Великі державні банкрутства в Європі у XVI і XVII ст.

Король Франції прагнув зламати світову гегемонію Габсбургів. З цією метою він створював альянси з іншими країнами і розв'язував численні війни, однак його подвійна стратегія виявилася дуже важкою. Нових податків не вистачало для її фінансування, і він був все більше обмежений в отриманні нових кредитів, як коротко-, так і довгострокових. Короткострокові позики для покриття військових витрат являли найбільшу небезпеку для рівноваги бюджету. Після смерті Франциска І у 1546 р. борги Франції до сплати на грошовому ринку Ліона досягли небезпечного для того часу рівня — 6 680 000 ліврів. Власники короткострокових векселів уряду завжди продавали їх зі знижками більш як 10 %. У 1555 р. задля налагодження ситуації за допомогою фінансистів було розроблено план поступового погашення боргу, відомий під назвою "Велика Ліонська компанія" (Grand Parti de Lyon). Він передбачав конверсію поточного короткострокового боргу у фондований довгостроковий борг: замість діючих гарантій людям надавалися нові. Умови нової позики були такими: виплата основної частини з відсотками (16 % річних, тобто 4 % квартальних, чи "ярмаркових") протягом 41 ярмарку, тобто 10 років. Виплата гарантувалася фіскальними надходженнями з трьох великих регіонів Франції: Ліона, Тулузи та Монпельє.

Війна між Францією та Габсбургами завадила повному виконанню Великої компанії, тому поточний борг продовжував зростати надзвичайними темпами. 1 листопада 1556 р. король і південнонімецький та італійський консорціум купців-банкірів ще раз спробували реалізувати план Великої компанії, але з цього нічого не вийшло. У 1567 р. французька корона вирішила, що треба припинити виплати за поточним боргом, який досяг 12 200 000 ліврів. Наступного року справа завершилася банкрутствами: Король Франції консолідував поточний борг у вічні бони чи ренти за нижчими відсотковими ставками, які обслуговувалися та гарантувалися містом Ліон.

На перший погляд здавалося, що обставини були сприятливими для державних фінансів Іспанії, проте стан справ там був фактично не набагато кращим. Експансія у другій чверті XVI ст. грошового ринку Антверпена була набагато стрімкішою, ніж Ліона. Купці-банкіри Південної Німеччини могли залучати на грошовий ринок Антверпена, своєї штаб-квартири, заощадження зі всієї Центральної Європи. Більш того, тісні взаємини, що існували між великими метрополіями Шельди та ярмарками Кастилії і містом Севільєю, де все ще діяли купці-банкіри Генуї, надавали Антверпену вихід до срібла і кредитів Піренейського півострова. З 20-х років XVI ст, акредитовані державні агенти чи посередники вели в Антверпені переговори щодо позик імператору. Серед них можна назвати Джерарда Стеркса (з 1528 по 1531), Лазару-са Тухера (з 1529 по 1541), Каспара Дуккі (з 1542 по 1550) та Гаспарда Шетса — з 1552 р.

Війни між Францією та Габсбургами, а також напруженість, викликана Реформацією в Німеччині, витягли у 40—50-х роках XVI ст. надзвичайні суми публічних грошей. У грудні 1551 р. Карл V відчув такі фінансові труднощі, що не зміг отримати жодного нового кредиту і навіть рефінансування старих боргів, поки він не надав банкірам Генуї офіційного дозволу на експорт з Іспанії надзвичайної кількості цінних металів для покриття боргів. Навесні наступного року йому вдалося досягти аналогічної згоди, відомої як "асіенто Віллак" (asiento Villach), з консорціумом банкірів Південної Німеччини на чолі з Фуггером.

Але такі дії поліпшили ситуацію не надовго. У 1555 р. поточний борг Габсбургів досяг надзвичайної на той час позначки — 24 млн ліврів до сплати в Іспанії, до чого можна додати ще 6 млн у Нідерландах. Кінця війни не було видно, до того ж у 1556—1557 pp. в Європі був жахливий голод, спричинений спекуляцією на зернових. Це погіршило тиск на грошовому ринку і призвело до різкого зменшення державних надходжень. У червні 1557 р. король Іспанії Філіпп II був змушений видати мораторій на весь поточний борг. Сплату основної суми і відсотків, які базувалися на державних надходженнях, було призупинено, а поточний борг конвертовано на фондованій основі через випуск щорічної ренти під 5 % річних.

Банкіри відразу вступили в переговори для пошуку більш гнучкого і менш радикального рішення, яке б дало їм змогу зменшити гігантський обсяг немобілізованого боргу монарха. Банкіри Генуї, порівняно зі своїми південнонімецькими колегами надавали менше грошей уряду і займали солідні позиції в торговельній сфері Іспанії й Португалії. Тож вони могли з більшим успіхом грати в таку гру, ніж німці. 14 листопада 1560 р. було укладено угоду щодо списання частини боргу і заміни того, що залишався, вічною щорічною рентою під 5 % річних. Банкіри Тоскани та їх колеги в Південній Німеччині відмовилися від цього. Будучи більш вразливими до банкрутств, вони ризикували зазнати ще більших втрат, а банкрутство португальської корони у 1560 р. тільки погіршило ситуацію. Віддаючи перевагу переговорам, банкіри Тоскани та Південної Німеччини відмовилися від компромісу, який було знайдено лише через два роки на значно гірших умовах, ніж у 1560 р. з генуезцями.

Банкіри Тоскани та Південної Німеччини ніколи не подолали шоку, спричиненого державними банкрутствами Франції, Іспанії та Португалії. Ця криза перевела міжнародні фінанси у руки банкірів Генуї. Після 1560 р. генуезці не тільки домінували у фінансуванні міжнародної торгівлі, а й почали відігравати визначальну роль у державних фінансах самого центру Європи, зокрема імперії Габсбургів.

Генуезька фінансова гегемонія базувалася не тільки на успіху своєї інвестиційної стратегії з центром на Піренейському півострові і на банкрутствах кількох держав у період з 1557 по 1560 p., що значно вразили великі банки Тоскани та Південної Німеччини. її успіх супроводжувався також іншими обставинами. Ярмарки, створені в Безансоні у 1534 р. генуезцями, почали значно розширюватися після 1567 р. і сформували автономну мережу міжнародних фінансів. Більш того, мир, укладений у 1559 р. між Іспанією та Францією, відкрив нову еру, коли Іспанія могла приділяти набагато більше уваги Східному Середземномор'ю, що перебувало під контролем Турецької імперії. Генуя мала ідеальне розташування для отримання максимальних вигід від цього розвитку і надалі, під час повстання Нідерландів проти Іспанії (1568—1648), посилила свої позиції фінансового центру. Фактично після морської блокади стало дуже важливим відправляти іспанське срібло прямо до країн Північної Європи для підтримки армії у Фландрії, тобто було необхідно доставляти метал Середземним морем із Севільї до Генуї, а звідти сухопутними шляхами до Північно-Західної Європи. Асіенто та іноземні обмінні операції стали головними інструментами фінансування воєнних кампаній на півночі континенту. Це частково зумовило фінансову могутність генуезьких банкірів на ярмарках Безансона, а пізніше П'яченци, а також на грошовому ринку Антверпена.

Надаючи позики уряду, генуезькі банкіри отримували крім права на державні податки додаткову кількість державної щорічної ренти (юрос, juros). Спочатку ці річні ренти являли собою лише вічні бони, які гарантували тільки сплату асигнувань на державні податки в Іспанії чи на прибуття до Севільї цінних металів з Нового світу. Юрос не можна було продати чи використовувати в інший спосіб, крім випадку несплати асигнованих надходжень. Оскільки спочатку це було рідким явищем, асентисти повертали юрос уряду при завершенні сплати позик.

Великий асієнто 2 січня 1561 р. змінив ситуацію. Генуезькі банкіри на основі асієнто розвинули іншу стратегію для збільшення своєї фінансової могутності: вони тепер успішно залучали приватні заощадження для збільшення позик уряду. Крім простих асигнацій державних надходжень, фінансисти отримували значну кількість вічних рент (юрос де ресгуардо, juros de resguardo), які все ще були гарантіями асигнованих надходжень. Однак на противагу минулій практиці асентисти тепер могли їх вільно перепродавати. Фактично від банкірів вимагалося лише узгодити це з владою, яка виплатила б номінал готівкою чи у формі юросу.

Остання позиція породила цілу низку маніпуляцій спекулятивного характеру на ринку бонів Кастилії. Надаючи нову позику, генуезькі асентисти завжди отримували юрос де рес-гуардо як гарантію, яку вони завжди могли продати за номіналом. Коли позика виплачувалася урядом, асентисти мали повернути гарантію, яку вони отримали у формі юрос чи могли купити зі значною знижкою. Продаючи юрос за номіналом, фінансисти могли отримати додатковий прибуток, який значно перевищував той, що вони отримували за простим асієнто-контрактом.

Спочатку купувати юрос де ресгуардо дозволялося тільки резидентам Кастилії. Однак згодом дозвіл на придбання юрос де ресгуардо було надано релігійним установам, таким як монастирі, лікарні та собори, а пізніше й іноземцям. Через публічні кампанії, що проводили генуезці, продаж юрос де ресгуардо досяг з 1561 по 1575 р. надзвичайного успіху. Вони знайшли готовий ринок в Італії та Кастилії, а також у Німеччині. У 1573 р. загальна кількість виданих юрос становила 15 млрд мараведів (maravedis, облікових грошей Кастилії).

Цей успіх був більш помітним, якщо взяти до уваги, що, незважаючи на зростання обсягів випуску,