Перша світова війна та її наслідки для банківської справи й фінансів у Європі

План

1. Фінансування війни

2. Інфляція

3. Неможливість повернення до стабільності

Перша світова війна відіграла вирішальну роль в історії банківської справи й фінансів у Європі, оскільки поклала край міжнародній системі золотого стандарту, вільному руху в світі капіталів та домінуванню Лондона на фінансових ринках світу. Вона також породила феномен, який став центральним пунктом функціонування економіки у XX ст., — інфляцію.

Фінансування війни

Якщо війни Французької революції та Наполеонівські війни були провісниками світової війни, то конфлікт 1914—1918 pp. був новим етапом в історії людства, оскільки вперше індустріальні країни мобілізували для цього всі свої ресурси та технології. Однак, з економічного погляду, не існувало методологічної підготовки до війни, і коли вона спалахнула, сторони були переконані, що це ненадовго. Повна мобілізація промисловості розпочалася тільки взимку 1914—1915 pp. Основними економічними проблемами, крім утримання армій, стали проблеми тилу, такі як мобілізація та направлення робочої сили на військове виробництво, організація транспорту та виробництво боєприпасів, ліків, інженерно-технічних засобів, амуніції, будівельних матеріалів для війни тощо. Тому постало питання, як фінансувати військові витрати сторін.

Якщо у XVIII ст. фінансування війни було завданням політичних лідерів і призводило до складних парламентських дебатів при голосуванні за одержання кредитів, то під час Першої світової війни ця проблема стала другорядною: на перший план виступили проблеми підтримки промисловості. Навіть Німеччина, яка була найкраще підготовлена до війни, повернулася до старих концепцій фінансування, сподіваючись, що витрати можна покрити військовою скарбницею уряду та позиками. В 1914 р. військова скарбниця Німецької імперії становила 225 млн марок, а воєнні витрати — в середньому 100 млн марок у день.

Міжнародна криза наприкінці липня 1914 р. викликала паніку серед власників банкнот і банківських депозитів. У Німеччині Рейхсбанк зіткнувся з масовим вилученням золотих монет — близько 100 млн марок щотижня. У Франції та Бельгії влада також зіткнулася з панікою серед власників банкнот та депозитів і сплачувала їх сріблом. З перших днів війни центральні банки трьох країн були уповноважені призупинити конвертацію банкнот у золото (Рейхсбанк та Національний банк Бельгії — 4 серпня, а Банк Франції — 5 серпня). В Англії припинення конвертації банкнот у золото не було оголошено офіційно, але санкції, накладені Банком Англії, підтверджують це де-факто. Рівень забезпечення, встановлений актом від 1844 p., було підвищено так, що Банк Англії не міг емітувати банкноти без збільшення золотих резервів, а різноманітні адміністративні заходи припиняли конвертацію для всіх практичних потреб. В той час як в Німеччині та Франції експорт золота було формально заборонено, Велика Британія не мала гострої потреби в таких заходах, оскільки війна на морі привела до підвищення страхових премій за транспортування золота морськими шляхами настільки, що експорт відразу зник.

Крім прагнення запобігти відходу від символічних грошей, воюючі сторони мусили звертатися до своїх центральних банків для фінансування воєнних витрат і пошуку нових методів їх фінансування. Вирішення цієї проблеми в різних країнах мали відмінності. Англосаксонські країни для фінансування війни вдавалися до збільшення тягаря податків, тоді як країни континенту покладалися на позики. Половина воєнних витрат Британії покривалися за рахунок податків, аналогічний показник в Німеччині становив 14, а у Франції — 13 %.

Фіскальна система Німеччини навряд чи могла пристосуватися до потреб фінансування, якщо брати до уваги обмежену можливість федерального уряду встановлювати та збирати податки. Лідери Німеччини за допомогою Рейхсбанку мали створити нові платіжні інструменти, а у великомасштабному фінансуванні виник дефіцит.

Законом від 4 серпня 1914 p., що відмінив конвертацію банкнот в золото, уряд створив для потреб промисловців Дарлехнкаси (Darlehnkasseri) — взаємні кредити чи кредитні корпорації. Розписки в одержанні грошей, що видавалися Дарлехнкасами під товари, приймалися Рейхсбанком. Рейхсбанк мав повноваження включати ці розписки (ваучери), відомі як дарлехнкассеншайне (Darlehnskassenscheine), а також векселі скарбниці (казначейські векселі) до своїх резервів як забезпечення банкнот. Ці заходи давали змогу значно збільшити грошову масу. Надлишок ліквідності дозволив уряду вільно емітувати казначейські векселі, національні "оборонні" цінні папери, які часто перетворювалися на військові позики.

Якщо Німеччина проводила політику на збільшення обігу символічних грошей, то Англія фінансувала свої військові витрати шляхом кредитної інфляції. У зв'язку з поширенням використання банківських грошей уряд звільняв Банк Англії від сплати за короткостроковими облігаціями, за що одержував на рахунок скарбниці відповідну суму. Державні витрати фінансувалися чеками, що виставлялися на рахунок скарбниці, а сплачена сума переказувалась на банківський рахунок одержувача. Використання банківських грошей не задовольнило повністю потребу в "ручному" обміні, а для посилення бар'єрів, впроваджених Банком Англії, скарбниця видавала власні готівкові банкноти — бредбаріз. їх кількість значно перевищувала аналогічні показники у Франції.

Крім фінансування через податки та внутрішні позики, деякі країни (Велика Британія, Франція, Росія та Італія) задовольняли свої витрати за допомогою іноземного капіталу, беручи позики в іноземних банках. До кінця війни загальний борг союзників досяг 3,5 млрд фунтів, з яких майже половина була надана Сполученими Штатами Америки. Британія опинилася в незручному та небажаному становищі кредитора своїх майже неплатоспроможних союзників і дебітора американського уряду та банків.

Інфляція

Якими б не були шляхи фінансування війни в країнах Європи, жоден з них не виключав інфляційних тенденцій. Насамперед до кінця війни грошова маса країн Європи значно збільшилася, і жодний із впроваджених заходів, спрямованих на скорочення споживання, не зменшив зростання цін чи призупинив зменшення купівельної спроможності грошей. Припинення ворожнечі прискорило інфляційний тиск, про що свідчать показники обігу банкнот в Англії, Франції, Німеччині та Італії, а також показники національного боргу цих країн (табл. 5, 6).

Таблиця 5. Банкноти центральних банків в обігу в 1913—1920 pp. (середньорічний рівень), млн одиниць національної валюти

Рік | Банк Англії | Банк Франції | Рейхсбанк | Банк Італії

Фунт стерлінгів | Індекс | Франк | Індекс | Марка | Індекс | Ліра | Індекс

1913 | 28,7 | 100 | 5 665 | 100 | 1 958 | 100 | 1 647 | 100

1918 | 54,8 | 191 | 17 531 | 309 | 13 681 | 698 | 7 751 | 471

1919 | 76,4 | 266 | 34 744 | 613 | 27 887 | 1 424 | 10 197 | 619

1920 | 114,8 | 399 | 38 186 | 674 | 52 435 | 2 678 | 13 525 | 832

З 1913 по 1922 р. загальний індекс цін збільшився в Британії в 1,5 раза, у Франції — в 4,2, в Італії — в 5,8, а в Німеччині — в 342 рази.

У Бельгії, як і в інших країнах, що воювали, Національний банк надавав уряду повну допомогу, надаючи кредити за поточним рахунком та обслуговуючи національний борг. На окупованій Німеччиною території було багато фінансових інтервенцій на користь місцевої влади та "Коміті національ де секор е д'алі-ментасьйон" (Comite National de Secours et d*Alimentation), завданням якого була допомога населенню. Внаслідок цих обставин Німеччина відчувала тягар інфляції, спричинений фінансуванням центральним банком витрат уряду

Таблиця 6. Державний борг окремих країн в 1913—1920 pp., млн одиниць національної валюти

Рік | Велика Британія | Франція | Німеччина | Італія

Фунт стерлінгів | Індекс | Франк | Індекс | Марка | Індекс | Ліра | Індекс

1913 | 717 | 100 | 32 974 | 100 | 4 926 | 100 | 15 125 | 100

1918 | 5 921 | 826 | 124 338 | 377 | 72 275 | 1 467 | 60 212 | 398

1919 | 7 481 | 1 043 | 151 122 | 458 | 92 756 | 1 883 | 74 496 | 492

1920 | 7 878 | 1 099 | 240 242 | 729 | 91 710 | 1 862 | 86 482 | 572

В результаті Німеччина наклала на переможену Бельгію великі контрибуції, які Національний банк сплачував як безпосередньо, так і опосередковано, дисконтуючи комерційні векселі, гарантовані провінційними готівковими ваучерами, що представляли банки. Відсутність символічних інструментів та фактичне зникнення монет під час вторгнення дало змогу Німеччині випустити в обіг марки за штучним курсом — 1 марка : 1,25 франка. Після погіршення стосунків між Національним банком та владою банк позбавили права емітувати нові банкноти чи реемітувати отримані. Внаслідок інтервенції консорціуму банкірів Брюсселя Німеччина прийняла пропозицію про те, що "Сосьєте женераль де Бель-жік" (Societe Generate de Belgique) видаватиме банкноти під егідою Національного банку.

Такий компроміс не зміг покласти край масованому припливу німецьких паперових марок, які перебували в обігу незалежно від банкнот Національного банку та "Сосьєте женераль". Німеччина за бельгійські продукти