Однак муніципальні депозитні та жиробанки зазнали глибокої кризи у XV ст., яка вплинула на їх діяльність як у приватному, так і у державному секторі. Це можна пояснити кардинальними змінами, що відбулися в організації державного кредиту — як коротко-, так і довгострокового, а також дуже складною фінансовою ситуацією, яка на той час склалася в містах і феодальних володіннях. До XVI ст. ситуація не поліпшилася.

Міжнародна банківська справа за часів домінування Італії

Крім банків, які надавали позики під заставу, депозитних та жиробанків, у середньовіччі в Італії з'явився третій тип фінансових інституцій. Вони спеціалізувалися на міжнародних платежах та переказних векселях і обслуговували діяльність здебільшого банкірів-купців, які займалися великомасштабною міжнародною торгівлею та мали великі фінансові обороти. Якщо поєднання фінансів та торгівлі було успішним, то не дивно, що приватні торговельні підприємства розвивали могутню мережу глобального бізнесу на сімейній основі. Ці банкіри часто надавали фінансову допомогу монархам та феодалам і, як наслідок, спіймалися у політичну пастку.

На практиці відмінності між трьома типами зазначених банків були не такими принциповими, як це може здаватися на перший погляд. Торговельна і фінансова діяльність, якою займалися банки, часто мала змішаний чи посередницький характер. Незважаючи на це, кожний фінансовий заклад мав тенденцію до спеціалізації.

Венеціанські та генуезькі купці, які займалися великомасштабною торгівлею, не гаяли часу, щоб вдосконалювати технології, які опосередковували міжнародні платежі, особливо щодо запобігання чи зменшення транспортування монет на великі відстані. Наприклад, у Генуї з XII ст. купці укладали в присутності нотаріуса міжнародні контракти з обміну, що передбачало одержання однією стороною суми в національних грошових одиницях і гарантування отримання третьою стороною в іншій країні такої самої суми в іншій валюті за визначеним у контракті обмінним курсом (інструментум екс каса камбі, instrumentum ex causa cambi). Поступово послуги нотаріуса, коли контракт укладався неформально між зацікавленими купцями, втратили своє значення. Документ укладався у формі зобов'язання і зберігався у кредитора. Він являв собою певну форму визнання боргу. Така практика означала початок процесу використання переказного векселя.

Купці з Тоскани відігравали набагато більшу роль у цьому процесі, ніж купці морських республік Венеції та Генуї. Це пояснюється трьома головними причинами.

По-перше, існував тісний взаємозв'язок між появою сучасного переказного векселя та поширенням ярмарків у Шампані, що відбувалося з 1180 по 1320 р. і було спричинено зміною торговельних відносин між Північною Європою та Італією, зокрема з Тосканою. Купці з Фландрії та Північної Франції продавали вовняний одяг, який вироблявся у Північній Європі, італійцям. З XIII ст. тосканські купці почали купувати ці товари, подорожуючи до ярмарків Шампані та торгуючи з колегами на північному заході. Щороку проводилося шість ярмарків: по два — в Труа та Провінсі та по одному — в Бар-сюр-Обі та Лані (Брі).

По-друге, значний стимул для розвитку переказного векселя в Тоскані був зумовлений значним ризиком міжнародних платежів безпосередньо монетами — перехід через Альпи із золотими та срібним монетами був дуже ризикованим. Більш того, велика кількість різних монет, що карбувалися того часу в Європі, значно ускладнювала готівкові розрахунки між далекими країнами. Невизначеність щодо вартості монет підвищувала комісійну винагороду за обмін. Саме тому тосканські купці уникали транспортування монет на значні дистанції і почали вдосконалювати технології міжнародних платежів, які цього не потребували. Простий ярмарковий рахунок (вексель), за яким одна сторона визнавала

СВІЙ борг іншій і зобов'язувалася сплатити його протягом одного чи кількох ярмарків, був поєднаний з операціями з обміну валют. Якщо тосканський купець бажав купити вовну на одному з ярмарків Шампані, він шукав колегу, у якого там були гроші чи який мав справи на тому ярмарку. В такому разі купець, який купує, сплачуватиме певну суму купцю в Тоскані і отримає вексель, який містить визнання боргу, і сторона бере на себе зобов'язання сплатити певну суму за обмінним курсом, визначеним у контракті, на наступному ярмарку у Шампані. Це було етапом, з якого бере початок сучасний переказний вексель: обіцянка сплатити певну суму грошей в іншому місті та в іншій валюті, що давалася перед підписанням векселя, стала платіжним дорученням, за яким той, хто підписав доручення, сплачує гроші третій особі. Приблизно у 1300 р. такий інструмент впровадили купці Флоренції та Сілезії, а через півстоліття — їх колеги у Генуї та Венеції.

Найбільш типова форма обмінного контракту включала чотири сторони і складалася з фінансування закупок за кордоном через переказний вексель. Наприклад, купцю потрібно було купити певну кількість вовняної тканини на ярмарку Шампані, щоб перепродати її у Венеції. У разі оплати товару відразу готівкою він міг взяти позику у французькій валюті у місцевого банкіра. Покупець (позичальник) виписує банкіру (кредитору) вексель, за яким наказує своєму кореспонденту у Венеції (трасату) сплатити агенту банкіра в місті (бене-фіціару) через певний період еквівалентну суму грошей у національній валюті, обчислену за обмінним курсом, зазначеним у вексельному контракті. Після цього банкір надсилає вексель своєму агенту у Венеції, який надає його як розписку для отримання трасату кореспонденту купця.

Отже, оплата відбудеться у зазначений у векселі строк і матиме назву "на вимогу", "за половинним строком векселя", "за звичайним строком векселя" чи "за подвійним строком векселя". Такий спосіб обчислення строку оплати базувався на традиції, поширеній серед купців з XIV ст. Отже, "оплата за звичайним строком" за переказним векселем за трансакції між північним заходом Європи та Італією відбувалася у XV—XVI ст. протягом двох місяців, а між Брюгге й Парижем — протягом десяти днів. Затримки у платежах залежали від дати видачі векселя, а також від дати, коли він був представлений платнику для акцепту, і в цьому випадку оплата за ним відбувалася на вимогу.

Переказний вексель став досить активним та привабливим торговельним інструментом. Купці використовували його для одночасного здійснення обмінних, трансфертних і кредитних операцій. З одного боку, купець отримував певну суму іноземної валюти в іншому місті; при цьому відпадала необхідність трансферу цінних металів, тобто він не ніс транспортних витрат, а відтак і пов'язаних із цим ризиків. З Другого боку, купець мав у розпорядженні кошти, які не потрібно було сплачувати відразу, і мав вигоду від кредитної частини обмінного контракту.

Безперечно, використання переказного векселя не обходилося без певних витрат, пов'язаних з обчисленням обмінного курсу. Відправник грошового переказу чи постачальник ніс витрати за обмінною операцією, а також трансфертні витрати за наданим кредитом та взятими на себе ризиками. Купівля переказного векселя залежала як від попиту та пропозиції торговельних трансакцій, так і від попиту та пропозиції грошей, фінансового стану кредитора та оцінки вартості грошей (наприклад, переказний вексель не продавався у разі неочікуваної девальвації). Фактично відправник грошового переказу чи постачальник, який купував переказний вексель у певному місці чи укладав обмінний контракт (камбій му cambium) на суму, що сплачується в іншому місці, міг і не бути впевненим у поверненні йому, крім випадку негайного повернення, через інший обмінний контракт необхідної суми у формі монет.

Справжні ризики, які були в обмінному контракті, привели до того, що богослови та єпископи вважали, що контракт не являв собою відсоткову позику. Тому він не міг бути кваліфікований як лихварська практика і не підпадав під церковні заборони стосовно лихварства. Таке рішення мало певні наслідки. Воно спонукало купців інвестувати кошти, які вони бажали вкласти в обмінну операцію; фактично це був єдиний сектор для інвестицій, де вони могли розмістити свої гроші, не будучи звинуваченими церквою у лихварській діяльності. Крім того, застосування практики арбітражу давало змогу максимально обмежити ризики з обмінних операцій. Застосування арбітражу було саме тим третім фактором, який відіграв велику роль у зростанні міжнародної банківської справи в Тоскані.

Купці Тоскани,