Італійська фінансова гегемонія у пізньому середньовіччі: вразливі альянси банків та монархів

Основний принцип державних фінансів у середньовіччі був простим і прозорим: "Монарх повинен жити за власний рахунок". На практиці ситуація була іншою. Феодали та монархи відчували значний попит на гроші — для розвитку державного механізму, для підтримання судових витрат і для фінансування війни. Отже, вони повинні були шукати нові джерела надходжень, щоб поповнювати традиційну феодальну ренту. З цією метою впроваджувались нові податки, такі як ніди (nides), та видавались довгострокові гарантії чи ренти. У більшості випадків цих джерел було недостатньо для покриття всіх вимог, і феодали були змушені шукати нові джерела для збільшення своїх фінансових ресурсів. Вони регулярно укладали контракти на позику з абатствами, знаттю, державними службовцями, фермерами, ломбардами та каорсінами. Якщо була потреба, феодали примушували давати їм позики, хоча деякі кредитори пропонували їм позики на добровільних засадах. Часто монархи безпосередньо зверталися на грошові ринки, де вільно могли отримати будь-які кошти під високий відсоток від обмінювачів чи купців-банкірів. Завдяки цим привілейованим стосункам фінансисти мали значний вплив у середовищі монархів і певну політичну силу, хоча остання була вразливою та нестабільною, а постійні банкрутства припиняли їх вплив.

Розглянемо найважливіші зв'язки, що існували у середньовіччі між банкірами та монархами, ті аспекти, що безпосередньо стосувалися міжнародних банківських операцій. У цьому плані особливу увагу потрібно приділити Ордену лицарів-тамплієрів. Тамплієри мали свій штаб в Єрусалимі, у будинку неподалік від Храму Соломона, звідки й пішла їх назва (temple — храм). Орден було створено у 1119 р. з метою забезпечення подорожей до Святої землі, надання гостинності мандрівникам і, якщо необхідно, військової допомоги під час подорожей. Маючи суто релігійне та військове натхнення, діяльність тамплієрів поступово поширилася на інші сфери життя.

Наприкінці XI ст. хрестоносці мобілізували всі християнські нації Європи для визволення Святої землі від окупації сарацинів та християнізації регіону. Це викликало напруженість серед населення. Створення інфраструктури для підтримання цього руху стало необхідною вимогою. Орден лицарів-тамплієрів з цією метою створив не менш як дев'ять тисяч командувань (баз) по всій Європі. Вони надавали притулок та захист пілігримам, проте досить швидко почали відігравати роль центрів набору в лицарі та солдати для хрестоносців. Це була ідеальна мережа збору коштів, які акумулювалися у двох закладах з великим капіталом, розташованих у Парижі й Лондоні. Прагнучи скористатися сприятливими фінансовими умовами, тамплієри займалися банківською діяльністю міжнародного масштабу.

Головні установи в Парижі та Лондоні акумулювали кошти, зібрані по всій Європі, а потім переводили їх переказними векселями через командування чи італійських купців-банкірів на великі грошові ринки Середземноморського регіону з метою фінансування хрестових походів. Храм Парижа, заснований у 1212 p., набув репутації взірця фінансової стабільності, тому протягом майже століття французькі лицарі, а також вищі прошарки французької знаті депозитували туди свої гроші та цінні метали. Крім міжнародної банківської діяльності, Храм Парижа здійснював функції справжнього депозитного та трансфертного банку. Він виконував функції касира для французької корони та знаті, здійснював від їх імені трансфертні платежі, надавав можливості овердрафту та почав надавати безпосередньо позики під відсотки. Французьке лицарство отримало від Храму вагомі переваги не тільки у фінансуванні хрестових походів, айв інших політичних справах. Треті особи також могли отримати у тамплієрів відсоткові позики. В таких випадках Храм намагався не відкривати рахунок для сплати відсотків як частину контракту, вказуючи головну суму, яка була більшою за надану. У цей час така практика не була загальноприйнятою. У 1294 р. Орден лицарів-тамплієрів потрапив в опалу французької монархії, а у 1307 р. в Парижі більшість їх було заарештовано. Атака на орден поширювалася з усіх боків. їх звинувачували насамперед у втручанні в банківський сектор та в лихварстві. Саме тому в 1312 р. Папа виніс їм вирок більше не втручатися в будь-які фінансові справи. їх власність

була оцінена та розпродана, а щодо фінансових аспектів, то з цього часу храми втратили своє значення.

Італійські купці-банкіри зайняли монопольні позиції в сфері міжнародної банківської діяльності і могли застосовувати публічний кредит у своїй банківській діяльності. На початку XIII ст., упродовж третього та четвертого хрестових походів купці-банкіри Генуї та Венеції брали участь у фінансуванні воєнних кампаній. Вони наказували своїм торговим агентам на Середньому Сході не витрачати прибутки від продажу в регіоні на придбання інших продуктів, а надавати їх хрестоносцям під переказні векселі для оплати в Європі.

З другої половини XIII ст. купці-банкіри Тоскани почали розгортати свою діяльність у регіоні Альп. Публічний кредит у регіоні також мав стати невід'ємною частиною банківських операцій. Папські фінанси відігравали в цьому відношенні значну роль, оскільки зростаючі доходи зі Святих земель на північному заході Європи надавали виняткові можливості купцям-банкірам здійснювати свою банківську діяльність у великих масштабах. Однак саме в Англії тосканці досягли найбільшого успіху. Великі текстильні підприємства Тоскани, які купували значні обсяги англійської вовни, відчули потребу в ліквідному капіталі, а доходи з папських податків в країні були новим рішенням у цьому питанні. Купці-банкіри Тоскани гарантували компенсації з фінансових операцій між Англією та Північною Італією і водночас організовували трансферти коштів з Тоскани до Рима чи інших міст, куди папство прагнуло перевести кошти. Після 1267 р. численні агенти та купці-банкіри з Сієни, Лукки, П'яченци та Флоренції вже міцно трималися у Лондоні.

У 1275 р. англійській король Едуард І вирішив навести порядок у публічних фінансах: він впровадив уніфіковану систему експортних та імпортних зобов'язань і ліцензій, що значною мірою базувалася на високому рівні податків, які стягувалися з експорту вовни за кордон. Англійська корона та купці-банкіри Тоскани активно співпрацювали. В більшості випадків король мав справу лише з одним фінансистом, якому він довіряв. Цей фінансист управляв відсотковими ставками корони і був посередником у трансакціях з церквою, торговцями тканиною та іншими купцями-банкірами Тоскани. На першому етапі таку роль відігравала компанія Ріккарді в Луккі. Протягом більш тривалого періоду після неї цю функцію здійснювала компанія Фріскобальді з Флоренції (1299—1311). Купці-банкіри Тоскани збирали в Англії папські податки і вносили ці кошти в депозитарій скарбниці у формі короткострокових позик, а не передавали їх відразу в руки англійських торговців вовною. Більш того, вони стягували експортно-імпортні податки, особисто або через систему відділень. З цих коштів вони могли надавати важливі позики королю.

Фінансова співпраця між купцями-банкірами Тоскани та папською адміністрацією (Палатою апостолів) сприяла розгортанню великомасштабної мережі міжнародних банківських операцій та значному поширенню публічного кредиту в Англії. Потреби Едуарда І у грошах були такими значними, що після його смерті у 1307 р. залишився величезний борг. Внаслідок цього багато його кредиторів зазнали значних збитків. Завдяки центральній позиції в державних фінансах Англії Фріскобальді вдалося захистити свої активи, здебільшого асигнуванням пролонгації боргів через мито та акцизи. В довгостроковому плані ця сприятлива позиція надавала їм не дуже великі вигоди; ставши більш обережними у кредитній політиці, Фріскобальді поступово втратили довіру Едуарда II (1307—1327), який у 1311 р. вигнав їх з Англії. Невдовзі після цього вони збанкрутували.

Падіння банку Фріскобальді не вплинуло на інших купців-банкірів Тоскани, які прагнули фінансової співпраці з англійською короною і Палатою апостолів. За часів правління Едуарда III (1327—1377) така співпраця навіть поширилася далі. Купці-банкіри Флоренції Барді та Перуцці, які були найактивнішими фінансистами того періоду, невдовзі очолили найпотужніші банки світу. Як і їх численні колеги, які брали участь у фінансуванні надвеликих потреб Столітньої війни між Францією та Англією, Барді та Перуцці утримувалися від позик, які були небезпечними і навряд чи могли бути поверненими.

У 1339 р. борги Едуарда III перевищили 300 000 фунтів стерлінгів. Було оголошено банкрутство англійської корони. Кредитори Едуарда Ш банкрутували один за одним. Банк Перуцці, як і багато інших, збанкрутував у 1342 p., а Банк

Барді — у 1346 р. Протягом наступних років італійські купці-банкіри продовжували свою діяльність в Англії, але вони вже не брали участі у королівських фінансах.

Купці-банкіри Тоскани також відігравали певну роль і у фінансах французької корони, але меншою мірою і протягом менш тривалого періоду ніж в Англії. З 1294 по 1307 p., наприклад, брати Францезі з Флоренції були правою рукою короля і, зокрема, відігравали важливу роль фінансових агентів Ордену лицарів-тамплієрів, але у 1307 р. залишили фінансову діяльність. Протягом наступних десятиліть фінанси короля утримувались здебільшого завдяки зменшенню якості монет та позиці монарху державними службовцями і землевласниками. Купці-банкіри з Лукки, Флоренції та Генуї також посідали певне місце у фінансах французької корони, хоча і не настільки значне, щоб мати домінуючий вплив. Лише один купець-банкір мав таку силу у Франції —