Народившись у 1395 р., Жак Коер успішно працював у Франції в сфері торгівлі та промисловості. Наприкінці своєї кар'єри він володів деякими підприємствами текстильної та паперової промисловості Бургундії, а також здійснював інвестиції у видобувну галузь регіону. Водночас він створив величезне комерційне підприємство, що спеціалізувалося на обміні між західними та східними частинами Середземноморського регіону. Жак Коер мав флот з шести кораблів і міг використовувати повністю всі привілеї, надані йому королем Франції, Папою, султанами Туреччини та мамлюками.

Свою фінансову діяльність Жак Коер розгортав паралельно з промисловою та торговельною діяльністю. В кількох містах Флоренції він створив обмінні бюро та приймав депозити у срібній валюті, які потім надсилав до Леванту (країн Східного Середземномор'я) для обміну на золото, оскільки срібло в той час що до золота у Франції було недооцінене, а в Леванті — переоцінене. Прагнучи надавати гроші у позику під відсотки, Коер звернувся до короля та знаті. Невдовзі він почав забезпечувати французький двір та став правою рукою короля Франції того періоду. Після цього Карл VII поставив його на чолі королівських фінансів та скарбниці, і він повністю відповідав за державні фінанси.

Жак Коер був дуже важливим банкіром як для короля, так і для знаті. Наприклад, монарху він надав позику у 200 000 франків для повторного завоювання Нормандії у 1449 р. Саме Коер регулярно і ретельно представляв короля в переговорах щодо позик з третіми особами. Відмінні стосунки, які він налагодив з купцями-банкірами Флоренції, були для нього дуже корисними. Крім того, Коер надавав королю суттєву допомогу у міжнародних відносинах. Міжнародні комерційні підприємства, засновані Коером, які діяли у Середземноморському регіоні, також стали інструментом французької зовнішньої політики в цій галузі. Свої ділові зв'язки в Італії, на Родосі, у Константинополі, Єгипті та Судані Коер використовував для задоволення потреб французької дипломатії. Більш того, він міг здійснювати міжнародні трансферти від імені короля. Однак у 1451 р. він був дискредитований і засуджений. Найбільш серйозним звинуваченням було те, що він перепозичав королю кошти, які були зібрані для самого короля і практично йому належали, за завищеними відсотками. Заарештований та представлений перед Великим судом (Grand Consil), він був засуджений до смертної кари. Коеру вдалося втекти та добратися до Рима.

Після смерті Мусціатто Францезі у 1307 р. купці-банкіри Тоскани залишили свою діяльність при французькому дворі. З іншого боку, в Південно-Західній Франції вони ще займали провідні позиції, наприклад, в Авіньйоні — місті, де з 1308 по 1378 р. знаходилося Папство. Управління фінансами Його святості було доручено Палаті апостолів, що звернулася за допомогою до флорентійських купців-банкірів, які широко займалися фінансовою діяльністю на півночі Альп. Великі банки, такі як Барді, Перуцці та Аккіайолі, займалися стягненням податків понтифіків від імені Палати апостолів у всьому християнському світі. Пізніше вони перетворилися на центри, визначені Палатою. Ці купці-банкіри отримали завдання здійснювати всі платежі Палати апостолів. Вони надавали позики на поточні операції чи кредити третім особам, завжди виконуючи вказівки Папи. З цього часу Авіньйон став основним фінансовим центром, де динамізм флорентійських міжнародних банкірів дивував людей, але коли Папство залишило його, він швидко втратив своє значення.

Ярмарки Женеви, що почали зростати у 1385 p., також не без участі купців-банкірів Тоскани позбавили Авіньйон фінансового домінування.

Швидке встановлення домінуючого впливу Женеви на фінансовій арені наприкінці XIV ст. значною мірою пояснюється політичним союзом між Бургундією та країнами сучасного Бенілюксу. У 1381 р. герцог Бургундії Філіпп Хоробрий став також графом Фландрії. Цей особистий союз привів до створення нового, надзвичайно важливого сузір'я в Європі. Ярмарки Шалон-сюр-Сона, насамперед Женеви, стали новими каналами, через які герцог переказував свої кошти, особливо між Бургундією та іншими частинами Європи. Купці-банкіри Тоскани значно сприяли цьому домінуванню. Вони вдосконалювали технології трансфертів коштів між країнами через переказні векселі. Більш того, вони мали представництва у всіх великих торговельних центрах світу. Нова політична ситуація також сприяла присутності італійських купців-банкірів, зокрема з Тоскани, в Брюгге, де грошовий ринок став з 1384 р. найважливішим у всій Північно-Західній Європі.

У XIII ст. і графи Фландрії, і герцоги Брабанту могли отримувати прибутки від послуг італійських купців-банкірів, укладаючи через них контракти позик, хоча вони ніколи не давали великого розмаху їх діяльності. Надаючи певні привілеї, герцоги могли легко отримати позики від численних процвітаючих міст регіону на сприятливих умовах. Більш того, політична діяльність, якою вони займалися в цей період, не була настільки амбітною та великомасштабною, щоб це потребувало систематичної допомоги великих італійських банкірів. Ситуація кардинально змінилася, коли політичний союз Бургундії та країн сучасного Бенілюксу почав поступ у нову блискучу епоху.

Філіпп Хоробрий регулярно використовував послуги італійських купців-банкірів як у Парижі, так і в Брюгге (найбільшою довірою у нього користувався Рапонді в Луккі). Останні вели переговори як його банкіри щодо важливих торговельних трансакцій зі своїми колегами в Тоскані, Генуї та Венеції. Найважливішою з цих операцій була сплата викупу туркам за свободу сина Філіппа Хороброго, Іоанна Безстрашного, який потрапив у полон у 1398 р. в Нікополісі під час хрестового походу.

Іоанн Безстрашний, ставши герцогом, також довіряв Рапонді, а купці-банкіри Тоскани все ще посідали провідне місце в управлінні фінансами герцога в Бургундських Нідерландах. Проте так було не завжди; ставлення до публічного кредиту за часів правління герцога Філіппа Справедливого, який зайняв місце свого батька після його смерті у 1419 p., було досить різним. Сподіваючись навести порядок у державних фінансах, він впровадив заходи для збільшення традиційних надходжень шляхом кращого управління, особливо у королівських володіннях. Водночас він намагався брати якомога менше позик у купців-банкірів, а якщо й був вимушений робити це, то користувався допомогою кількох різних фірм, щоб не залежати від одного великого банку. Карл Хоробрий не бажав змінювати підходи свого батька, однак впроваджував активну політику експансії для того, щоб створити територіальний союз Бургундії і здійснити давню мрію — створити між Францією та Священною Римською імперією королівство Лотарингія, яке б могло на рівних діяти зі своїми сусідами. Ця політика коштувала дуже дорого і ще більше поставила фінанси герцога у залежність від Тоскани. Значний вплив мав один тосканець, Томмазо Портінарі, який управляв дочірнім підрозділом банку Медичі у Брюгге.

Задовго до створення у 1397 р. Банку Медичі у Флоренції вже існували міжнародні банки. За сприяння засновника Джовані де Медичі та його сина Козімо банк став одним із найважливіших та наймогутніших великих банків у Флоренції. Така ситуація значно зобов'язана добрим стосункам, які Джовані та Козімо встановили в Римі з Папством та адміністрацією Його святості. Під час соборів у Констанці (1414—1418) та Базелі (1431), наприклад, Медичі були провідними банкірами Папства. Спосіб організації банку Медичі був також важливим елементом. Козімо впровадив у закладі сучасну структуру, що мала значні переваги порівняно з багатьма іншими більш традиційними банками міста. Він децентралізував старе сімейне підприємство, яке залишалося унітарним і структура якого нагадувала холдингову компанію. Кожен з дванадцяти підрозділів не був незалежною компанією з власним статутом, не мав власного капіталу та не вів окремі рахунки. Агенти були власниками у підрозділах і також брали участь у доходах. Незважаючи на це, Медичі утримували 50 % акцій у кожному підрозділі, маючи контроль над всіма підприємствами. Медичі займалися не тільки банками, а й вовняною та шовковою промисловістю у Флоренції. Тому не дивно, що до середини XV ст. банк Медичі вважався найпотужнішим підприємством світу.

Козімо був дуже обережним у наданні позик феодалам та монархам, і таке ставлення спонукало його агентів у підрозділах також обмежувати позики місцевій владі. Однак наступники Козімо були менш обережними і проводили менш помірковану політику в галузі кредиту. П'єро Подагрик Медичі, який керував банком з 1464 по 1469 p., і його наступник Лоренцо Великий підірвали дисципліну банку. Фактично обидва надавали великі позики Карлу Хороброму, герцогу Бургундії, королю Франції Людовіку XI та королю Англії Едуарду IV. Томмазо Понтінарі, новий директор відділення Брюгте, не тільки став близьким другом Карла Хороброго, а й головним джерелом його фінансування. У 1473 р. Лоренцо зробив спробу стримати діяльність свого агента в Брюгге, наклавши обмеження на кредити для герцога, але це не дало результатів. Через впливову позицію при дворі Понтінарі отримав особистий контроль над підлеглою територією Гра-велінс, над традиційними підприємствами, що займалися англійською вовною та італійськими галунами, а також над іншими територіями, що підлягали оподаткуванню. Однак таких привілеїв все ще було недостатньо для гарантування належного обслуговування боргів. Ситуація стала жахливою, коли герцога було вбито під Нантом в 1477 p., оскільки становище в країнах сучасного Бенілюксу було хаотичним. Ніхто не бажав