Обмінний банк виконував також функцію обмінювача грошей. Крім цінних монет Нідерландів, він приймав усі монети, а також зливки чи метал, який ще не був виплавлений. Замість цього банк за вимогою повертав клієнту ріксдолари високої якості чи відкривав на його ім'я кредитну статтю в головній книзі банку. Відповідні обмінні операції завжди відбувалися на основі офіційних курсів.

Функція обміну грошей Обмінного банку Амстердама мала й інший аспект: купці, які потребували відмінних та якісних твердих валют (negotiepenningen) для фінансування своєї діяльності, особливо для оплати імпорту, завжди могли отримати їх у банку як кредит або безпосередньо у вигляді монет чи цінних металів. За часів, коли панувала монетарна небезпека, а моделі платежів були елементарними, численні послуги, які Обмінний банк надавав купцям, що брали участь у великомасштабній торгівлі, були гарантією його успіху. Зобов'язання погасити через цю установу всі переказні векселі на загальну суму більш як 600 флоринів було іншим вагомим елементом. У 1609 p., невдовзі після створення банку, там мали рахунки щонайменше 730 купців. У 60-х роках XVII ст. власників рахунків налічувалося більш як дві тисячі. Авторитет банку продовжував зростати навіть у 1672 p., коли він без будь-яких труднощів справився з повальним вилученням депозитів, спричиненим панікою від французького нападу. Кількість власників рахунків збільшувалась до кінця століття: у 1700 р. вона становила 2799, а через двадцять років — 2900 осіб.

У XVII ст. Обмінний банк Амстердама зробив значний внесок у стабілізацію валюти. З цього приводу Ван де Лаар зазначав: "Найважливішим стосовно діяльності Обмінного банку Амстердама було не те, що він міг здійснювати жиро-трансферти, а швидше те, що трансфертувалося. Якщо десь у 1600 р. через приватних касирів переказувалося близько 1000 флоринів, то це означало переказ 1000 "підстандартних флоринів" досить невизначеної якості. Тож купець, який просив касира здійснити платіж на його поточний рахунок, не завжди міг бути впевнений у "порядності" операції. З іншого боку, трансфер такої суми через банк після 1609 р. був еквівалентним депозиту флоринів, іншими словами, — грошам з відповідним вмістом срібла та незмінної вартості". У XVII ст. постійний металевий вміст флорина був дещо модифікований. З 1619 р. офіційний еквівалент вартості в головних книгах банку, ріксдолар вищого ґатунку, був змінений з 48 до 50 наммардів (в банківських грошах — з 2 флоринів і 8 наммардів до 2,5 флорина).

Нова система, впроваджена Обмінним банком, була неспроможною повністю ліквідувати випадки зносу, які траплялися щодня з грошима в обігу. Фактично монети меншої ваги великої чи малої деномінації ще використовувалися майже впродовж століття. Монетарна система, яку було покладено в основу здійснення платежів через посередництво Обмінного банку, найбільш повно на той час відповідала вимогам захисту грошей. Вона проявилась як така, що є корисною в галузі фінансів і міжнародного обміну. Поза цим сектором обмінна банківська система мала незначний реальний ефект.

За таких умов діяльність Обмінного банку Амстердама була спрямована лише на збільшення лагу між монетами в обігу та твердими валютами, що використовував банк. Банк ефективно вилучив з обігу всі монети високої якості або тримав їх у сховищах для експорту як неготіпенінги до країн Балтики, Близького та Далекого Сходу. У XVII ст. обсяги таких монет, відвантажених до цих регіонів, значно збільшилися внаслідок розвитку міжнародної торгівлі в Амстердамі. Гостра нестача твердих валют, особливо срібних ріксдоларів, призвела до того, що Обмінний банк з 1638 р. прирівняв до офіційних твердих валют певні типи менш цінних монет, зокрема срібного намагона та дукаїона, які карбувалися в Південних Нідерландах і були в надлишку на Півночі. Якщо ці монети не були пошкодженими, банк погоджувався приймати їх на депозити та сплачувати їх клієнтам. У 1638 р. срібні намагони, які були частиною готівки в обігу, були обмежені на вільному ринку 50 наммардами, що було ухвалено владою. Коли їх приймали чи використовували як тверді валюти, банк реєстрував їх за нижчою ставкою, щоб зазначити відмінність від офіційного тарифу на ріксдолар, який також становив близько 50 наммардів. Отже, монетарна система була влаштована так, що включала облікові та банківські гроші. В цій ситуації влада відігравала свою роль і з 1659 р. встановила для намагона два обмінних курси: він оцінювався у 48 наммардів як банківські гроші та в 50 — в обігу.

Подвійна монетарна система невдовзі мала позитивний вплив на монетарний обіг. З'явилася тенденція до встановлення офіційного курсу між банківським флорином та флорином у поточному обігу. Відтепер розрив між банківськими і обіговими грошима, що було зафіксовано як ажіо та дизажіо в Амстердамі, лише відображав коливання пропозиції та попиту на два типи грошей.

У монетарній реформі Обмінний банк Амстердама досяг часткового успіху. Він не довів поточний грошовий обіг до рівня якості банківських грошей, на що сподівалася влада. Банк не міг зробити більше, ніж пасивно сприяти створенню подвійної монетарної системи. Великого успіху він досяг в організації міжнародних платежів. Всі купці, які брали участь у великомасштабній торгівлі на ринку Амстердама чи діяли на грошовому ринку, відкривали рахунки в банку. Вони отримували банківські гроші з фіксованим вмістом срібла та могли одержати в будь-який час тверді валюти найвищої якості для фінансування імпорту. Закон вимагав користуватися банківськими послугами при сплаті переказних векселів на суму, що перевищувала 600 флоринів. Тому всі важливі трансакції все частіше здійснювалися через жиротрансферти між рахунками, відкритими в банку.

Збільшення обсягів міжнародної торгівлі через Амстердам надало жироплатежам великого міжнародного значення. Крім голландських купців, великі іноземні фірми також відкривали рахунки в банку. Зростаюча кількість міжнародних торговельних трансакцій, навіть тих, де Нідерланди не відігравали безпосередньої ролі, здійснювалися через переказні векселі до сплати в Обмінному банку Амстердама. Така концентрація платежів зробила Амстердам найважливішим грошовим ринком світу в XVU ст. Отже, Обмінний банк Амстердама відігравав роль міжнародної клірингової палати, яка здійснювала дво- та багатосторонні взаємозаліки боргів і кредитів для всього світу, використовуючи для цього облікові гроші (банківський флорин) фіксованої вартості, що за вимогою могли бути обміняні на готівку найвищого ґатунку.

Окрім касових та обмінних операцій, банк виконував третю функцію — надавав кредити. Хоча статут і забороняв надання кредитів, у двох випадках правила порушувалися, — якщо йшлося про Голландську Ост-Індську компанію та Муніципальну скарбницю Амстердама. Перша з 1609 р. до кінця XVIII ст. отримувала значні позики (anticipatienningen) для розбудови і підтримки флоту. Друга також одержувала великі позики, зокрема у другій половині XVII ст. До 1750 р. ліквідність банку була найвищою. Позики Голландській Ост-Індській компанії мали короткостроковий характер і, принаймні до середини XVIII ст., були покриті великими надходженнями від колоніальної торгівлі. Муніципальна скарбниця, в свою чергу, могла брати значні резерви банку, оскільки власником банку було місто.

Поступово Обмінний банк Амстердама почав виконувати і свою четверту важливу функцію — дилера цінних металів. Оскільки він надавав тверді валюти, то фактично завжди виконував цю функцію. Однак після підписання Вестфаль-ського миру у 1648 р. перспективи дилінгу цінними металами стали більш сприятливими. Іспанські кораблі, завантажені сріблом з Мексики та Перу, могли безпосередньо з'єднувати Севілью й Кадіс з Амстердамом. Це збільшило поставки пінних металів для монетних дворів. Задля припинення діяльності приватних брокерів та надання нового поштовху банківській торгівлі цінними металами місцева рада у 1683 р. надала банку повноваження приймати цінні метали та монети як заставу. Таким чином, рахунок купця, який депозитував монети певного виду в банку, наприклад, срібні дукати, кредитувався на еквівалентну суму банківських флоринів, при цьому щомісяця сплачувалися депозитні витрати. Водночас на цю суму він отримував переказний депозитний сертифікат, чи "рецепт" (receipt), де зазначалася кількість і тип заставних монет. Власник такого сертифіката міг без будь-яких затримок та формальностей (крім сплати невеликої комісії) прийти до