З 60-х років XIX ст. "Сосьєте женераль" та Національний банк Бельгії (Banque Nationale de Belgique) наслідували в галузі депозитних банків приклад Франції: обидві установи платили вкладникам 2 %. "Сосьєте женераль" створив банківську мережу в провінціях, створюючи банки для тих клієнтів, в яких була найбільша зацікавленість, або для тих, чия діяльність була пов'язана з малою та середньою промисловістю.

70-ті роки XIX ст. принесли випробовування для банківської системи Бельгії, що ознаменувалося колапсом Банку Бельгії та кількох інших після банкрутства підприємств Симона Філіппарта. Ця криза привела до реструктуризації банківської системи, в рамках якої "Сосьєте женераль" зміг зберегти свою провідну роль. В той час як депозитну діяльність розвивали змішані банки, створювалися також численні спеціалізовані депозитні банки.

Проте в банківській системі все ще домінували змішані банки, зв'язки яких з промисловістю наприкінці XIX ст. безпрецедентно зростали. В 1914 р. їх налічувалося ЗО. Серед них був Брюссельський банк (Banque de Bruxelles), заснований венеціанським банкіром єврейського походження Жаком Ер'є за допомогою бельгійських та іноземних банкірів. Він значно зростав та посів другу позицію серед банків Бельгії.

Заснований досить пізно, в 1871 p., він не міг діяти в традиційних секторах промисловості, але брав активну участь в нових розробках, пов'язаних з електрикою. У квітні 1914 р. Брюссельський банк вступив в об'єднання з промисловою групою "Копі та Варок" (Copee and Warocque), що дало змогу ефективно конкурувати з "Сосьєте женераль" за контроль вугільної промисловості Бельгії.

У Бельгії та Німеччині змішані банки відігравали вирішальну роль у промисловому розвитку та формуванні домінуючого класу капіталістичної буржуазії. В Австрії існування недиференційованої банківської діяльності відповідало архаїзму в економіці й суспільстві. За словами одного з банкірів тієї епохи, банки Австрії "добре діяли майже в усіх сферах". У суспільному усвідомленні банківська діяльність була загалом спрямована на "управління грошима" в стилі XVIII ст., а банкіри виключалися з політики. Зростання змішаних банків було тісно пов'язано з обмеженим рівнем розвитку промисловості та торгівлі, що майже не створювало стимулів для будь-якої диверсифікації та спеціалізації банківської діяльності.

У 1835 р. Ротшильдами було засновано "Кредитанштальт" (Creditanstalt) з метою попередження поширення схеми братів Перейрів у Центральній Європі. Це ознаменувало новий період у створенні змішаних, або універсальних, банків. Багато з них займалися інвестуванням у залізницю, чавун і сталь, що виявилося ризикованим, а крах Віденської фондової біржі у травні 1873 р. призвів до того, що банки почали вилучати промислові інвестиції в значних обсягах. Ця тенденція підтвердилася банкрутством у 1884 р. "Ландербанку" (Lander-bank), заснованим Бженом Бонто з французьким капіталом.

Реприза фінансування промисловості припадає на кінець століття. Тепер банки орієнтувалися на диверсифіковане інвестування металургії, видобутку вугілля, виробництва устаткування, хімічної, текстильної, харчової промисловості тощо. За умов відсутності великих підприємців та будь-якого роду ринку капіталів для продажу промислових акцій тільки банки могли купувати акції та надавати позики, що ставило промисловість у залежність від банків. Це сприяло еволюції олігополістичних концернів під керівництвом банків.

Однією з найоригінальніших рис промислового фінансування в Австрії на початку XX ст. є те, що банки продавали товари на комісійній основі.

Створення мережі змішаних банків у Австрійській імперії привело також до емансипації слов'ян. Поступово встановилася націоналістична форма капіталізму, а економічна система поділилася на два полюси: Відень — для німців, Прага — для слов'ян. Розвиток банківської справи до 1914 р. окреслює позиції, внаслідок яких пізніше зазнає краху імперія Габсбургів.

Розвиток банківської справи в Росії треба розглядати як невід'ємну частину індустріалізації, враховуючи те, що держава відігравала велику роль у фінансуванні промисловості великими акціонерними банками Санкт-Петербурга в 90-х роках XIX ст. Державний захист призводив до того, що інвестиції спрямовувалися тільки в ті сектори, які були вигідними для держави: залізниця, металургія, виробництво зброї та розбудова флоту. Це також сприяло тісній взаємодії іноземних фінансистів з банкірами Санкт-Петербурга. Державний банк Росії рішуче втручався в циклічні кризи, збільшуючи позики під заставу цінних паперів, які не були гарантовані державою, та редисконтуючи векселі зі строком погашення вісім місяців, купуючи сертифікати та збільшуючи обсяги депозитів уряду у великих банках. Скарбниця завжди надавала банкам ресурси для підтримання ліквідності. Як і в Німеччині та Австро-Угорщині, на початку XX ст. існувала тенденція концентрації в банківському секторі, створювалися важливі фінансові групи, які також включали іноземний капітал. Для компенсації недорозвиненого фінансового ринку та архаїзму суспільства, де капіталістична буржуазія була майже відсутня, акціонерні банки використовували кошти, покладені Державним банком, скарбницею та іноземними банками для онкольних операцій. Останні передбачали відкриття спеціальних рахунків на користь приватних інвесторів, щоб стимулювати їх купувати промислові акції, які випускалися банками.

Хоча зростання після 1850 р. акціонерних банків привело до великомасштабної мобілізації капіталу та організації банків з багатьма тисячами працівників, необхідно зазначити стабільні умови, за яких набирали банківський персонал до 1914 р. Безперечно, з'явилася нова категорія працівників: високооплачувані професіонали, деякі з яких змогли добратися до самого верху і стати директорами банків. У Британії, Франції та Німеччині кількість приватних банкірів у радах директорів залишалася значною. Випадок Едварда Хольде-на, геніального чоловіка, який розпочав свою кар'єру в місцевому банку Манчестера, а закінчив головою Внутрішнього банку і був однією з найбільш впливових осіб в Сіті на початку XX ст., е винятком.