Нові напрями розвитку банківської системи в Європі: Обмінний банк Амстердама в XVII ст.

Під час Вісімдесятилітньої війни (1568—1648) економіка Антверпена зазнала значних втрат. Захоплення Антверпена Александром Фарнезе, герцогом Парми, у 1585 р. призвело до скорочення торгівлі, що не вдавалося подолати впродовж двох століть. Незважаючи на це, на ринку Антверпена відбувалася реприза міжнародної торгівлі, особливо в період Дванадцятилітнього перемир'я в Нідерландах, яке почалося у 1609 р. Однак ситуація знову погіршилася у 1621 p., коли розпочалися воєнні кампанії. Грошовий ринок Антверпена відчув різні наслідки цих змін. Війна завжди мала також і стимулюючі наслідки. Воєнні операції проти повстанців та повернення Південних Нідерландів до Іспанії фінансувалися здебільшого за рахунок надходження іспанських податків та імпорту срібла з Нового світу, що прибував у Севілью. Спочатку генуезькі банкіри, а пізніше їх португальські колеги надавали іспанським губернаторам та воєначальникам кошти в Нідерландах, де вони їм були найбільш потрібні, через посередництво грошового ринку Антверпена. Реприза міжнародної торгівлі Антверпена пояснюється економічним співробітництвом з Амстердамом, містом, де з 1585 р. відбувалася значна експансія торгівлі, що сприяло перетворенню його на провідний торговельний центр Європи. Амстердам уже був важливим експортним ринком риби та молочних продуктів, транзитним ринком інших товарів, особливо зерна і деревини з країн Балтики, Скандинавії та Північної Росії. Після завоювання Антверпена Фарнезе у 1585 р. і закриття Шельди численні купці та промисловці емігрували до Амстердама чи його міст-сателітів і вели свою діяльність там. До них приєдналися також підприємці з інших міст Південних Нідерландів. Разом вони створили сприятливі умови для розвитку в голландських провінціях нових секторів промисловості, зокрема текстильного. В свою чергу, купці-емігранти експортували ці нові товари і відкрили великі можливості для торгівлі на великі відстані. Наприклад, зернові з країн Балтики експортувалися прямо на Середземноморське узбережжя. Купці Антверпена зробили також значний внесок у розвиток торгівлі між Амстердамом, з одного боку, та Близьким Сходом, Далеким Сходом та Новим світом — з другого. Значною мірою вони займалися фінансуванням торгівлі з Левантом та стали важливими акціонерами голландських компаній в Ост-Індії й Вест-Індії. Саме цим купцям Антверпена завдячує збільшення торгівлі Нідерландів з Іспанією та Португалією.

Купці з регіонів, що повстали, які підпадали під заборони іспанської корони, не могли брати участі у прибутковій торгівлі з Іспанією та Португалією. Однак емігранти з Антверпена знайшли шляхи, щоб обійти заборони. Через посередництво материнських компаній чи кореспондентів голландські купці могли вести свою торгівлю через Антверпен і уникати іспанських ембарго. Вони допомагали ринку Антверпена, який як центр тяжіння продовжував опосередковано — через Амстердам — відігравати значну роль у світовій торгівлі та міжнародних фінансах. Динамізм банкірів і купців Антверпена мав вплив на еволюцію торговельних і фінансових технологій в Амстердамі. Це місто швидко перейняло фінансові технології Антверпена. З правового погляду, "традиції Антверпена" (Ant-werpse Coetuymen), нове "видання" яких з'явилося у 1597 р. в Амстердамі, продовжували бути відправним пунктом для юридичних посилань. У справах законодавства та морського страхування зразком також був Антверпен. Структура біржі Амстердама була точною копією антверпенської, з обігом товарів і грошей, а також іноземний обмінний ринок.

У 1600 р. Амстердам успішно скопіював також касовий бізнес, впроваджений в Антверпені у XVI ст. Касири надавали свої послуги як голландським, так і іноземним купцям, кількість клієнтів зростала високими темпами. Вони брали у своїх клієнтів кредити і здійснювали все більше платежів від їх імені, виконували жиротрансфери між рахунками і надавали контокорентні кредити. Нарешті, касири були дуже активними у торгівлі векселями, зокрема зобов'язувальними листами та переказними векселями з положенням "на пред'явника", здійснювали купівлю, продаж та обмін монет.

Тому факту, що монетарні функції стали переважними в діяльності касирів, є кілька пояснень. По-перше, війна спричинила хаос у фінансах. Північні та південні провінції Нідерландів продовжували використовувати однакові облікові гроші — флорин з 20 наммардів. Фактично тип валюти не змінився, але єдиної карбувальної системи вже не було. На півдні монетні двори перебували під наглядом іспанського уряду, але вимоги до монет, які сплачувалися найманцям, дозволяли видавати легші монети. Це давало змогу карбувальникам Нідерландів зі срібної марки карбувати більше монет та пропонувати постачальникам цінного металу більшу ціну. Щодо півночі, то автономія провінцій призвела до збільшення кількості монетних дворів і видів монет. Тут також карбувалися легші монети, здебільшого у зв'язку з конкуренцію з іншими монетними дворами. Більш того, малі незалежні монетні двори, розташовані на східному кордоні, вигравали від хаосу, спричиненого війною. Вони випускали в обіг багато фальшивих монет, тобто монет з меншим вмістом металу. Північні Нідерланди, де в обігу також була валюта Півдня, мали тепер справу з розмаїттям монет різної якості.

По-друге, важливу роль відігравала специфічна структура великомасштабної торгівлі, що практикувалася в Амстердамі. За імпорт з країн Балтики, Леванту та Далекого Сходу треба було платити в твердих валютах, відомих як "неготіпенінги" (negotiepenningeri), що привело до зростання попиту на монети високої якості. При цьому касири Амстердама (включаючи професійних обмінювачів грошей) були у виграші. Коли платежі здійснювалися в Амстердамі готівкою, вони відбирали монети високої якості для перепродажу їх зі значною премією імпортерам балтійських та азіатських товарів. Добрі монети відбиралися касирами чи експортувалися, вилучалися з монетних дворів, що призводило до деградації національного монетарного резерву, в чому магістратура Амстердама звинуватила касирів.

З метою запобігання обігу монет нижчої якості у торговельних операціях купці наказували своїм касирам використовувати готівкові платежі якомога менше, а натомість використовувати жиротрансфери та зобов'язувальні листи. Касири здійснювали платежі від імені своїх клієнтів шляхом випуску зобов'язувальних листів та переказних векселів, строк сплати яких настав. За кінцевий платіж відповідальність несли клієнти, так само як і на грошовому ринку Антверпена. Муніципальне положення Амстердама від 1608 р. свідчить, що на початку XVII ст. процедура асигнування була усним процесом. Сучасні індосаменти в практиці Антверпена ще не використовувались. Застосування технології, яка була досить елементарною, збільшувало рівень невпевненості, особливо коли торговельний інструмент проходив через кілька рук. Для подолання цих труднощів практику індосації переказних векселів потрібно було привести до спільного знаменника.

Касири та обмінювачі грошей потрапили під другу хвилю критики з боку місцевої магістратури. Якщо в разі нестачі готівки купці не могли отримати готівкою за зобов'язувальними листами, строк сплати за якими настав, касири та обмінювачі грошей були готові придбати їх із знижкою та надати купцю готівку, але не завжди у "неготіпенінгах". Вони часто відбирали монети більшої деномінації, металевого та вагового вмісту, які були гіршими. Опосередковано премія в цьому випадку означала, що навіть реалізація срібних монет меншої вартості відбувалася за переоціненими курсами. Влада вважала, що касири та обмінювачі грошей сприяли обігу "поганих" грошей і були винними у перевищенні курсів великих монет порівняно з рівнем, встановленим законодавством.

Магістрати Амстердама намагалися зменшити кількість таких монет в обігу і зобов'язували обмінювачів грошей дотримуватися офіційних курсів, а згодом навіть відмовитися від професії касира. Ці заходи не мали успіху, оскільки купці Амстердама вважали, що присутність касирів та обмінювачів грошей необхідна для ринку і були проти таких вказівок. Однак ситуація погіршувалася з такою швидкістю, що в 1608 р. котирування монет найвищої якості на ринку на 9 % перевищили офіційно встановлені курси. За таких умов місцева рада запропонувала альтернативне рішення: замість регулювання чи простого стримування діяльності касирів та обмінювачів грошей вона запропонувала змінити законодавчі положення. Постановою від 31 січня 1609 р. приватне ведення такої діяльності було заборонено, водночас рада оголосила про створення державного Обмінного банку Амстердама (Amsterdamse Wisselbank), який мав відігравати роль касира та обмінювача грошей для всього міста. Іншими словами, нова установа мала монополію на платежі та обмінні операції, що передбачало також операції з валютами великого номіналу. Успіх був таким великим, що амстердамську модель швидко перейняли інші муніципальні обмінні банки, зокрема в Мідделбурзі (1616), Гамбурзі (1619), Делфті (1621) та Роттердамі (1635).

Головне завдання Обмінного банку Амстердама полягало в регулюванні монетарної системи, особливо стабілізації фіксованих курсів золотих та срібних монет великого номіналу. За таких обставин влада була впевнена, що організація буде успішною. Фактично платежі цими великими монетами, що раніше здійснювалися приватними касирами та обмінювачами грошей, відтепер стали виключною сферою Обмінного банку Амстердама. Як державна установа, останній мав дотримуватися офіційних валютних курсів на ці валюти й підтримувати їх. Переказні векселі на загальну суму, що перевищувала 600 флоринів, виставлені в Амстердамі чи за кордоном для сплати в цьому місті, мали сплачуватися в bank gulden через Обмінний банк. За таких умов можна вважати, що курси залишалися стабільними.

Обмінний банк Амстердама керувався принципами, впровадженими у