишалися в межах 0—2 %1. Інші цілі — сприяння стійкому зростанню, високій зайнятості, високому ступеню конвергенції національних економічних систем, економічному зімкненню та солідарності держав — членів ЄС — мають відверто допоміжний характер. Навпаки, в США Закон про повну зайнятість і збалансоване зростання 1978 р. ставить перед Федеральною резервною системою (ФРС) більш широке коло завдань: "Ефективно сприяти досягненню цілей максимальної зайнятості, стабільних цін і помірних довгострокових процентних ставок"1.

У США високий рівень ліквідності ринків, значна капіталізація активів нефінансових фірм не залишають центральному банку, у даному випадку Федеральній резервній системі, іншого вибору, крім щоденних інтервенцій на відкритому ринку за допомогою операцій репо. Практичні завдання ФРС обмежуються тим, щоб згладжувати коливання в обсягу ліквідності протягом дня та забезпечувати стабільність динаміки процентних ставок за кредитами на одну ніч. Форми й методи втручання ФРС незмінні. Фінансові інститути звикли до них і відповідно будують свою діяльність.

Німецька модель будується на основі норм мінімального резервування, усереднення цих норм і нечастих операцій на відкритому ринку з метою згладжування коливань ліквідності в банківській системі та стабілізації процентних ставок.

Система мінімального резервування в центральному банку не має нічого спільного із забезпеченням надійності банків. Вона слугує винятково завданням кредитно-грошового регулювання: стабілізації процентних ставок на грошових ринках, створенню чи розширенню структурної нестачі ліквідності, контролю за розширенням грошової маси. Якщо вимога мінімального резервування доповнюється механізмом усереднення, фінансові інститути мають можливість усереднювати резерви протягом визначеного часу й згладжувати коливання ліквідності, що проходить через їх резервний рахунок. Існування системи мінімального резервування знижує потребу в інших інструментах регулювання, таких, як використання постійних механізмів чи операцій "точного настроювання".

Однак принцип мінімального резервування має і ряд органічних недоліків. По-перше, якщо відсоток за резервними вкладами не виплачується чи перебуває на рівні, нижчому від ринкового, це означає, що банки обкладаються додатковим податком. По-друге, чим вища норма резервування і нижча норма процента, тим сильніший стимул до перекручування звітності, свідомого заниження підсумків за контрольний період. На думку багатьох фахівців, саме система резервування і малий обсяг операцій Бундесбанку на відкритому ринку привели до того, що ринок німецьких репо "емігрував" у Лондон.

Після довгих дебатів влітку 1998 р. з цього питання було прийнято "соломонове рішення". Європейський центральний банк мав стати гібридом американської і німецької систем. Відповідно до німецької моделі вводиться обов'язкове резервування, проте з кількома важливими вилученнями. Активи, що не перевищують 100 тис. євро, звільняються від резервування. Норма резервування для більших коштів становитиме 2 %. Однак, на відміну від німецької практики, на резерви нараховуватимуться проценти. Операції репо стануть головним інструментом політики ЄЦБ, однак їх регулярність і обсяг, очевидно, будуть уступати американським стандартам.

Щодо підтримки стабільності цін, то вона може здійснюватися двома способами.

Перший спосіб — це регулювання короткострокових процентних ставок. Його недолік полягає в існуванні тимчасового лага (відповідно до емпіричних спостережень він становить близько двох років) між вживанням заходів регулювання та їх результатом — впливом на ціни та обсяг виробництва. Як показує досвід Канади, Великої Британії і Нової Зеландії, де практикується саме цей варіант кредитно-грошової політики, необхідною умовою її успіху є точний прогноз на 12—18 міс.1

Другий спосіб полягає в тому, щоб доповнити регулювання процентних ставок проміжним регулюванням грошової маси. Однак і він має недоліки. Як показує практичний досвід, у динаміці самої грошової маси присутній значний елемент невизначеності, пов'язаної з непередбаченими змінами в політиці приватних фінансових інститутів та перевагах населення. У зв'язку з цим контроль центрального банку над грошовими агрегатами є дуже приблизним. Крім того, і при цьому способі регулювання існують деякі тимчасові лаги. Становище Європейського центрального банку буде особливо складним тому, що створення економічного і валютного союзу ґрунтовно змінює всю систему кредитно-грошового обігу в Західній Європі і, отже, механізм регулювання.

Ця проблема була вирішена на основі компромісу: ЄЦБ заявив про свій намір зберігати наступність і використовувати усі форми кредитно-грошової політики національних центральних банків, що зарекомендували себе з позитивної сторони.

"Приводними ременями" Європейського центрального банку є його уповноважені контрагенти. Кредитні установи, відібрані для цієї мети, мають відповідати ряду критеріїв:

в умовах обов'язкового резервування коло уповноважених контрагентів обмежене тільки тими кредитними установами, що створили мінімальні резерви;

у противному випадку коло можливих уповноважених контрагентів поширюється на всі кредитні установи, розташовані в зоні євро. ЄЦБ має право на недискримінаційній основі відмовляти в праві доступу кредитним установам, що за характером своєї діяльності не можуть бути корисними при проведенні кредитно-грошової політики;

фінансовий стан уповноважених контрагентів має бути перевірений національною владою і визнаний задовільним (це положення не поширюється на філії організацій, штаб-квартири яких перебувають за межами Європейського економічного простору);

контрагенти мають відповідати будь-яким специфічним операційним критеріям, установленим національними центральними банками або ЄЦБ.

Уповноважені контрагенти отримують доступ до можливостей Європейської системи центральних банків тільки через національний центральний банк тієї держави — учасниці ЄВС, у якому вони розташовані. Національні центральні

банки збирають заявки на участь в операціях ЄЦБ і передають ці дані в центральний комп'ютер ЄЦБ у Франкфурті-на-Майні. На основі зібраних заявок ЄЦБ визначає ринкову ціну ресурсів та спускає відповідні інструкції національним центральним банкам, що розподіляють операції серед контрагентів. З урахуванням можливостей сучасних інформаційних технологій навіть порівняно невеликі організації можуть брати участь в операціях ЄСЦБ. У разі потреби тендери можуть проводитися протягом години на основі електронного обміну інформацією.

ЄСЦБ має право відмовити в доступі до інструментів кредитно-грошової політики з міркувань надійності (вони повинні мати певну кредитну історію, активи тощо) чи у разі грубого або кількаразового порушення контрагентом своїх зобов'язань. При доборі учасників спеціалізованих операцій застосовують також деякі додаткові критерії.

Усі кредитні операції ЄСЦБ проводяться за умови внесення адекватної застави. Як застава можуть виступати насамперед ліквідні кредитні інструменти, що відповідають стандартам усієї зони євро (категорія І). Разом з тим не виключається використання ліквідних і неліквідних активів, що мають економічне значення лише в межах національних держав і схвалені національними центральними банками (категорія II). У табл. 11 систематизовані основні характеристики дозволених до використання активів.

Для того щоб забезпечити безперешкодні трансграничні перекази активів, буде створена так звана кореспондентська модель центральних банків. У її рамках національні центральні банки виступають як зберігачі активів один одного, що знаходяться в національних депозитаріях чи розрахункових системах. Модель розрахована на активи категорії І і ті активи категорії II, що можуть бути реалізовані на ринку. В принципі національні центральні банки мають переказувати гроші контрагентам тільки після того, як вони переконаються в одержанні їх кореспондентськими національними центральними банками відповідної застави. Для полегшення й прискорення процедури поряд з активами, що передаються при кожній операції, можуть і, очевидно, будуть створюватися пули активів, з яких віднімаються заставні суми.

Таблиця 11. Характеристики дозволених до використання активів1

Критерій | Категорія І | Категорія II

Тип активу | Боргові сертифікати ЄСЦБ

Інші ринкові боргові зобов'язання (крім зобов'язань "гібридного типу") | Ринкові боргові зобов'язання Неринкові боргові зобов'язання

Акції, реалізовані на регульованому ринку

Процедури | Активи мають бути розміщені в централізованому порядку у формі бухгалтерських записів в національних центральних банках чи депозитаріях, що відповідають мінімальним стандартам ЄЦБ | Активи мають бути доступні для національного центрального банку, що включив їх до свого списку рівня II

Тип випускаючої організації | ЄСЦБ

Державний сектор Приватний сектор Міжнародні та наднаціональні інститути | Державний сектор Приватний сектор

Стандарт кредиту | ЄЦБ має вважати фінансовий стан випускаючої організації надійним | Національний центральний банк, що включив актив до свого списку рівня II, має вважати фінансовий стан випускаючої організації надійним

Місце реєстрації випускаючої організації | Європейський економічний простір | Зона євро

Розміщення в інших країнах, що належать до Європейського економічного простору, може бути схвалене з дозволу ЄЦБ

Місце розміщення активу | Зона євро | Зона євро

Розміщення в інших країнах, що належать до Європейського економічного простору, може бути схвалене з дозволу ЄЦБ

Валюта