У цих містах купці та купці-банкіри чи їх агенти зустрічалися щодня для обговорення та владнання своїх фінансових трансакцій. В Італії вони збиралися в п'яцца (piazza), спеціальному приміщенні, а в Брюгге зустрічі відбувалися напроти чи в Herbert de Beurze, яка належала родині Вандебургів. Дуже часто міста та строки сплати, зазначені у боргових зобов'язаннях і переказних векселях, відповідали строкам проходження ярмарків. Наприклад, коли строк сплати посилався на один із ярмарків Шампані, це означало, що платіж мав бути здійснений у тому місті і в той час, коли проходив зазначений ярмарок. На ярмарках першочергова увага приділялася торговельним, а не фінансовим операціям.

Класифікація на ярмарках платежів мала великі переваги. Насамперед велика кількість векселів до оплати на ярмарках давала змогу узгоджувати певну кількість боргів через компенсації, а відтак і зменшення необхідності використання монет. Щодо переказних векселів, то таку систему також можна було застосовувати. В період відкладення платежів багатьом бізнесменам були потрібні монети, тоді як тих купців (особливо іноземних), які прагнули позбутися готівки, також було багато. В усіх важливих торговельних центрах Європи переказний вексель став засобом великомасштабних торговельних операцій, і саме тосканські купці-банкіри брали в цьому активну участь. Ставши фахівцями в здійсненні міжнародних платежів, вони на практиці використовували переказний вексель завдяки своїй обізнаності на технології арбітражу з обмінних курсів валют, банківській діяльності, яка була досить прибутковою. Ті рахунки банків, які дійшли до нас, свідчать, що обмінні операції не були безризиковими. Багато банкірів у цій галузі зазнавали систематичних збитків, які вони мали покривати за рахунок інших видів діяльності. Сьогодні більшість науковців погоджуються, що трансфертні функції обмінних операцій, включаючи ті, що здійснювалися куп ця ми-банкірами, займали центральну позицію, і арбітраж з обмінних курсів відігравав лише другорядну роль у розмаїтті міжнародної банківської діяльності.

Саме купці-банкіри Сієни, П'яченци, Лукки, Шстої та Пізи мали найбільший успіх в організації міжнародної банківської діяльності. Пікколоміні, Салімбені та Бонсіньйорі (в Сієні), Бурріні та Байарнонте (в П'яченці), Бальбіні, Бонвізі, Бурламаччі та Рапоріді (в Луккі) були представниками невеликої кількості заможних торговельних родин Тоскани, які у XIII—XIV ст. дали могутніх банкірів. Флорентійські банкіри з'явилися дещо пізніше. Процвітання флорентійців було тісно пов'язано зі значним експортом англійської вовни та стрімким розвитком у Флоренції текстильної промисловості. Вироблені текстильні товари, схожі на фламандські, експортувалися до всіх країн Середземноморського регіону.

Наприкінці XIII ст. флорентійські купці-банкіри почали витісняти своїх колег з Тоскани. Приблизно у 1300 р. Барді, Перуцці та Аккіайолі очолювали список найбагатших банківських родин світу. Після 1350 р. перші позиції посідали Фріскобальді, Гвальтеротті, Медичі та Стоцці. У Венеції, Генуї та Мілані багато купців також були багатими банкірами, однак у XIV ст. вони не створили в жодному великому центрі угруповання, яке мало б таке значення, як у флорентійських колег. В цей час у Нюрнберзі деякі громадяни мали успіх у банківській справі, що було винятком і їх не можна було порівнювати з банківськими домами Італії.

Як правило, флорентійські купці-банкіри отримували свою професію в рамках великих сімейних підприємств, які становили Арт ді калі мала (Arte di Calimala), одну з шести корпорацій, що керували містом Лілль. Кожне підприємство складалося з багатьох учасників (іноді їх налічувалося до 25) та мало певну кількість управлінців (фатторі, fattori) і працівників. Партнери, які вкладали капітал (корпо, согро), брали участь у діяльності компанії та у прибутках, які розподілялися пропорційно до їх частки у капіталі, а також у збитках компанії на таких самих засадах. Очікувалося, що учасники будуть поповнювати статутний капітал компанії, але, в разі необхідності, вони мали надати додаткові кошти (сопракорпо, soppracorpo), які приносили щорічний дохід 6—10 %. Партнери також мусили підтримувати ліквідність компанії, депозитуючи кошти за таким самим фіксованим відсотком. Крім відсотків, менеджери фірми одержували фіксовану щорічну платню та винагороду з річного прибутку. Компанія використовувала строкові депозити третіх осіб (депозити а дескреціоне, deposit і a discrezione), які могли давати щорічний дохід до 12 %. З 1389 по 1459 р. в Сан-Антоніо архієпископ Флоренції приймав депозити від третіх осіб як прості відсоткові позики і був звинувачений церквою у лихварській діяльності, хоча кардинали і папська скарбниця вкладали свої кошти в банк Медичі саме в такій формі.

У компанії Перуцці, другому за значенням підприємстві Флоренції першої половини XIV ст., у 1336 р. працювало близько 90 менеджерів. Щодо Аккіайолі, яка посідала третю позицію, то в 1341*р. вона мала 16 незалежних учасників, 11 партнерів і 32 управлінця, а також багато працівників. За деякими даними, в цей час у Флоренції було близько 80 банкі г росі (banchi grossi), чи великих банків, які налічували від 500 до 800 партнерів. Багато з цих підприємств вже вели подвійну систему обліку та впровадили досить ефективну систему обміну діловою кореспонденцією, що значно сприяло передачі торговельної та фінансової інформації й підвищенню їх прибутковості. Власний капітал — довгострокові інвестиції партнерів і працівників та строкові депозити третіх осіб — становив собою значну акумуляцію капіталу, що давало змогу компаніям брати активну участь у великомасштабній міжнародній торгівлі та в операціях з переказними векселями. Через це флорентійські купці-банкіри посідали провідні позиції в міжнародній банківській справі в Тоскані.

Безперечно, ті банки Тоскани, що в XIV ст. займалися міжнародною діяльністю, були добре організовані, проте купці-банкіри не були повністю захищені від труднощів. Ті з них, що надали великі позики владі, були особливо вразливими. Така ситуація спостерігалась у трьох найбільших флорентійських банках — Барді, Перуцці та Аккіайолі, які з цієї причини після спаду у 1345 р. не змогли реорганізуватися. Крім того, система участі, яку використовували родинні підприємства Тоскани в XII—XIII ст., виявилася досить стійкою. Учасники в традиційному розумінні не мали комерційної, адміністративної та фінансової автономії, а це стримувало розвиток ініціативи серед агентів, які, більш того, почали втрачати відповідальність. З другої половини XIV ст. стан речей почав мінятися. Наприклад, банк Медичі відмовився від традиційної унітарної структури, яка складалася з батьківського банку та повністю залежних підрозділів. Було впроваджено більш гнучку та децентралізовану систему, яка надавала підрозділам та філіям більшу автономію та незалежність. Агенти й управлінці стали акціонерами чи партнерами в підрозділах, а батьківська компанія тримала лише свої акції, часто не більшу частину. Сімейні підприємства набули форми холдингових компаній, у яких порушились чіткі сімейні зв'язки. Навіть партнери батьківських компаній часто не були членами однієї родини.

Уся фінансова система Італії виграла від цієї більш гнучкої системи організації бізнесу. Впродовж XV ст. італійські купці-банкіри процвітали і домінували у європейській банківській системі. їх колеги у Флоренції, насамперед Медичі, все ще посідали важливе місце, проте й банкіри Генуї та Венеції не припинили своєї діяльності. Генуя, зокрема, мала стосунки з півднем Франції та Іспанією, а Венеція — з Німеччиною, їх діяльність була багатообіцяючою.