сплачувала паперові марки, що опосередковано втягувало Бельгію у воєнні справи Німеччини. До того ж слід додати, що швидке знецінення марки відносно валюти Бельгії сприяло спекулятивному імпорту марок в країну. Обіг марок прискорювався через очікування з боку населення та банків, які зажадали негайної сплати своїх боргів Національним банком та "Сосьєте женераль" у марках. Ці дві установи утримувалися від повторного випуску цих марок в обіг і були змушені класти ці кошти на відсоткові депозитні рахунки в Рейхсбанку. Воєнні контрибуції також мали сплачуватися в марках, що знову проштовхувало цю валюту до грошової системи.
До кінця жовтня 1918 р. обіг символічних грошей, який у 1913 р. залишався на рівні 1 млрд франків, збільшився більш як у 6 разів. З 5,5 млрд франків на руках у населення приблизно 3—3,5 млрд становили паперові марки. Сюди треба додати депозити Національного банку та "Сосьєте женераль" в Рейхсбанку. Незважаючи на превентивні заходи, впроваджені урядом Бельгії, виявилося неможливим вилучити ці марки з обігу досить швидко, для того щоб попередити небезпечні спекуляції. Нарешті, операція коштувала 7,6 млрд франків, причому 5,8 млрд було надано у вигляді позик банкнотами Національним банком, що зробило свій внесок в інфляцію. Конверсія, яка відбувалася за курсом 1,25 франка за 1 марку, вивільнила понад 6 млрд марок. Приймаючи ці марки до резерву, який навряд чи викупила б Німеччина, Національний банк зайняв позицію, яка давала мало простору для боротьби з інфляцією. Крім того, в усіх країнах почав різко зростати державний борг (див. табл. 6), що не сприяло стримуванню інфляції.
Неможливість повернення до стабільності
В усіх воюючих країнах потреби у фінансуванні війни призвели до безпрецедентних і масивних трансферів цілої низки банківських послуг у межах кредитування уряду й фінансування місцевої влади. Якщо інфляція зменшувала національну заборгованість, то грошова нестабільність додавала проблем іноземним фондовим біржам, дестабілізувала банківську і фінансову інфраструктуру та припинила реформування економіки в Європі. Суперечки між союзникамипереможцями з приводу організації миру тільки загострювали економічну та фінансову кризу.
На розвиток банківської системи та роль банків на національному і міжнародному рівнях вирішальний вплив мали два чинники. Насамперед домінуючі позиції в світових фінансах зайняли Сполучені Штати Америки, які з дебітора перетворилися на кредитора Європи. Відмова США відстрочити борги союзників збільшила тиск Англії і, особливо, Франції на Німеччину щодо сплати значної частини репарацій. Знадобилося десять років, щоб умовити США погодитись прив'язати сплату боргів союзників до сплати репарацій, а інтервали, через які сплачувалися репарації, значно погіршували міжнародні відносини. Криза в цій сфері спалахнула в 1923 p., коли уряд Пуанкаре отримав згоду Бельгії на окупацію Руру для безпосередньої сплати репарацій за Версальським мирним договором. Уряд Німеччини відповів на це "пасивним протистоянням", спровокувавши, таким чином, свою поразку в процесі. Девальвація марки відбувалася надзвичайними темпами, і до 15 листопада 1923 р. золотий паритет марки становив не більше однієї трильйонної показника 1914 p., індекс цін при цьому зріс у 750 млрд разів щодо аналогічного показника 1914 р.
Під тиском Сполучених Штатів Америки передати проблему репарацій на розгляд комісії експертів було досягнуто компромісу між союзниками та Німеччиною через План Дауеса, який заклав передумови монетарного та фінансового реформування Європи і наділив банки винятковим впливом у міжнародних відносинах на багато років. Метою Плану Дауеса було відновити сплату репарацій через п'ять років, а для цього надати великий міжнародний кредит та впровадити монетарну стабілізацію в Німеччині. Успіх Плану сприяв припливу в Німеччину іноземного капіталу, насамперед американського, та поступовому відновленню економіки.
Другим важливим чинником розвитку повоєнних фінансів була схильність європейських лідерів повернутися до довоєнної рівноваги. Доповідь Канліффа, зроблена в 1919 р. у Британії, висловила традиційну у всій Європі мудрість, що повернення до фінансової стабільності потребує повернення золотого стандарту на довоєнному паритеті долара та стерлінга. Це переконання ґрунтувалось на ілюзії, що інфляція е тимчасовим явищем, яке при поверненні до ринкової економіки зникне. Повернення до довоєнного монетарного устрою з меншими рівнями емісії банкнот та меншим державним боргом у поєднанні з жорсткою дисконтною політикою зменшило б інфляцію та повернуло б економіку до стану внутрішньої та зовнішньої рівноваги.
Цей сценарій не враховував трансформацій, що відбулися на світовому ринку, та проблеми конкурентоспроможності цін європейських експортерів. Сподіваючись зберегти ключову роль Лондона у світових фінансах, уряд Британії впроваджував політику систематичної дефляції, яку жорстко критикував економіст Дж.М. Кейнс.
За ініціативою британського прем'єра Ллойда Джорджа, представники різних країн Європи зустрілися в Каннах, а потім у Генуї в квітні та травні 1922 p., де визначили засади функціонування золотодевізного стандарту. Відтепер не тільки золото, а й валюти, конвертовані в золото, могли складати резерви для забезпечення національних валют. Зовнішня конвертованість мала підтримуватися так, як і раніше. Кожна країна сама визначала курс своєї валюти або на основі паритетів, що існували до 1914 p., або через встановлення нового золотого паритету та валютних девальвацій.
До старого золотого паритету повернулася тільки Велика Британія — у квітні 1925 р. Грошова стабілізація на континенті була каменем спотикання інтересів, що значно заважало розвитку міжнародних валютних ринків та міжнародної торгівлі. Суперечки здебільшого точилися навколо паритетів, які треба встановити. Однак у будь-якому разі повернення до золотого паритету відбувалося завжди зі зниженням.
Після фактичного банкрутства Німеччина стала першою країною, що повернулася до золотого стандарту. В жовтні 1923 р. після падіння марки уряд Німеччини створив нову валюту, рентмарку, що гарантувалася заставою німецького сільського господарства та промисловості. Цей захід був впроваджений на деякий час для повернення впевненості та одужання економіки. Емісія рентмарок жорстко контролювалася. Уряд також провадив жорстку бюджетну й кредитну політику.
Міжнародна позика у 800 млн золотих марок, що було частиною Плану Дауеса, сприяла поверненню до золотого стандарту та створенню рейхсмарки, яка замінила рентмарку ЗО серпня 1924 р. та гарантувала Рейхсбанку монополію емісії банкнот. Новий Рейхсбанк коштував 1 трлн паперових марок, звільнивши німецький уряд від боргів та розчарувавши власників цінних паперів національного боргу Німеччини.
Повернення до конвертованості валюти Австрії за допомогою Ліги Націй сприяло стабілізації валют Бал панських країн.
У Бельгії та Франції спроби досягти стабілізації відбувалися паралельно, проте врешті-решт конвертованість була досягнута в різні періоди: в 1926 р. — в Бельгії та в 1928 р. — у Франції. При цьому не обійшлося без конфліктів між банківською сферою та урядом. В той час як Італія в 1927 р. стабілізувала ліру на рівні 1/3 показника 1913 p., цей показ* ник у Бельгії становив 1/7, у Франції — 1/5 довоєнного паритету.
Надзвичайне бажання повернутися до минулого, тобто до фінансового лібералізму, призвело до значних розбіжностей між теорією та практикою реформування Європи, яке часто відбувалося далеко не ліберальними шляхами. Це поставило під сумнів факт існування двох провідних фінансових центрів — Нью-Йорка та Лондона, де рішення приймалися, виходячи з національних політичних інтересів, без урахування міжнародної кон'юнктури. Багато сучасників не розуміють наскільки процвітання Європи залежало від американського капіталу. В 20-х роках XX ст. мало хто схвалював нестійке реформування, "епоха золота" минула назавжди.