Надлишкова кількість кастильських юрос, що пропонувалися інвесторам, не викликає подиву, якщо взяти до уваги стан державних фінансів в імперії Габсбургів. Ворожі стосунки з Турецькою імперією на Середземномор'ї та насамперед повстання Нідерландів коштували державі досить дорого. На початку 70-х років XVI ст, підтримка флоту для захисту Італії від турецьких атак потребувала значних коштів: 2,5 млн флоринів у 1571 p., 3,6 млн — у 1572 p., 3,3 млн — у 1573 р. та 4 млн флоринів у 1574 p. Більш того, з 1567 р. близько 100 000 іспанських солдат воювали проти Нідерландів. Це коштувало Філіппу II 3,4 млн флоринів у 1572 p., 3,5 млн — у 1573 р. та 7,35 млн флоринів у 1574 р.

Витрати іспанської корони значно перевищували надходження. Задля боротьби з дефіцитом солдатам платили тільки частину платні. У лютому 1574 р. іспанські полки в Нідерландах — деякі з яких були найманцями — вимагали сплати заборгованості більш як за 37 міс. Оскільки їхні вимоги не були задоволені, вони пішли на Антверпен і захопили місто, відмовившись залишити його доти" доки муніципалітет не сплатить 1 млн флоринів готівкою.

Філіпп II, коли ситуація в державних фінансах стала безнадійною, був змушений 1 вересня 1575 р. проголосити мораторій на обслуговування поточного боргу. Отже, королівський декрет анулював усі контракти асієнто, укладені після 14 листопада 1560 р., та відмінив систему юрос де ресгуардо. Ці рішення викликали паніку на біржі Антверпена, і в результаті жоден банкір не надавав навіть малі позики для фінансування іспанських армій в Нідерландах.

За таких умов несплата заборгованості солдатам не могла призвести ні до чого іншого, ніж до бунту в армії у Фландрії. Це відбулося наступного року, коли в іспанських і валлонських полках у Брюсселі піднялися повстання. В липні 1576 р. бунтівники атакували і розграбували місто Алост, а 4 листопада того року також і Антверпен. Упродовж кількох днів бунтівники встановили диктат терору та розграбували всю метрополію. Криза досягла пароксизму, а іспанська політика повторного завоювання Нідерландів була різко призупинена.

Філіпп II прагнув виплутатися з цієї жахливої ситуації шляхом отримання короткострокових позик за контрактами асієнто у купців, які не підпадали під мораторій 1575 р. — іспанців Сімона Руїса та Джеронімо де Куріеля, а також у банкірів, яких монарх спеціально захистив від наслідків зазначеного вище мораторію, зокрема італійців Лоренцо Спінола та Франческо де Медичі. Обсяги кредитів, які міг отримати Філіпп II, не були достатніми, тому він був змушений вступити в переговори з генуезькими банкірами.

5 грудня 1577 р. обидві сторони підписали угоду, відому як "Медіа Дженерал" (Media General), за якою дві третини поточного боргу були конвертовані в безстрокові ануїтети до сплати (юрос ал кутар, juros al quitar) під відносно низьку відсоткову ставку — 3 %. Сплата здійснювалася шляхом передачі майна корони. У відповідь на цю угоду жертви декрету 1575 р. (так звані декретади, decretados) заявили, що вони готові обговорити умови нового асієнто, який надав би королю змогу отримати в Італії короткострокові позики на загальну суму 10 млн флоринів на строк ЗО міс. Сплата мала відбуватися з надходжень срібла в Севільї, які мали бути значними після 1577 р. Король дійсно отримував з 1571 по 1580 р. по 24 млн флоринів щороку; з 1581 по 1590 р. — по 37,5 млн, а з 1591 по 1600 р. — по 50 млн флоринів.

На відміну від колишньої практики, позики, надані королю, мали бути сплачені не на грошових та обмінних ринках Антверпена, а на ярмарках П'яченци під наглядом генуезців. Після "іспанського погрому" в Антверпені у 1578 р. місто переживало численні протестантські повстання і доступ до нього був неможливий. Тільки після відвоювання Александром Фарнезе, герцогом Парми, у 1585 р. Антверпен став знову відігравати роль ринка, де укладалися асієнто-контракти, хоча був лише сателітом ярмарків П'яченци. Саме так розпочалися панування та експансія Генуї у міжнародних фінансах. Генуя стала провідним дистриб'ютором іспанського срібла через посередництво ярмарків П'яченци. їх організація була досконалою, і після того як вони потрапили під контроль, іспанські армії в Нідерландах завжди могли отримати потрібні кошти на ринку в Антверпені.

Система асієнто у тому вигляді, в якому вона була створена банкірами Генуї, давала змогу іспанським монархам значно збільшити розмах воєнних операцій у Нідерландах. Для Філіппа II вони не тільки відвоювали південні провінції, а також значні території на півночі й сході. Після повернення Антверпена Філіпп II наказав А. Фарнезе атакувати Францію, водночас він направив "Непереможну армаду** для підкорення Англії в 1588 р. Однак обидві ризиковані кампанії не увінчалися успіхом як з фінансового, так і з військового погляду. В 1596 р. королівський декрет знову призупинив обслуговування поточного боргу.

За "Медіа Дженерал" 1597 p. банкіри мали консолідувати борг, але незважаючи на це вони могли отримати від короля концесію. Міжнародний картель, який вони раніше створили для фінансових справ з короною, перебував під певним наглядом державних фінансів. Після нового мораторію 1607 р. генуезькі банкіри ще більше посилили свої позиції. Поширився нагляд державних фінансів, і було створено новий кооперативний картель, який тепер складався тільки з генуезців.

Генуезці не могли постійно підтримувати гегемонію в іспанських державних фінансах. Зростання в міжнародній торгівлі частки Нідерландів та Англії привело до зрушення фінансового центру з Італії в ці дві країни, а отож, до зменшення активів генуезців.

Тридцятилітня війна (1618-1648) сприяла послабленню позицій генуезьких фінансистів. Спалах ворожості спровокував фінансову кризу, яка вразила грошові та обмінні ринки півострова. Поширення іспанських воєнних кампаній з Нідерландів до Німеччини та Франції спричинило такий тиск на королівські фінанси, що у 1627 р. обслуговування поточного боргу мало знову бути припинено. Після банкрутства іспанської корони у 1627 р. генуезькі банкіри втратили своє домінування у міжнародних фінансах. За порадою свого головного міністра Олівареса король вступив у переговори з купцями-банкірами Лісабона, які погодилися надати йому нові позики. Здавалося, що це було переломним рішенням. Португальці, які добре влаштувалися на ринку в Антверпені протягом тривалого часу, підтримували дружні стосунки з євреями своєї країни, які у 1585 р. залишили місто і здійснювали свою діяльність у Амстердамі. Іншими словами, тепер функціонувала міцна вісь: Лісабон — Антверпен — Амстердам. Більш того, у зв'язку з відкриттям каналу морської торгівлі вантажі срібла з Севільї до Нідерландів не йшли через Геную.

У генуезців все ще залишалися значні ноу-хау, і завдяки платежам, які вони все ще здійснювали на ярмарках П'яченци, вони були важливою частиною фінансової інфраструктури. Однак перерозподіл ресурсів із Севільї та Лісабона відбувався в Антверпені, Амстердамі й Лондоні, де вони не брали участі. Португальські банкіри більше не могли займати провідні позиції і, в свою чергу, зазнали нових державних банкрутств. Втративши після підписання у 1648 р. Вестфальського договору світову силу, Іспанія також не могла виконувати роль фінансового центру Європи.

У XVI і на початку XVII ст. державні фінанси Європи розвивалися швидкими темпами. Зовнішня політика, що здійснювалась провідними державами Європи, трималася на дуже міцній фінансовій основі. Нових податків було недостатньо для задоволення нових потреб новостворених держав. Тому було потрібно залучати приватні заощадження та позики міжнародних банкірів.

Організація великомасштабного продажу довгострокових державних цінних паперів стала системою консолідації державного боргу. В цьому відношенні великі міжнародні банки відігравали провідну роль. По всій Європі вони домоглися успіху в залученні значної частини приватних заощаджень, нової форми інвестицій. Більш того, вони стали інструментом для перетворення приватних ресурсів і поточного торговельного капіталу на короткострокові кредити владі.

Такі інновації зробили значний внесок у систему державності нових країн. Купці-банкіри з Італії та Південної Німеччини у XVI ст. та на початку XVII ст. не впроваджували нові фінансові технології, проте вдосконалювали вже діючі. На жаль, вдосконалення не змогли захистити країни Європи від катастроф. Яким би не був рівень додаткових ресурсів, урядові потреби завжди перевищували його. Більш того, гарантії, на основі яких працювала банківська система, не були достатніми для покриття всього боргу монархів. Така ситуація змінилася тільки після XVII ст.