Походження депозитних операцій

У багатьох працях, присвячених дослідженню стародавніх термінів "банкір" і "банки", часто не було наукової визначеності щодо певних осіб та історичних інституцій. Виявляється, що терміном "банкір" можна назвати будь-яку особу, що надає позику, а терміном "банк" — будь-який інститут, такий як храм у класичному світі, який займається такою діяльністю.

Такий підхід до визначення термінів дуже сумнівний, якщо не сказати більше, оскільки в дійсності існувала велика відмінність між капіталізмом і храмом, що надавав у позику свої гроші, та банкіром, який забезпечував доступ третіх осіб до кредитів завдяки фондам, довіреним йому його вкладниками. З економічного погляду, банкір, який узгоджував позики через розміщені у нього депозити, створював додаткову купівельну спроможність. Фактично його клієнти в будь-який час могли сподіватися на компенсацію за свої активи, що технічно залишало їх купівельну спроможність незмінною. У тому разі, коли капіталіст надавав свої власні грошові ресурси, він не створював купівельну спроможність, а передавав частину своїх активів на користь дебітора. Виходячи з права банкір ніс відповідальність за депозити, розміщені у нього, тоді як підприємець, розпоряджаючись своїми власними грошима, міг понести втрати лише сам. З технічного погляду, банкір мав інвестувати розміщені у нього депозити так, щоб за вимогою мати можливість їх швидко отримати назад, тому сфера його діяльності була обмежена короткими термінами, а підприємець-капіталіст мав змогу розмістити свої фонди на тривалий термін.

Ось чому вважаємо за потрібне в контексті цього дослідження, метою якого є описання еволюції банківської справи в класичний античний період, встановити значення термінів "банкір"та "банк". Сьогодні немає загальноприйнятої дефініції слова "банк". Це пояснюється трьома причинами: по-перше, законодавство щодо банківської справи в різних країнах відрізняється; по-друге, різноманітність банківських інституцій є дуже широкою; по-третє, різні операції, які здійснюють банківські установи, набули комплексного характеру. Однак спробуємо визначити для себе терміни "банк" і "банкір** у контексті стародавньої економіки. Відомий англійський економіст Давід Рікардо (1772—1823) вважав, що про особу з функціями банкіра можна було говорити тоді, коли вона для цієї мети починала використовувати гроші інших. Можемо завершити це визначення, додавши, що позики грошей третіх осіб мали надаватися як частина професійної діяльності банкіра, і вкладник фондів повинен був бути повністю проінформованим про вкладання грошей та про можливі ризики. Більш того, обов'язковою умовою була сплата банкіром платежів вкладникам чи переказ грошей на їх рахунки. Отже, можна припустити, що в доіндустріальних суспільствах банкіром була особа, яка робила бізнес на тому, що брала на депозит гроші, які потім використовувала в ефективних операціях — здійснення та отримання платежів — від імені своїх клієнтів, а також, за бажанням, надавала позики третім особам, проте на власний ризик.

Підручники, словники та праці з економічної історії свідчать, що стародавня банківська справа походить з Месопотамії і народилася в храмах Вавилона. Наприклад, Михайло Ростовцев, відомий фахівець з історії ранньої економіки, вважав, що не афінські банкіри впровадили здійснювані ними операції: вони просто перейняли практику, що народилась у Малій Азії, через посередництво предків з Іонії, які й самі мали ділові стосунки в Лідії та Фінікії, і були учнями вавилонських банкірів.

Тому нашою метою буде визначити, які банківські операції здійснювалися у Месопотамії і чи існували в цьому регіоні інституції, які виконували умови визначення, наведеного вище. Якщо так, то як ці методи та інституції досягли Стародавньої Греції? Раніше вважалося, що жителі Месопотамії, як правило, вкладали свої рухомі активи, крім зернових та грошей, у зберігальні храми, оскільки вони були і міцно збудовані, й добре охоронялися, а вкладники не сумнівалися у порядності священиків. Храми за винагороду надавали частини цих депозитів особам, які потребували їжі або грошей. Тому можна зробити висновок, що практика депозитів існувала ще в храмах Шумеру за 2500 р. до н. е. Зберігання в цих святих місцях наводять на думку, що певні знайдені там предмети не були безпосередньою власністю самого храму. Здається, що вони були залишені там на зберігання приватними особами або служителями храму. Ознаки перших позик ячменем та грошима, що надавали храми, датуються III династією Уру (2112—2004 pp. до н. е.), проте принципово — пізніше, палеовавилонським періодом, перші вказівки з'являються за часів правління Абу-Сара (1985—1950 до pp. н. е.). Отже, існують розбіжності між першими доказами прийняття депозитів та першими наданнями позик. Записи, датовані 1351—1283 pp. до н. е., що були знайдені в місті Ніппур, свідчать про те, що зернові, які зберігалися селянами в сховищах храмів, знаходилися в індивідуальних відділеннях, відомих як тібку. Оскільки вони не були змішані з власними активами храму, їх не можна було надавати у позику.

Регулювання позик контрактом, що складався у присутності свідків, та гарантування особистими гарантіями або речами було винаходом приватних осіб, а не священиків чи адміністраторів храмів. Найдавніший доказ цього, що датується XXIII ст. до н. е., було знайдено в Північній Месопотамії в басейні річки Діяла — регіоні, що не мав ні державної економіки ні такої, якою управляли храми. За часів Ш династії Уру практикувалися сільськогосподарські кредити, комерційні позики та споживчі кредити. Кредитори, як правило, були купцями або великими землевласниками. Залишилася велика кількість листів з цих територій, у яких одержувач просить передати певну кількість товару (найчастіше — продукти харчування) третій особі. Такі листи являють собою перші ознаки платіжних доручень.

Роль бізнесменів у галузі кредиту набуває такої важливості, що слово тамкару, яке означало підприємця чи купця в Аккаді, стало синонімом до позичальника фондів. Саме завдяки ассирійцям відбувався розвиток кредитних відносин. У XIX ст. до н. е. вони організували комерційні колонії в Каппадокії. Караванна торгівля між Ашшуром та Канішем — місцем, розташованим у центрі каппадокійських колоній, — повністю ґрунтувалася на кредитних операціях, оскільки караванні подорожі дійсно могли тривати кілька років. Фінансування операцій відбувалося так: ассирійський тамкару з Анатолії надавав членові каравану певну суму грошей для купівлі товарів в Ашшурі. Після цього останній підтверджував визнання боргу на отриману суму на глиняній дошці; у більшості випадків представником був швидше тамкару, ніж його голова, ніяка інша особа участі в документі не брала. Якщо кредитору знадобляться фонди, які він виклав, до повернення каравану, або якщо він боїться ризиків чи зазнав втрати внаслідок іншої діяльності, він міг передати свій борг іншому тамкару, який був готовий купити його, за нормальне зобов'язання чи нижчу суму. З цього погляду, тамкару ставали власниками грошей чи речей, які зараз подорожували, на свій власний ризик. Він також мав можливість продати позику іншому тамкару чи вимагати ці товари по прибутті. Цей метод передачі боргів був заміною для будь-якої системи індосаменту (вважався неможливим через важкість системи сухих глиняних дощок) та давав можливості для цілої низки трансферів комерційних інструментів. Ассирійські тамкару практикували професію комерційного агента, що набула суспільного характеру, а його роль у забезпеченні кредиту випливала швидше з його функцій, ніж з його особистості. Це перший в історії випадок, коли використовуються договірні інструменти, хоча вони з'явилися у дивному нині вигляді клиноподібних дощок, які циркулювали лише серед обмеженого кола тих тамкару, які були готові приймати та визнавати їх.

Аналогічну практику можна спостерігати також у храмах та палацах Вавилону за часів правління Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). У цих інститутах написи щодо позик мають такий вигляд: "Він повинен сплатити власнику цієї дошки". Таке становище, яке викликало багато дискусій серед фахівців, не мало початкової мети дозволити кредитору погасити заборгованість до цього терміну: в дійсності воно було створене, щоб дати змогу надходженню готівки за дощечкою до будь-якої особи, працівника або управляючого храму чи палацу. Проте в наступний період виявилось, що деякі приватні особи почали використовувати таку формулу в контрактах і, очевидно, використання такої дощечки мало на меті виконання боргу до зазначеної дати, ім'я початкового кредитора іноді опускалося.

Найбільш прийнятна теорія стверджує, що за нововавилонського періоду (VII—V ст. до н. е.) приватна банківська справа витіснила храми, з'явилися великі банківські доми періоду Егібі Вавилону та Мурашу Ніппура. Проте докладне вивчення їх архівів показало, що жодна з цих двох інституцій не може бути названа "банком". Насправді це були такі підприємства, що займалися дуже широким спектром ділової діяльності, зокрема реальним майном, комерційним сільським господарством та торгівлею, до чого додавалися численні банківські операції. Це особливо підтверджувалося в Егібі. В досліджених архівах е як боргові контракти та депозитні угоди, так і угоди партнерства у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю. Однак вони завжди складалися з невідомих депозитів, що належали членам клану Егібі. Коли вони брали позику, від