породжений дерегулюванням, складався з фінансових ринків і поклав край розділу між брокерами та джобе-рами, чиї функції сьогодні можна об'єднати, а також системи фіксованих комісій фондових брокерів. Всупереч своїм традиціям фондова біржа з 1987 р. поєднувала функції ринку акцій Британії та міжнародного ринку векселів, що стимулювало збільшення присутності в Лондоні міжнародних фінансистів, а також давало змогу банкам Британії застосовувати більш успішну та конкурентну міжнародну стратегію. Крім того, облікові доми, які діяли як посередники між Банком Англії та комерційними банками, тепер мали повноваження оперувати поза межами своїх традиційних операцій з переказними та казначейськими векселями. їм було дозволено брати участь на ринку цінних паперів, страхових і товарних ф'ючерсів. Така фінансова деспеціалізація давала змогу іншим установам також втручатися в посередницький процес між Банком Англії та міжбанківським ринком. Це поклало край фактичній монополії облікових домів Сіті.
Дерегулювання в Британії мало також інший ефект. Воно створювало для іноземних компаній новий та багатообіцяю-чий розрив на фінансовому ринку. Це стосувалося також британських банків, що діяли на фінансових ринках Лондона. Дерегулювання не тільки викликало диверсифікацію, а й перегрупувало компанії з різними спеціальностями та прискорило концентрацію серед більших банків. Так, приватні банки Британії, такі як "Лазард", обрали шлях експансії зсередини, інші проводили політику придбання, яка часто залежала від кожного окремого випадку, повністю поглинаючи придбані компанії. Такі поглинання були здебільшого спрямовані на старих брокерів і джоберів. Останні в будь-якому випадку зникали, оскільки їх ресурсів було недостатньо для конкуренції з фінансовими інститутами глобального характеру. За винятком Банку Ллойда великі комерційні банки Британії придбали по одному брокеру та одному джоберу без урахування інтересів, які вони мали в торгових банках. Деякі торгові банки обирали такий самий шлях, проте рідкими були випадки, коли такі установи залишалися повністю незалежними, за винятком випадку "Варбурга" та "Лазарда".
Щодо банків континенту — французьких, швейцарських, німецьких, то можна сказати, що вони також були диверсифі-ковані в такий самий спосіб. Поглинання Дойче банком банку "Морган Грінфель" (Morgan Grenfell) у 1989 p. після дружніх відкритих торгів було одним із найпомітніших наслідків. Інтенсивне дерегулювання банківського сектору в Британії привело до виникнення багатьох видів діяльності іноземних банків на грошовому ринку Лондона. Подальшим наслідком стала поява небанківських фінансових посередників, таких як великі страхові компанії та пенсійні фонди, що мали великі ресурси й були спроможні втручатися в діяльність фінансових ринків.
Після нової хвилі націоналізації в банківському секторі, коли в 1981 р. до влади прийшли соціалісти, фінансова система Франції згодом повернулася до політики приватизації з обранням в 1986 р. правого уряду Ширака. Упродовж кількох років два великих торгових банки, "Парібас" та "Компань фі-нансіре де суїз" (Compagnie Financiere de Suez), були націоналізовані, щоб згодом повернутися до приватного сектору. "Сосьєте женераль*', що з 1945 р. перебував у державній власності, було приватизовано за уряду Ширака, а потім він знову став предметом націоналізації, коли до влади в 1988 р. прийшли ліві. За прикладом Британії Франція також провадила поступове дерегулювання грошових і фінансових ринків з метою усунення окремих елементів з ринків капіталу та відкриття їх для більш широких кіл економічних агентів.
Інтенсивність конкуренції, що стимулювалася дерегулю-ванням та диверсифікацією, не тільки посилила тенденцію банківської концентрації на національному рівні, а й кинула виклик банкам Європи: вони мали підтримувати свої позиції в глобальній банківській системі.
Глобалізація банківської системи
Одним із найважливіших наслідків технічного прогресу в банківській структурі є постійний контакт великих банків зі світовими фінансовими центрами. Цей зв'язок є не менш важливим для історії міжнародного грошового ринку, ніж відмова від золотодевізного стандарту чи впровадження плаваючих валютних курсів.
З 1975 р. Міжнародний валютний фонд проводив свої операції за фіксованим курсом на базі кошика валют тих країн, експорт яких становив принаймні 1 % міжнародної торгівлі. На рівні Європи впроваджувалися ініціативи з упорядкування валютних курсів. За Базельською угодою 1972 р. країни Європи впровадили "змію" — новий режим валютних курсів, за яким центральні банки мали підтримувати коливання на рівні максимум 2,25 % центрального валютного паритету країн-членів. Європейський фонд валютного співробітництва, створений 18 листопада 1974 p., централізував міжнародні операції центральних емісійних банків для забезпечення відносної стабільності валютних курсів країн Європи. Для цього з 1975 р. використовували стандартну розрахункову грошову одиницю, що розраховувалася на базі кошика валют країн-учасниць. Валютне наповнення кошика визначалося часткою кожної країни в національному продукті та рівнем її міжнародної торгівлі. Протягом кількох років європейська валютна "змія" відчувала зміну кошика валют, оскільки деякі члени виходили з угруповання, а деякі приєднувалися. Проте переваги повернення до плаваючих валютних курсів тих країн, що залишили систему, виявилися швидше фікцією, аніж реальністю. Розчарування від повернення до плаваючих валютних курсів сприяли першим серйозним спробам в напрямі європейської валютної інтеграції: Союз створив Європейську валютну систему (ЄВС).
ЄВС становить собою продовження угод старої "змії". Вона зобов'язує центральні банки проводити інтервенції на валютному ринку, якщо курс валюти коливається більш як на 2,25 % центрального рівня інших країн системи. Стандартна розрахункова одиниця отримала назву ЕКЮ — європейська грошова одиниця. Було створено новий механізм — "індикатор дивергенції", тобто відхилення курсу валюти від центрального паритету ЕКЮ. Якщо коливання паритету досягає 75 % дозволених меж, то валюта досягає ліміту дивергенції. Тут спрацьовують зобов'язання центральних банків підтримувати паритети валют (за угодою про інтервенції ЄВС).
Внаслідок проблем з валютними курсами та інфляцією в деяких країнах, таких як Італія, ліміт коливання в певних випадках дозволявся на рівні 6 % щодо ЕКЮ. Перший етап грошової інтеграції в Європі привів до того, що ЕКЮ стало розрахунковою одиницею та засобом резервування для країн-членів. її потенціал як розрахункової грошової одиниці швидко дав про себе знати в міжнародних кредитних угодах, особливо на ринках евровалют.
Позиції банківської системи Європи в контексті зазначеного вище треба оцінювати як з погляду світу, так і з погляду Європейського континенту. З 1973 р. глобальний банківський устрій зазнав фундаментальних змін, пов'язаних зі зростанням, експансією та концентрацією. З 1974 по 1985 р. активи 100 найбільших банків збільшилися в 3,5 раза. При цьому були значно змінені і позиції цих банків залежно від їх активів. По-перше, відбувся відносний спад значення банків Британії. В 1974 p., наприклад, глобальну банківську систему очолювали банки СІЛА. Однак з того часу тільки "Сітікорп" (Citicorp) зміг зберегти лідерські позиції, тоді як Банк Америки опустився в 1986 р. на дев'яту сходинку, а "Чейз Манхеттен" — на дев'ятнадцяту. Ця несприятлива щодо банків США тенденція призвела до скорочення наполовину, тобто з 41 до 21 %, частки їх активів серед десяти найбільших банків світу в цей період.
Відносний спад банків США був значною мірою результатом експансії японських компаній. У 1974 р. серед десяти найбільших у світі банків був тільки один банк Японії, активи якого становили 8 % загальних активів "десятки". Через дванадцять років у цій групі їх було вже п'ять із 52 % загальних активів "десятки". Значне зростання банківської справи Японії (збільшення активів у шість разів) та прорив на міжнародну банківську арену пов'язані з символічною стратегією промислових інвестицій за кордоном. На відміну від банків СЩА, які концентрувалися на індивідуальних клієнтах та ринковій діяльності, банківська система Японії функціонувала, враховуючи інтереси великих підприємств. Система мобілізувала значні обсяги депозитів, які залучалися на місцевому рівні.
Щодо Європи, то її позиція в банківській ієрархії світу підтримувалася, хоча й відбулися зміни у становищі європейських банків (табл. 7).
В той час як французькі банки дещо поліпшили свої позиції, банки Англії та Німеччини відчували спад. Найзначні-шим^Досягненням цього періоду був прорив з 1976 р. "Кредит агріколь". Досягши в 1980 р. першої позиції в банківській справі світу, він мав поступитися цим місцем "Сітікорп", який відігравав провідну роль у банківській революції, та банкам Японії. Навіть за таких умов за обсягами своїх активів "Кредит агріколь" залишився на першій позиції серед банків Європи (табл. 8).
Дані табл. 9 свідчать про домінуючу роль банків Франції серед десяти провідних банків Європи. На Францію припадає п'ять установ: чотири державних та одна приватна, які утримують більш як половину загальних активів та депозитів. З погляду прибутковості, банки Франції були здебільшого обійдені їх британськими колегами, які розвивали ширшу інвестиційну діяльність. Виникнення нещодавно Союзу швейцарських банків (Union des Banques Suisses) показує значну роль банківського сектору Швейцарії на міжнародній арені. Проте не треба забувати, що сьогодні більш як половина банків Женеви та Цюріха перебувають фактично під іноземним контролем.
Таблиця 7. Позиції банків Європи серед першої двадцятки у світі (за обсягом активів)
Банк | Країна | 1970 | 1975 | 1980 | 1985 | 1990
"Барклайс банк" | Зелика Британія