Нові напрями розвитку банківської системи в Європі: Недорозвиненість банківської системи Англії у XVII і XVIII ст.

Після Столітньої війни (1337—1453) та війни Червоної та Білої Троянд у другій половині XV ст. англійська економіка почала подавати ознаки одужання, хоча в XVI ст. ці ознаки стосувалися в основному закладання втраченої основи, ніж нової фази експансії. В цей період фінансова система мала традиційний характер, тобто не мала рис незалежної банківської системи.

У XVI ст. зовнішня торгівля Англії була обмежена, з одного боку, експортом вовни, тканини, свинцю та олова, а з другого — імпортом усіх видів предметів розкоші з континенту. Обмін з Північною Європою був здебільшого в руках ганзейських купців. Купці Лондона, у свою чергу, контролювали торгівлю з іншою частиною Європи. Оскільки останні дуже активно діяли в Антверпені, грошовий ринок цього міста став фінансовим центром всієї їхньої діяльності. Зобов'язувальні листи із застереженням "на пред'явника" до сплати на наступному ярмарку фінансували купівлю товарів. При настанні строку сплати ці інструменти переходили з рук в руки на біржі Антверпена, а борги погашалися через компенсації. Така сама ситуація спостерігалась з переказними векселями. Незалежно від кредитних функцій останні відігравали також іншу роль: вони давали змогу переказувати кошти з Антверпена до Лондона, і навпаки.

Саме через посередництво англійських купців, які мали досить тісні зв'язки з ринком Антверпена, до Лондона дійшли нові фінансові технології. Навіть Лондонська біржа на Ломбард-стрит, побудована за ініціативою Томаса Грешема і відкрита у 1571 р. королевою Єлізаветою І, взяла за модель біржу Антверпена. Інновації Антверпена щодо переказності цінних паперів важко впроваджувалися в Англії. Англійські суди з прецедентною судовою основою були проти трансферу зобов'язувальних листів. Вони прагнули зробити один виняток — для переказних векселів, погодившись з традицією купців, що вексель, як правило, перебуває в обігу тільки серед обмеженого кола купців. Як легко ідентифікований фінансовий інструмент переказний вексель знаходився під контролем.

Такий виняток для переказного векселя сприяв поступовому переходу від переказності до спроможності перебувати в обігу. У своїй відомій науковій праці "Право торгівлі" ("Лекс меркаторіа" ("Lex Mercatoria")), опублікованій у 1622 p., Жерар де Малінес зазначав, що інтенсифікація в Лондоні переходу переказних векселів з рук в руки давала купцям багато переваг. Однак водночас він підкреслював пов'язану з цим небезпеку. Переказні векселі завжди виставлялися в кількох копіях і надсилалися різними шляхами для підтвердження того, що інструкція за контрактом досягла своєї мети. Проте, оскільки такі векселі завжди містили застереження "на пред'явника", збільшувалися ризики шахрайства. Традиційна вказівка "сплатити особі X чи пред'явнику цього", яка використовувалася до цього часу в переказних векселях, була поступово замінена на "сплатити особі X чи за його вказівкою (асигнацією)", а на зворотній стороні зазначалося ім'я наступного бенефіціара. Така технологія була запозичена у Нідерландів і не задовольняла вимог англійського суду, оскільки для легальності передача права докладно мала бути описана в контракті.

У 1651 р. Джон Маріус писав, що індосація переказних векселів не ставала звичною практикою в суспільстві англійських купців. Через деякий час англійська правова система, що базувалася на прецеденті, впровадила це в практику. Рішенням 1699 р. було встановлено, що всі індосати переказних векселів до сплати особі А чи його бенефіпдару (тобто "до сплати А чи за його дорученням") мають формально нести відповідальність за сплату, а принцип переказності, отже, визнавався офіційно.

Крім індосації переказних векселів, у XVII ст. в Англії в торгову практику було впроваджено інші нові методи. Поряд із традиційним міжнародним переказним векселем набула поширення технологія дисконтування і використання внутрішніх переказних векселів. Англійці почали використовувати її для того, щоб переказувати свої надходження із провінцій до столиці. Купці Лондона використовували переказні векселі у такий самий спосіб, особливо для купівлі текстилю в провінційних містах та селах.

Модернізація платіжних технологій в Англії в першій половині XVII ст. була обмежена переказним векселем; іншими словами, від цього вигравали тільки заможні купці. Формально принцип асигнації традиційних зобов'язувальних листів не міг застосовуватися. Такі фінансові інструменти найчастіше використовувались для здійснення трансакцій на місцевому рівні. У другій половині XVII ст. суди Вестмінстера і сам парламент регулярно стикалися з пропозиціями про дозвіл переказності в обігу зобов'язувальних листів. Ці пропозиції були спрямовані на надання індосаменту цього інструмента такого самого фінансового захисту, як і переказному векселю. Успіхом вони не увінчалися.

Проте труднощі, пов'язані з переказністю зобов'язувальних листів не мали негативних наслідків. Ці інструменти продовжували переходити з рук в руки, але завжди це були особи, добре відомі одна одній, які користувалися взаємною довірою — обмежене коло бізнесменів, купців та банкірів. Технологія переказу зобов'язувальних листів стала звичною практикою в депозитних банках Лондона, які в XVII ст. розпочали процес експансії. Саме в такій ситуації фінансових інновацій в Англії розвивається сучасна банкнота.

Виникнення в Англії в XVII ст. приватних депозитних банків відповідає розширенню діяльності, якою раніше займалися лише три категорії професіоналів: купці-банкіри, нотаріуси та ювеліри. Існування купців-банкірів спостерігається у XV—XVI ст. Вони спеціалізувались на експорті вовни та тканини на континент (здебільшого до Кале, Брюгге, Бер-гена-оп-Зома та Антверпена) і крім торговельних операцій займалися також суто фінансовими операціями, зокрема купівлею та продажем переказних векселів.

Нотаріуси спочатку займалися тим, що засвідчували передачу власності з усіма пов'язаними з цим витратами. З часом деякі з них почали брати участь у фінансуванні купівлі землі і стали "грошовими" нотаріусами. Вони відігравали тільки роль посередників для клієнтів, які шукали кредиторів, а згодом стали надавати покупцям позики. Нарешті, деякі з цих "грошових" нотаріусів почали приймати депозити третіх осіб. З цих грошей вони могли надавати довгострокові позики покупцям землі та іншої власності, а іноді короткострокові позики бізнесменам. Отже, такі нотаріуси успішно освоювали професію банкіра.

Більшість нотаріусів активно діяли і в галузі іпотечного фінансування, а відтак підтримували тісні зв'язки з сільським господарством. У XVIII ст. вони поступово сформували групу спеціалізованих банкірів, що базувалися в Лондоні, насамперед на Фліт-стрит та Странд, звідки і походить їх прізвисько "банкіри Вест-Енду". їх клієнтура складалася виключно з аристократичних землевласників і провінціалів. Ті, хто досяг значних успіхів у земельних справах, переказували свої кошти до Лондона та розміщували їх у лондонських банкірів. Землевласники, які бажали інвестувати в свої власні землі чи потребували грошей для чогось іншого, брали позики під заставу своєї власності у тих самих банкірів. Банкіри Вест-Енду, або приватні банкіри Лондона (вони були відомі також під цим ім'ям), вкладали гроші в цінні папери та в акції, фінансували торговельні операції, зокрема надаючи короткострокові позики купцям-банкірам. Незважаючи на це, банківське товариство Вест-Енду було вузько спеціалізованим на іпотечному фінансуванні, а їх головною клієнтурою були аристократія та дрібне дворянство.

Третю групу банкірів представляли ювеліри. У них були спеціальні захищені кімнати, а самі вони були обізнані на монетарній практиці, зокрема на карбуванні монет, і часто виступали як обмінювачі грошей. Після смерті королеви Єлизавети І у 1603 р. ювеліри стали відігравати ще важливішу роль у галузі державних фінансів, оскільки надавали великі позики Стюартам. З 1642 p., коли розпочалася громадянська війна, державна фінансова діяльність на певний час скоротилася, оскільки ступінь ризику значно підвищився. Тому ювеліри почали рухатися до приватного фінансового сектору, де попит на комерційний кредит значно зростав. У цьому секторі вони стали дуже активними, в основному завдяки діяльності самого уряду. В 1640 р. король закрив Лондонський Тауер, конфіскував значні грошові кошти, депозитовані приватними особами, та конвертував їх у примусові позики. Отже, для безпечного зберігання публіка довіряла свої цінні метали ювелірам.

Внаслідок цього ювеліри почали виконувати значний обсяг функцій касирів, здебільшого від імені лондонських купців. Відомі під назвою "касири купців Лондона", ці ювеліри-касири надавали також інші корисні послуги. Вони були обізнані на випробуванні монет, збирали борги та сплачували за державними цінними паперами, строк сплати за якими настав або ще не настав. Останні передавалися ювелірам купцями чи іншими особами шляхом індосаменту та сплачувалися з премією або дисконтом. Дата погашення більшості з цих цінних паперів не зазначалася чітко, що спонукало власників передавати їх ювелірам-касирам, які через свою розгалужену мережу фінансових стосунків могли досить легко отримати платіж. Більш того, ювеліри-касири пропонували клієнтам, що проживали у провінціях, простіші шляхи здійснення фінансових операцій з Лондоном.

На зразок касирів Антверпена та Амстердама ювеліри-касири Лондона займалися тим, що можна визначити як банківські операції. Вони ставали ювелірами-банкірами. Із середини XVII ст. вони систематично приймали депозити як до запитання, так і строкові, причому за останніми, як правило, сплачувалися відсотки за офіційним курсом (після 1651 р. 6 % річних).