Отже, другий етап відповідає відкриттю депозитних рахунків. До цього треба додати, що обмінювач грошей був тією особою, яка обиралася для грошових справ завдяки своїй професії. Можна припустити, що для цього він мав необхідне обладнання. Насправді йому завжди потрібно було мати у резерві золоті та срібні зливки, щоб обслуговувати свої торговельні операції. Тому він повинен був мати кімнату чи погріб, захищені від пожежі та пограбування, де він міг би безпечно зберігати депозити клієнтів. Однак не тільки надійне місце зберігання мало приваблювати клієнтів. Вони мали бути впевненими не тільки у безпеці своїх грошей, а й у тому, що вони можуть їх отримати в будь-який момент. Це означало, що обмінювач грошей мав викликати довіру у своїх клієнтів. Писання Ізократа насправді прояснює ситуацію. Про обмінювачів грошей він говорить так: "Чесну репутацію вони мають завдяки своїй професії". Це передбачає, що репутація обмінювачів залежала не тільки від їх багатства і особистих рис, а й від природи їх торгівлі. Вони були експертами в монетарних справах та маніпулюванні цінними металами. Щодо вартості іноземних монет та золотих злитків, то їх оцінкам можна було довіряти, оскільки лише вони були обізнані в цій галузі. Ця довіра тепер поширилася і на інші галузі, де вони були задіяні.

Хоча обмінювач тепер став зберігачем великих сум грошей, він ще не був банкіром; це відбудеться на третьому етапі. Обмінювач грошей, який зберігав рахунки деяких вкладників, очевидно, помітив, що значні обсяги цих депозитів просто залишалися у нього. Як наслідок, усі клієнти ніколи не забирали свої активи відразу, а нові депозити часто компенсували ті, що вилучалися. Сучасні фахівці з цього приводу пишуть: "Такі депозити являли собою ліквідну масу, поверхня якої була у русі, а в глибині вона ставала більш і більш стабільною", і саме з цієї стабільної частини депозитів обмінювачі грошей - - банкіри робили власні прибутки. В торговельному місті Греції, можливо Афінах, обмінювач міг надати короткострокову позику клієнту із загального фонду депозитів, що ніколи не залишить його сховище. Успіх, з яким проводилися такі операції, приваблював інших, і це було початком депозитної банківської справи. Відкривши, що з грошей інших можна було мати значні прибутки, обмінювач грошей — банкір почав видозмінювати свій бізнес. Він приймав депозити, щоб надавати позики своїм клієнтам чи отримувати комісію, але відтепер він прагнув якнайкраще приваблювати клієнтів. Він наймав людей, щоб голосували за нього, рекламував свою діяльність. Описаний еволюційний процес відбувався у другій половині V ст. до н. е., а в наступному столітті банкіри активно працювали в численних комерційних містах еллінського світу. Це й знаменувало початок третього етапу розвитку банківського бізнесу.

Як же трапилося так, що месопотамці, які в той період історії, коли не було і згадок про греків, розвинули майже всі фінансові операції, не створили системи депозитної банківської справи? В корені цього парадоксального феномену лежить ціла низка чинників. Насамперед у Месопотамії не використовувалися гроші. Навіть за домінування персів, коли гроші були в обігу в Греції та грецьких колоніях у Малій Азії, у Месопотамії продовжували застосовували метал і важили його як засіб платежу та обігу. Пізніше, коли гроші повністю були впроваджені, їм ще не надавали такої важливості, як у Стародавній Греції. Тоді саме існування грошей надало поштовх для розвитку банківських функцій. У Вави-лоні заможні купці та великі землевласники вдавалися до банківської діяльності, реінвестуючи гроші, отримані від комерції та свого власного майна. Залучені кошти вони швидше розміщали на своїх власних підприємствах, ніж надавали у позику третій особі. Вони могли так робити, оскільки принаймні теоретично були створені умови для того, щоб банківська система побачила перспективи; проте ще кілька чинників заважали цьому.

З одного боку, проблема створювалася стійкістю відсоткових ставок. Вавилон мав єдину відсоткову ставку впродовж всієї своєї історії, а в деякі часи і правовий тариф у розмірі

20 %. Коли члену клану Егібі були потрібні у позику гроші, від нього, як і від будь-кого іншого, вимагали сплатити цей відсоток та надати реальні гарантії. За таких умов було неможливо займатися чимось традиційним.

З другого боку, відсоткова ставка в Греції визначалася вільно, що, безумовно, сприяло розвитку банківської справи у еллінському світі. Як наслідок, свобода коливання відсоткових ставок давала змогу пристосувати їх до ризиків, що були ймовірні у кожній фінансовій операції, та регулювати попит та пропозицію капіталу. Однак стійкості відсоткових ставок у Вавилоні недостатньо для пояснення відсутності депозитної банківської справи в країні; в Ассирії, наприклад, ставки могли встановлюватися вільно, але, незважаючи на це, банків там не було. В Римі закон обмежував відсоткові ставки, а в середні віки стягнення відсотка було заборонено церквою та законодавством, проте це не стримувало появу банків.

У Месопотамії формальний характер законодавчих актів і контрактів навряд чи міг сприяти розквіту банківських інституцій. Позики, депозити та платежі мали бути зареєстровані без винятку на глиняних дошках, так що навіть найдрібніші трансакції потребували присутності свідків та писаря. Іноді для виконання всіх формальностей для єдиної операції потрібно було зробити кілька дощок. Водночас грецьке законодавство мало більш неформальний характер. Для встановлення у судовому порядку того, що операція відбулася, було достатньо лише усної угоди, занесення у головну книгу банку та засвідчення кількома випадковими свідками. Складання формального контракту та присутність свідків були необов'язковими. Отже, у Месопотамії не було сприятливих умов для генези банківської справи, а підприємцям не вдалося перетворитися на банкірів.

Саме прості грецькі обмінювачі грошей завдяки довірі та навичкам спробували змусити гроші, що лежали без дії в їх сховищах, приносити дохід не тільки для них, а й для економіки міста. Вони не обов'язково повністю виконували ту роль, яку виконують банкіри сьогодні, але оскільки вони створили банк депозитів, то й впровадили терміни, що використовувалися для позначення банківських операцій. Так, для позначення обмінювача грошей існувало принаймні шість різних термінів: хрисамоїб (chrysamoibos, обмінювач золота), арги-рамоїб (argyramoibos, обмінювач срібла), аргирогном (argyrognomon, спеціаліст зі срібла), коллибістп та кермепгистп (kollybistes та kermetisteSi обмінювач малих монет) та трапезит (trapezites, особа, яка зберігала трапеза (trapeza); трапеза — маленька дощечка чи рахунок, на якій виконувалися операції з обміну грошей). Для обмінювача грошей, який також був і банкіром, використовувався єдиний термін трапе-зит. Причиною є самовпевненість: інші п'ять дефініцій вказували лише на функцію обмінювача грошей. Трапезит є назвою, яка була найбільш невизначеною. Вона просто вказувала на людину, що займалася бізнесом за своєю дошкою чи прилавком, і тому могла використовуватись для позначення всіх, хто займався будь-якими банківськими операціями.

Аналогічний феномен бачимо у середньовіччі в Італії. Там також у обмінювачів грошей було кілька назв: нуммуларій (nummularius), камбіатор (cambiator), кампсор (campsor) та банкерій (bancherius). Однак, коли обмінювач став банкіром у XII ст., для описання професії залишився тільки один термін — банкерій. Цей термін походить від німецького "бан-кум" (Ьапсит) та використовувався у Північній Італії купцями та обмінювачами грошей. Банкерій є еквівалентом грецького трапезит. Слово "банкум" та його похідні мали використовуватись у всіх мовах світу в більш чи менш подібній формі для позначення різних типів банківських установ, включаючи депозитний банк. Грецька термінологія залишає у використанні термін "трапеза".

З Греції та грецьких колоній банківська справа поширилася на Захід через посередництво грецьких міст, а в Римі є докази існування банківських інституцій вже у IV ст. до н. е. Пізніше, після завоювань Александра Великого, банківська справа поширилася й у східному напрямі, зокрема у володіння Птолемея в Єгипті, Палестині та Сирії, де існування банків можна спостерігати із середини Ш ст. до н. е. У двох наступних розділах розглянемо розвиток банківської справи в Греції та еллінському світі, а після цього — у Римі та Римській імперії.