Зростання, концентрація і диверсифікація банківської діяльності в 1850-1914 pp.: Поширення акціонерних банків

План

1. Британська модель: "Велика п'ятірка"

2. Перехід від змішаних банків до розподілу банківських функцій між депозитними і комерційними банками у Франції

3. Континентальна, або "німецька", банківська модель

Поширення акціонерних банків 9.1.1. Британська модель: "Велика п'ятірка"

Банківська система Британії досягла спеціалізації в середині XIX ст. Основною тенденцією її подальшого розвитку була концентрація акціонерних банків, особливо після 1880 p., з паралельним спадом приватних банків. Це засвідчують подані нижче для Англії та Уельсу цифри (табл. 3).

Ця тенденція досягла апогею у 1918 р. з появою "Великої п'ятірки", до якої входили:—

Національний та Провінційний банк [National and Provincial Bank);—

Лондонський та Вестмінстерський банк {London and Westminster Bank);—

банк Ллойда;—

Внутрішній банк (Мідленд банк, Midland Bank);—

Барклайс банк (Barclays Bank).

У 1968 p. перші два банки об'єдналися і утворили Національний Вестмінстерський банк (National Westminster Bank), який сьогодні входить до складу "Великої четвірки".

Таблиця 3. Кількість банків Великої Британії за формами власності в 1855—1913 pp.

Рік | Акціонерні банки | Приватні балки

Банки | Філії | Банки | Філії

1855 | 100 | 631 | 309 | 901

1885 | 120 | 1814 | 199 | 646

1913 | 41 | 6476 | 29 | 203

Ініціатива створення мережі підрозділів банків належить Джорджу Файв Ангусу, який вніс цю пропозицію в 1828 p., а в 1833 р. отримав дозвіл на заснування першого з великих депозитних банків — Національного та Провінційного. Головна контора знаходилася в Лондоні, але для того щоб зберігати право емісії банкнот, банк не здійснював фінансові операції в Сіті. Відділення в Лондоні було відкрито тільки з 1866 р. після відмови від права емісії банкнот. До того часу банк вже мав дві тисячі акціонерів та 122 підрозділи. Експансії мережі філій було досягнуто шляхом поглинання банків у провінціях та створення нових філій.

Поглинання місцевого банку було найбільш типовим та прийнятним способом створення філії Національного та Провінційного банку на новій території, враховуючи те, що банк вже мав певні контракти і клієнтуру.

В той час як Вестмінстерський банк, попередник Лондонського та Вестмінстерського банку, був створений у 1834 р. в Лондоні, Внутрішній банк та Банк Ллойда були засновані в Бірмінгемі.

Провінційні банки мали нагальну потребу вступати в постійні стосунки з грошовим ринком Лондона, що спонукало їх зливатися з банками столиці та підтримувати з ними кореспондентські стосунки. Тому в період з 1850 по 1914 р. Банк Ллойда поглинув близько 50 інших банків. Криза 1890 р. мала інерційний вплив на тенденцію концентрації депозитних банків. Внутрішній банк, створений у Лондоні в 1891 p., був поглинутий Центральним банком Лондона. Останній з "Великої п'ятірки", Барклайс банк, виник у 1896 р. в результаті злиття не менш як 20 приватних банків. Незважаючи на різноманітність походження та раннього розвитку, всі великі банки розвивали національну мережу філій. У 1913 р.

Внутрішній банк мав близько 725 філій. Обсяги депозитів Внутрішнього банку зросли з 8 125 873 фунтів у 1891 р. до 125 732 736 у 1914 p., що ставило його на перше місце серед депозитних банків країни.

Концентрація не обов'язково означала одноманітність банківських операцій. Тоді як провінційні банки надавали промисловцям кредити за овердрафтом без забезпечення, банки Лондона вимагали гарантій. Незважаючи на те, що відсоток за депозитами фіксувався на рівні головної контори, він міг змінюватись залежно від банку та регіону. Отже, у 1875 р. Національний та Провінційний банк надавав вкладникам Лондона на 1 % менше банківської ставки, а в провінціях відсоток був вищим. Відсоток Внутрішнього банку в Бірмінгемі був на 1—1,5 % вищим, ніж у Лондоні, і також коливався.

Узгодження ставок на національному рівні відбулося тільки після внутрішніх суперечок, хоча впродовж 20 років, до 1914 p., для депозитних банків стало загальним правилом підтримувати норму касових резервів на рівні не менш як 10 %, а коефіцієнт ліквідності — на рівні ЗО %.

Депозитні банки Англії не займалися довгостроковим інвестуванням у промисловість, а тому можна вважати, що банківська система мала негативний вплив на розвиток промисловості в Британії.

До початку Першої світової війни контокорентні кредити були в основному замінені дисконтуванням внутрішніх переказних векселів як засобу короткострокового кредитування промисловості в Англії. Поточна практика оновлення овердрафтів перетворила їх на засіб довгострокового кредитування. Більш того, банки відігравали значну роль в емісії промислових цінних паперів, які іноді використовувались для погашення чи забезпечення банківських кредитів. Обсяги і стабільність фінансового ринку Лондона гарантували високий рівень ліквідності та швидкості надання кредитів. Однак фінансова структура мала один суттєвий недолік: банківській системі Британії не вдалося розвинути адекватні джерела венчурного капіталу.

Перехід від змішаних банків до розподілу банківських функцій між депозитними і комерційними банками у Франції

Потребам індустріалізації та фінансування залізниці в XIX ст. у Франції заважала недовіра уряду до створення акціонерних банків. Безперечно, статус акціонерної компанії, чи "сосьєте анонім" (societe апопуте), повністю визнавався законодавством Франції, проте за Комерційним кодексом 1807 р. створення таких компаній підлягало ухваленню урядом після ретельного дослідження кількома міністрами. Як уряд епохи Реставрації, так і уряд Липневої монархії перешкоджали ініціативам у цій галузі, що було повністю підтримано Банком Франції, який і сам зазнавав великого впливу приватних банків. Через це банкір Жак Лафіт не зміг у 1825 р. втілити в життя свій проект "Сен-Сімоніан" щодо створення промислового інвестиційного банку, який прискорив би виникнення змішаних банків.

Тільки у 30-х роках XIX ст, тиск попиту на промислові інвестиції дав змогу Лафіту втілити свій проект, створивши в 1837 р, у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Головну касу торгівлі та індустрії" (Caisse Generate du Commerce et de Г Industrie), Установа Лафіта діяла як звичайний банк, приймаючи депозити від усіх заощадників. Капітал банку становив 55 млн франків. У такий самий спосіб було створено інші банки (каси), але немобільність депозитів в напрямі інвестицій у промисловість та залізницю поклала їм кінець під час кризи 1846—1848 pp.

Проекти Лафіта було повністю реалізовано на початку Другої імперії зі створенням у 1852 р. братами Пер'є, Сен-Сімонами та колишніми співпрацівниками Ротшильдів "Кредит мобільєр" (Credit Mobilier).

З цього часу банківська історія Франції вступає в нову фазу, яка хоча і не привела до інновацій у фінансових технологіях, але сприяла кількісним трансформаціям. Це можна побачити в організації банків, розмірах підприємств, обсягах власних коштів банків і насамперед у збільшенні обсягів депозитів. Більш ліберальне законодавство про компанії 1863 р. сприяло створенню акціонерних банків.

Спочатку засновники банківської системи Франції XIX ст. характеризувалися різноманітністю, інтернаціоналізмом та безпосередньою зацікавленістю в своїх підприємствах. За винятком Джеймса Ротшильда, численні представники банківської сфери, такі як Фоулд, Маллет та Хенч, брали активну участь у створенні нових банків. Вони активно співпрацювали з великими промисловцями та бізнесменами. В новій системі були добре представлені також іноземні банкіри, що чітко бачимо на прикладі Банк де Парі е дез пейз-бас (Banque de Paris et des Pays-Bas), де головними промоутерами були Бішофсхайми. Першими, хто отримав вигоди від кредитів та інвестицій новостворених банків, були власники торговельних підприємств, промисловці та власники залізниць. Вони й самі сприяли появі цих установ. Так" "Кредит Ліонез" (Credit Lyonnais) (Ліонський кредит), заснований у 1863 p., активно займався фінансовими операціями в Ліоні. Це стосувалося шовку, видобутку вугілля, металургійної та хімічної промисловості, не кажучи про залізницю, що відігравала певну роль у заснуванні банків. У 1864 р. було створено "Соеьєте же-нераль" (Societe Generate) (Генеральне товариство) для задоволення потреб у кредиті підприємств Паулін-Тальбот. Це створило значну конкуренцію братам Пер'є.

Вирішальна інновація базувалася на спробі створити канал для припливу заощаджень а усіх регіонів. Цьому сприяло створення з 1864 по 1873 р. нових банків з більш розгалуженою мережею філій.

У період від заснування в 1852 р. "Кредит мобільєр" до краху банку "Юніон женераль" (Union Generate) в 1882 p. банківська система Франції чітко базувалася на моделі змішаних банків, запропонованій братами Пер'є. Вони отримали вигоди від приходу до влади Луї Наполеона III. Під впливом Сен-Сімонових ідеалів Пер'є з їх широкими поглядами та енергією, з якою вони захищали свої ідеї, залишили свій власний відбиток у революції банківської системи. За словами Ісаака Пер'є, "концепція "Кредит мобільєр" походить з нестачі кредитних інструментів для великого бізнесу, з ізоляції та жалюгідного стану світу фінансів та з відсутності будь-якої централізованої сили, що здатна об'єднати їх". Це також пов'язано з ідеалами Лафіта "створити ринок, де буде вільний доступ до нових ресурсів капіталу, що сприятиме розвитку державного та промислового кредиту".

Завданням "Кредит мобільєр" було фінансування розвитку залізниці та важкої промисловості, здійснення всіх операцій з державною владою і підтримання