концентрація емісії банкнот та торговельного й промислового кредиту в руках одного закладу є небезпечною. Паніка під час Лютневої революції 1848 р. змусила обидва банки звернутися за допомогою до уряду, і 20 березня 1848 р. уряд швидко прийняв низку постанов, спрямованих на посилення ринкового курсу грошей, встановивши максимальний рівень емісії банкнот. Водночас обом банкам було надано право здійснювати дисконтні операції. Проте вжиті заходи не допомогли вирішити ключові проблеми з ліквідністю, і невдовзі банки було реструктуровано.
Постало питання про реформування обігу банкнот. Міністр фінансів Фрер-Орбан розпочав переговори з обома закладами з метою позбавлення їх прав емісії. У 1850 р. було засновано Національний банк (Банк націонале, Banque Nationale); Банк Бельгії та "Сосьєте женераль" отримали право на частку акцій, проте втратили право емісії банкнот, яке тепер мав тільки новий банк. "Сосьєте женераль" втратив свої функції банку скарбниці й почав переорієнтовувати свою діяльність в напрямі комерційного кредиту та інвестування у промисловість, ставши поступово опорою бельгійської економіки.
Національний банк продовжував функціонувати як емісійний до Першої світової війни. Його основними завданнями були підтримання конвертованості своїх банкнот та забезпечення безпеки дисконтних операцій. Політика банку, спрямована на потреби економіки, сприяла досить широкому використанню банкнот, обіг яких збільшився з 50 млн франків у 1850 р. до 1067 млн у 1913 р. З 1873 р. банкноти отримали статус законного засобу платежу.
Статут Національного банку Бельгії було розроблено за підтримки банкіра Людвіга Бамбергера, який був однією з ключових фігур при створенні Рейхсбанку Німеччини в 1875 р. До 1914 р. Рейхсбанк проводив політику, спрямовану на встановлення золотого стандарту в імперії та забезпечення потреб економіки в кредиті на основі "банківського принципу". На відміну від політики центральних банків інших країн Європи, Рейхсбанк створив мережу підрозділів по всій Німеччині та проводив менш рестриктивну дисконтну політику. Якщо в Банку Франції для дисконтування цінних паперів було потрібно три підписи, то в Рейхсбанку — тільки два. З 1876 по 1913 р. обіг банкнот Рейхсбанку збільшився в 34 рази, а частка дисконтних операцій у загальній їх кількості за той самий період зросла з 40 до 90 %.
У XIX ст. в Європі було створено триярусну монетарну систему. Здавалося б, що банківські гроші, створені для заміни відносно нееластичних банкнот, не були безпосередньо пов'язані з національними запасами монетарного золота, однак деякі дослідження вказують на наявність зв'язку між трьома типами грошей. Хоча швидке поширення банківських грошей випереджало темпи поширення монет та банкнот, воно залежало від динаміки цін на цінні метали. Функція обміну банкнот та банківських грошей залежала від концентрації в центральних банках металу, який виконував функцію національних і міжнародних резервів. Паралельно з утриманням золотих та срібних резервів центральні банки з XIX ст. почали накопичувати запаси іноземних валют, насамперед фунта стерлінгів, який до Першої світової війни був головною валютою міжнародних платежів. Отже, золотодевізний стандарт фактично вже існував до його офіційного проголошення на Генуезькій конференції 1922 р.