помітна набагато більша віра в спонтанні сили ринкової економіки. Автори цієї доповіді виходили з того, що механізм вільної конкуренції і ринкових цін, у тому числі на ринках факторів виробництва (у серед-ньо- і довгостроковій перспективі), спроможний нейтралізувати зовнішні потрясіння, які є причиною валютних криз. При цьому від держави (а отже, і співтовариств) було потрібно лише обмежене і зважене втручання. Керуючись саме цим баченням економіки, автори доповіді Делора вважали непотрібним істотно збільшувати бюджет співтовариств (залишивши відкритим тільки питання про розширення фондів структурної та регіональної політики). Щодо контролю співтовариств за бюджетною політикою національних держав, то було визнано доцільним:
1) обмежитися встановленням зобов'язу вальних лімітів на її основні параметри, залишивши практичні питання стратегії й тактики на розсуд урядів;
2) проводити моніторинг національних середньострокових планів бюджетної політики щодо їх відповідності цілям БВС.
Зрозуміло, що при такому підході не могло бути й мови про створення будь-якого "центра прийняття рішень в галузі економічної політики", за який ратував комітет Вернера.
Автори доповіді Делора, розділяючи переконання своїх попередників у тому, що успішна і міцна валютна інтеграція неможлива без зближення економік країн-учасниць і найтіснішої координації економічної політики їхніх урядів, разом з тим бачили величезні можливості, закладені у відносній самостійності валютної сфери. У кінцевому підсумку в повній відповідності до "монетаристського" підходу комітет Делора висловився за якнайшвидше введення єдиної валюти на заключному етапі створення ЕВС.
Щоправда, з більш конкретних питань введення єдиної валюти між членами комітету Делора виникли серйозні розбіжності. Тому в опублікованому тексті доповіді ці питання трактуються дуже коротко і досить плутано. З одного боку, автори доповіді висловилися проти стратегії переходу до економічного і валютного союзу через розвиток паралельної валюти, що згодом може перетворитися в загальну, а потім і в єдину валюту союзу. З другого боку, вони рішуче підтримали ЕКЮ, тобто фактично вже існуючу паралельну валюту, і рекомендували не тільки використовувати її як інструмент загальної валютної політики, а й не перешкоджати всілякому поширенню ЕКЮ в операціях на валютних ринках.
Філософією "монетаризму" було продиктовано розуміння мандата, функцій, організаційної структури та статусу нового інституту співтовариств — Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), вищого органу валютного союзу. Головна мета його діяльності — підтримання стабільності цін. Передбачалося, що керівна рада ЄСЦБ буде складатися з керівників національних центральних банків і кількох членів, яких призначатиме Європейська Рада. Комітет Делора підкреслював необхідність повної незалежності Ради й ЄСЦБ від національних держав і керівних органів співтовариств (крім обов'язку звітувати у своїй діяльності перед Європейським парламентом і Європейською Радою).
Одним із основних недоліків плану Вернера було те, що запропоновані в ньому три етапи переходу до економічного і валютного союзу були слабко ув'язані один з одним. Тому його практичне здійснення звелося до обговорення тільки першого етапу, вирваного із загального контексту програми. У відповідь на це комітет Делора, пропонуючи три перехідних етапи, спробував органічно ув'язати їх між собою. Однак цей намір не вдалося реалізувати в досить переконливій формі.
Головна причина цього полягала в тому, що, незважаючи на всі зусилля голови комітету, конфлікт між "економічним" і "монетаристським" підходами не було переборено, що проявилося під час обговорення графіка переходу до економічного і валютного союзу. Щодо першого етапу, то тут особливих розбіжностей не було: в обох комітетах йшлося лише про жорсткість умов Європейської валютної системи. Не було розбіжностей також щодо вжиття заходів на другому етапі:
1) створення Європейської системи центральних банків і передача їй повноважень з керування діючим механізмом координації валютної політики;
2) проведення коригувань центральних обмінних курсів тільки при виняткових обставинах;
3) прогресуюче звуження лімітів коливань обмінних курсів.
Суперечки розгорнулися з приводу двох питань, що торкались механізму і часу, необхідного для вжиття цих заходів: 1) хто буде здійснювати найвище керівництво загальною кредитно-грошовою політикою на другому етапі; 2) яка тривалість цього етапу?
Як і треба було очікувати, "економісти" виступили за те, щоб другий етап був тривалішим і дав змогу досягти високого ступеня економічної конвергенції. На їхню думку, основні рішення з питань кредитно-грошової політики в цей період мають, як і раніше, прийматися урядами національних держав.
"Монетаристи", навпаки, виступали за всіляке скорочення перехідного періоду (в ідеалі — до двох років) і якомога швидше становлення ЄСЦБ і передачу їй усієї відповідальності за проведення кредитно-грошової політики з початком третього етапу.
Незважаючи на окремі недоліки та компромісний характер багатьох положень, доповідь Делора відіграла неоціненну роль у розвитку західноєвропейської інтеграції. Можна стверджувати, що політичний ефект доповіді перевершив най-сміливіші очікування її авторів.